Ніч у самотньому жовтні

20 жовтня

Минулої ночі я на запрошення Сірохвістки зайшов до Джилл, яка й справді поставила мені на задньому ґанку тарілку з наїдками. Цього разу Джилл не була в лахах Шаленої, а волосся, завжди зав’язане у хвіст і сховане під хусткою, розпустила. І тут я усвідомив, що вона значно молодша, ніж здавалося. А ще й готувала добре. Я й не пам’ятаю, коли ще до цього їв так смачно.

Потому ми із Сірохвісткою рушили до пасторату. Ніч була винятково ясна, небосхил ряснів зірками.

— Я от подумав: ти ж на пташок поглядаєш?

— Звісно.

— Чи не бачила десь тут білої ворони?

— Навіть і не раз, бачу вже кілька тижнів. А що?

— Припускаю, що це може бути супутниця вікарія. Але це лише здогадка, не більше. Просто бачив її неподалік.

— Звісно, тепер я її пильнуватиму.

Хтось із арбалетом промайнув на віддалі, прямуючи в інший бік. Ми завмерли, давши йому пройти.

— Це не він?

— Просто якийсь опівнічний парафіянин, — відповів я. — Не сам панотець. Запах не той. Але цього я теж запам’ятаю.

Прожилки високих пір’ястих хмар обрамлювали зорі та самі світилися в їхньому сяйві. Порух вітру ворухнув моє хутро.

— Я ловила щурів, їла зі смітників, бачила, як убивають моїх кошенят. Мене вішали за хвіст і ображали лихі шибеники, — зненацька мовила Сірохвістка. — Аж тоді мене знайшла хазяйка. Вона була вулична сирота. Її життя було ще гіршим.

— Мені прикро, — сказав я. — Я й сам колись бідував.

— Якщо шлях відкриють, світ має змінитися.

— На ліпше?

— Можливо. Та як помуркувати, якщо шлях не відкриють, світ теж може змінитися.

— На ліпше?

— А біс його зна, Нюху. Чи є комусь діло до голодної кішки, за винятком нечисленних друзів?

— Мабуть, в усіх так, хоч би як високо хто літав.

— Але ж...

— Так?

— Хто бідує, схильний стати революціонером, хіба ні?

— Згоден. А інколи — ще й циніком.

— Як ти?

— Мабуть. Що сильніше зміниться світ...

— Ось і пасторат, — раптом сказала вона, призупинившись роздивитися щойно побачену велику садибу, де світилося кілька вогнів. — Я тут ще не була.

— Зовні нічого незвичного, — зауважив я, — і собак тут немає... ну, майже. Пішли ближче й роздивимося.

Так ми й зробили. Обійшли будинок, позазирали у вікна, побачили, як Великий Детектив читає у вітальні під портретом королеви. Треба віддати належне: роль свою він грав віддано — досі був у спідниці. Єдиним ляпсусом можна було вважати хіба те, що він раз у раз попихкував великою кривою люлькою, яку брав із підставки на столику праворуч. Його супутник порався на кухні, готуючи щось перекусити. У будинку було багато темних кімнат. За кухнею виднілися сходи вниз.

— Ось там я й вийду, — сказала кішка. — Піднявшись нагору, я пройду крізь кухню, якщо він звідти вже забереться, і спершу огляну дальню частину будинку. Якщо не забереться, пройдуся довгим коридором із ближнього боку й досліджу там усі темні приміщення.

— Добрий план, — схвалив я.

Ми спустилися на діл і зайшли за ріг до підвального вікна.

— Щасти! — побажав я їй услід.

Сам же вернувся до вікна й дивився на кухню. Чоловік звідти не поспішав. Чогось під’їв, явно чекаючи, доки закипить вода. Відтак вийняв із шафи тарілку й миску, розписані синім на китайський штиб. Ще під’їв, повиловлював із шухляди якесь начиння, добув з іншої шафи одну з тих наявних на кожній кухні білих чашок, що мають золотий обідок і золоту ж квітку всередині, під’їв знову... Нарешті на сходах показалася Сірохвістка. Чи довго вона там вичікувала, завмерши й пильнуючи, я не знав. Щойно чоловік відвернувся, вона прослизнула до сусіднього коридору. Туди я зазирнути не міг, тому взявся ходити навколо будинку, щоб якось згаяти час.

— Знайомишся із сусідами, Нюху? — хтось заявив із дерева, що росло на сході.

— Ретельність ніколи не завадить, — відповів я. — А ти, Ночовію?

— Так само. Але ж вона не грає. Ми цього майже певні.

— Он як? Ви зустрічалися?

— Так. Вона вчора заходила до господарів. Вони вважають її безпечною.

