Ніч у самотньому жовтні

6 жовтня

Нудно не було. Почувши зранку, як тріснуло дзеркало, я помчав до нього та здійняв пекельний гавкіт, не пускаючи плазунів на волю. Зачувши шарварок, Джек узяв свій повсякденний жезл і переніс їх усіх до іншого дзеркала — достоту як Жовтий Імператор[2]. Це дзеркало було значно менше, що, може, їх трохи провчить, але навряд. Як їм це вдалося — загадка. Найпевніше, завдяки тривалому тиску на якусь ваду. Добре, що вони мене бояться.

Джек пішов відпочивати, а я — надвір. Сонце сяяло крізь сірі й білі хмари; вітерці носили самі лише хрусткі аромати осені. Уночі я креслив був уявні лінії. Те, що я намагався зробити, набагато легше вдалося б Ночовію, Голці, ба навіть Крутьку. Наземному створінню тяжко уявляти місцевість так, як хотів я. Та я прокладав лінії від кожного з наших будинків до всіх інших. Результатом стала детальна схема, обмежена зовні, з перехресними променями всередині. Маючи такий креслюнок, я можу те, що іншим не до снаги. Схема була вимушено неповна, бо я не знав, де Граф, а ще міг досі не знати про якихось інших гравців.

Та й цього вистачало, щоб дивитися на ситуацію й так, і сяк, та ще й із досить високою точністю.

Я рушив.

Шлях мій пролягав через двір і поле на путівець, яким я й ішов певний час. Дійшовши туди, куди, за моїми розрахунками, мені було треба, я спинився. Обабіч росли великі старі дерева: кілька ліворуч, одне — праворуч, на протилежному узбіччі. На жаль, точка, що її я так ретельно вирахував на уявній мапі, лежала посеред дороги. І вона навіть не зласкавилася бути на перехресті.

Найближчий будинок був праворуч; я проминув його кількасот ярдів тому. Як я знав, там мешкала літня пара, що годувала птахів, працювала в саду та сварилася суботніми вечорами, коли старий приплентувався з пабу. Досліджуючи територію до цього, я не помічав жодних ознак, що вони беруть участь у Грі.

Та все одно вирішив порознюхувати. Обшукуючи узбіччя, я почув знайомий ГОЛОС:

— Нюху!

— Ночовію! Де ти?

— Нагорі. У цьому дереві є дупло. Я затримався надворі. Сховався тут від світла. Ми мислимо подібно, га?

— Скидається на те, що ми проклали однакові лінії.

— Але ж це не може бути те місце.

— Ні. Це центр нашої схеми, але навряд це та точка.

— Отже, схема неповна. Але ми це знали. Нам невідомо, де Граф.

— Якщо тільки нема інших. Усе має відбутися в центрі нашої схеми.

— Так. Що робитимемо?

— Ти не міг би прослідкувати за Голкою до Графової криївки?

— Кажани збіса непередбачувані.

— Мені таке не до снаги. Сірохвістці, гадаю, теж.

— В кішки кишка тонка. Хіба на струну для ракетки... Та й нема котам віри.

— То ти спробуєш прослідкувати за Голкою?

— Спершу треба те гаденя знайти. Але так, я попильную його сьогодні вночі.

— Розповіси, про що дізнаєшся?

— Подумаю.

— З цього тобі може бути зиск. Ану колись знадобиться, щоб удень хтось кудись для тебе збігав.

— Правду кажеш. Гаразд. До речі, чому гравці завжди утворюють схему навколо центру подій?

— Не уявляю, — відказав я.

Повернувшись додому, я поричав на задзеркальних істот (тепер вони були в люстрі, прихиленому до стіни передпокою), суто для порядку, щоби дати їм знати: я пильную. Те, що в морській скрині, сиділо тихо. Тому, що в шафі, я наказав заспокоїтися. Від його гупання все трусилося. Щоб таки стишити його, я мусив кілька разів гавкнути.

Унизу Те, що в колі, прибрало подобу пекінески.

— Любиш крихіток? — спитало воно. — Іди-но до мене, здорованю.

Та пахнуло воно й досі Тим, що в колі, а не собакою.

— А ти щось не дуже й здібне, — сказав я.

Пекінеска тицьнула мені вслід непристойний жест, неприродно скрутивши лапу.