— Приємно чути, що хоч хтось безпечний.

— На відміну від вікарія, га?

— Отже, ти говорив із Вапнюгою.

— Так.

— Я гадав, ви посварилися. Казали, ти скинув його в річку.

— Непорозуміння. Ми його владнали.

— І чим же ти відплатив за звістку про вікарія?

— Нічним маршрутом годівлі Голки. Може, він планує влаштувати засідку та з’їсти кажана, — Ночовій видав якесь хмикання, щось середнє між тюгуканням і зітханням. — Оце був би сміх!

— Не для Голки.

Він знову хмикнув.

— Авжеж, це точно. Я майже чую його вереск: «Це не смішно!» Аж тут — ковть! І останні сміємося ми.

— Ніколи не їв кажанів, — мовив я.

— Вони непогані. Хіба що солонуваті. Слухай, якщо вже я тебе здибав, може, чимось обміняємося? Не надважливим, звісно, але хоч чимось, га?

— Звичайна річ, — сказав я. — Що в тебе?

— Почувши про вікарія, я рушив розгледітися біля його оселі. Натрапив на його супутницю...

— Велику білу ворону, — підхопив я. — Я її вже бачив.

— Гм. Ну, я вирішив не ходити околяса. Підлетів і відрекомендувався. Звуть її Текела[11], і вона, схоже, пасе задніх у Грі, тож прагне надолужити. На обмін вона мала небагато, але собі хотіла лише перелік гравців і їхніх супутників. Я подумав, що вона й так напевне дізнається — як не від мене, то від когось, а так я хоч щось навзамін одержу. Проте вона вже знала, що ти — один із нас, як і твоя подружка-птахожерка. Сказала мені, що бачила тебе кілька ночей тому з іншим великим собакою. Ви волокли якийсь труп до річки. Це ж і був той зниклий полісмен, правда?

— Не буду заперечувати.

— Його вбив ти? Чи, може, Джек?

— Ні, це не ми. Але тіло було занадто близько до будинку, щоб його можна було терпіти.

— І ти просто його позбувався?

— А ти б собі хотів труп на подвір’ї?

— Звісно, ні. Але мене зацікавив насамперед твій приятель. Пролітаючи, Текела впізнала тебе, але не того другого пса. Тож вона полетіла за ним, коли ви розійшлися. Сказала, що він пішов до Ларрі Телбота.

— То що?

— Ми ніяк не могли збагнути, чи він грає. Одним з аргументів проти такого припущення було те, що він не має супутника. А тепер...

— А що в біса робила та Текела в тому полі тієї ночі? — запитав я.

— Імовірно, просто патрулювала округу, як усі ми робимо.

— Імовірно? — повторив я. — Її господар має стосунок до смерті того чоловіка, і вона шукала тіло після того, як я його пересунув. І знайшла. Вона пильнувала мерця, щоби побачити, чи повернеться той, хто його там поклав.

Він помовчав і трохи зіщулився, підібравши пір’я. Тоді мовив:

— Саме це я й хотів тобі розповісти в обмін на інформацію про Ларріного супутника. Але чи ти знаєш, як той убитий загинув? Вона мені розповіла.

Аж тут до мене дійшло. Перед очима в мене постав полісмен, одурманений, приголомшений або просто прив’язаний до вівтаря, перед яким вікарій саме благословляв щось гостре.

— Ритуальне вбивство, — мовив я, — під час однієї з його опівнічних відправ. Убивати було ще зарано. Але це сталося. Тоді він підкинув останки нам, щоб заплутати сліди.

— Він мусив зробити це рано, щоб додатково наснажитися, бо ж почав він запізно. Гаразд. Як розповіси про Телбота, скажу тобі щось інше.

— Щодо чого?

— Щодо Доброго Доктора.

— Згода. Давненько вже про нього не чув. Отже, той пес — приблуда з міста. Кличуть Щасливчиком. Я ділюся з ним харчами, а він робить мені послуги. Біля Телботового будинку він теж вештається, бо Ларрі дає йому недоїдки. Проте той собака завеликий, щоб годувати його регулярно, тому справжнього дому він не має. Інколи вночі його навіть можна побачити в лісі чи полі — на кролів полює.

— Он як, — мовив Ночовій, повернувши голову на дев’яносто градусів і глянувши на пасторат. — Це спростовує одну з нових теорій Морріса. Ти ж обчислювач, вірно?

— Але ж Вапнюга й базікало!

— Та просто прохопився, — вів далі пугач. — Якби Телбот справді грав, тепер, коли в Грі вікарій... Цікавенько б розклади змінилися, га?

— Так, — визнав я.

— То ми обоє подумали про це місце.

— Твоя правда. Я не впевнений, що Телбот не грає. Але якщо грає, то Щасливчик не з ним.

— Цікаво. А чи ти, чи той Щасливчик бачили десь біля нього якихось інших можливих супутників?

— Ні. Він, схоже, віддає перевагу флорі перед фауною.

— А рослина може бути супутником?

— Не знаю. Вони-то живі, але можливості в них ніби й обмежені. Не знаю. Можливо.

— Ну, за кілька днів воно все втрясеться. Саме вистачить часу, щоби зробити справу, а світ... Як сказати — «визволити» чи «вберегти»?

— Скажи «потурбувати», бо так буде в кожному разі.

Він заплющив ліве око, потім знову розплющив його.

— То що там із Добрим Доктором? — нагадав я.

— А, так, — відказав пугач. — Про нього Текела теж знала. Але мене заінтригувало дещо: вона наполягала, що там живуть не двоє, а троє.

— Он як?

— Тож я полетів на розвідку під час однієї з тих неприємних гроз, що нібито ніколи там не вщухають. І вона мала рацію. Будинком чвалав якийсь здоровило, мабуть, п’яний. Здоровіших я й не бачив. Але розгулював він недовго, тільки в розпал грози. Опісля він улігся на те чудернацьке ліжко в підвалі, а Добрий Доктор накрив його простирадлом. З головою. Більше той і не ворухнувся.

— Дивно. А що Бубон про це?

— Ха! Пошли по нього Сірохвістку, якщо тільки я його перший не злапаю. Щури не такі солоні, як кажани. Хоча й твердіші... Від нього жодної користі. Не міняється інформацією. Дурний, необізнаний або просто невідвертий.

— Навряд чи дурний.

— Тоді я не впевнений, що він розуміє свій інтерес. Хай як, зиску для всіх нас від нього небагато.

— Треба мені його якось у кут загнати.

— Не їж хвоста. Вони несмачні, — він знову хмикнув. — Якщо дізнаєшся щось нове про Телбота чи цю садибу, дай знати. Рослини? Гм...

Пугач розпростав крила й гайнув на південь. Я дивився, як він зникає в темряві. Разюче видовище.

Ще раз обійшовши будинок, я позазирав у кілька вікон. Тоді почув, як відчинилися задні двері. Я саме був спереду, тож помчав навколо й сховався за деревом.

— Хороша кицька! — мовив Великий Детектив добре поставленим фальцетом. — Заходь якось іще.

Сірохвістку поставили на ґанок. Двері зачинилися. Я прокашлявся, але вона ще певний час сиділа там і чепурилася, лише тоді пішла собі в протилежному напрямку. Аж тут опинилася біля мене.

— Ти в порядку? — спитав я її.

— Гаразд, — відказала кішка. — Прогуляймося.

Я попрямував на південь.

— Добра в неї пам’ять, у теї літньої пані, — нарешті мовила Сіренька.

— В якому сенсі?

— Її слуга зненацька вернувся на кухню й застукав мене. Я верескнула, а вона почула. Прийшла й покликала мене на Ім’я. Була дуже мила. Навіть налила мені мисочку молока, і я була просто зобов’язана його випити. Годі було й уявити, що кішку хтось може роздивитись аж так добре, щоби потім її впізнати, та ще й кличку запам’ятати.

— Може, коти їй до вподоби. Напевне так, коли вже вона захотіла тебе погодувати.

— У такому разі логічно припустити, що вона має власного кота. Але ні. Жодних ознак.

— Тоді просто уважна й має добру пам’ять.

Перетнувши дорогу, ми рушили далі.

— Ну, мабуть, — сказала вона. — Отже, перш ніж мене знайшли, я непогано розгледілася.

— І?

— Там є безвіконна кімната з широкими дверима й нішею в дальній стіні — до речі, стіна кам’яна. Ця стара садиба пережила чимало змін. Хай там як, у ніші свого часу цілком міг бути вівтар. Ба більше, у камені вирізьблено кілька хрестиків і якісь слова. Гадаю, латиною.

— Добре, — підсумував я. — З одного боку.

— А з другого?

— Про це відомо Ночовієві. Він прилітав, поки ти була всередині, і ми побалакали. До речі, білу ворону звуть Текела.

— О, він її знає?

— І ти мала рацію щодо вікарія. Це було ритуальне вбивство. Плата за пізній вступ до Гри.

— Схоже, ви балакали довгенько.

— Саме так. І тобі варто дізнатися, про що.

— Є якась причина, чому ми йдемо в цьому напрямку?

— Так. Нам треба саме туди.

Ми йшли далі на південь, забравши трохи західніше, і я розповідав їй почуте. Повітря зволожилося. Ми прийшли в місцину, небо над якою нагадувало зосереджену темну пляму, звідки блискала й гримала небесна артилерія.

— То ти хочеш знову позаглядати до Доброго Доктора?

— Якщо коротко — так.

— Коти не дуже полюбляють мокнути, — зауважила вона, коли приємна погода погіршилася.

— Та й собаки не надто, — підхопив я, а за мить додав:

— Хоч би хто переміг, дощитиме все одно.

Вона видала найближчий до сміху звук, що я від неї колись чув, щось ритмічно-мелодійненьке.

— Правду кажеш, — мовила кішка трохи згодом. — Я певна. Скільки разів за століття Повня припадає на Геловін — три, чотири?

— Коли як[12]. Цікавіше спитати, як часто втаємничені збираються з цієї нагоди, одні — щоби спробувати відчинити, другі — щоби зберегти зачинений стан?

— І гадки не маю. У тебе ж це явно вперше.

— Ні, — заперечив я й осікся, зрозумівши, що оце щойно вибовкнув.

Ми йшли крізь мряку до джерела світла, тримаючись дороги, бо там був менший ризик зачепити щось мокре.

Наблизившись, я побачив яскравий прямокутник — відчинений парадний вхід садиби. А дорогою хтось рухався в наш бік. Черговий розряд із грозових хмар надів на будівлю тернистий вінець світла й ненадовго явив мені обриси величезного чолов’яги, який незграбно, але вкрай шпарко простував на нас. Одягнутий був він у кепсько припасоване вбрання, а обличчя його за ту єдину освітлену мить здалося мені якимсь покрученим, кривобоким. Він спинився перед нас і, похитуючись, заходився крутити головою з боку в бік. Я зачаровано витріщався. Дощ змивав із повітря всі запахи, але ж ми вже були дуже близько. Тепер я міг його понюхати, та збентежився ще більше: від цієї істоти блювотно й солодкаво тхнуло смертю. Рухи його не були агресивні, а дивився він на нас із якоюсь простою дитячою цікавістю.

У дверях садиби вигулькнула висока постать, визирнула в ніч. Вітер шарпав лабораторний халат.

Велетень переді мною нахилився, заглянув мені в морду. Відтак повільно й незагрозливо простягнув праву руку й торкнувся моєї голови.

— Доб-рий... пес, — вимовив він різким надтріснутим голосом, гладячи мене. — Доб-рий... пес.

Тоді він звернув увагу на Сірохвістку. Прудким рухом, що аж ніяк не в’язався з його попереднім жестом, він схопив її із землі й притиснув до грудей.

— Ки-ця, — мовив велет. — Гар-на ки-ця.

Він вайлувато підніс другу руку, щоби погладити її. Дощ стікав його обличчям, скрапував з одягу.

— Гар-на...

— Нюху! — крикнула Сірохвістка. — Мені боляче! Надто сильно! Він тримає надто сильно!

Я негайно почав гавкати в надії відволікти його та змусити послабити хват.

— Агов! — крикнув чоловік із садиби. — Назад! Ти маєш негайно вернутися!

Я гавкав далі. Чоловік зіскочив із ґанку й побіг до нас.

— Трохи легше, але звільнитись я й досі не можу! — повідомила Сірохвістка.

Явно спантеличений, здоровань повернувся до все ближчої постаті, тоді назад. Виявилося, що біг до нас не хто інший, як Добрий Доктор. Я гавкав і гавкав, бо, схоже, це діяло.

Підійшовши до велета, Добрий Доктор поклав руку на його лаписько.

— Ага, дехто собаку й у дощ виганяє, — зауважив він.

Я замовк. Велет повернув голову й витріщився на Доброго Доктора, не мавши, без сумніву, що сказати на такий дотепний випад.

— Песик хоче, щоби ти пустив кицьку. Кицька теж хоче на землю. Постав її та ходи зі мною. Зла ніч для прогулянки, ллє як з відра.

— Зла... ніч, — відгукнувся здоровило.

— Так. Тож став кицьку та йди зі мною.

— Злий... дощ...

— Достоту. Кішку. Вниз. Зараз. Йди. Зараз. Зі мною.

— Кіш-ка... ки-ця... вниз, — вимовив здоровань, нахилившись і м’яко випустивши Сірохвістку на дорогу. Випростовуючись, він зустрівся поглядом зі мною й додав:

— Доб-рий... пес...

— Без сумніву, — сказав Добрий Доктор, узявшись за лапу велетня вже обіруч і розвертаючи його назад до садиби.

— Забираймося звідси, — сказала Сірохвістка. Так ми й зробили.