Ніч у самотньому жовтні

9 жовтня

Минулої ночі ми розжилися новими інгредієнтами, які допоможуть господареві чарувати. Коли ми спинилися на розі в Сого, з туману до нас підійшов Великий Детектив із супутником.

— Добривечір, — привітався він.

— Добривечір, — відказав Джек.

— Чи не маєте вогника?

Джек вийняв і простягнув коробочку вощених сірників. Поки Детектив розпалював люльку, чоловіки дивилися один одному в очі.

— Багато патрульних.

— Так.

— Запевне, щось трапилося.

— Мабуть.

— Імовірно, воно пов’язане з тими вбивствами.

— Так, про мене, це слушна думка.

Детектив віддав сірники.

Він якось незвично роздивлявся обличчя, одяг і взуття, та й слухав напрочуд уважно. Як сторожовий пес я гідно оцінив той стан абсолютної пильності, що в нього він перейшов. Це була аж ніяк не типова людська поведінка. Скидалося на те, що все його єство було зосереджене, готове вловити будь-яку дрібку даних, які тільки можна було одержати під час нашої зустрічі.

— Я вже бачив вас тут іншими вечорами.

— А я — вас.

— Напевно, ми ще зустрінемося.

— Цілком можливо.

— А поки що будьте обережні. Тут стало небезпечно.

— Ви теж бережіть себе.

— І не сумнівайтеся. На добраніч.

— На добраніч.

Я був подумав, чи не погарчати трохи про людське око, але втримався. Коли вони вже зникли, я ще довго вслухався в їхні кроки.

— Нюху! — сказав Джек. — Запам’ятай того чоловіка.

Десь на предовгому шляху додому повз нас безгучно промайнула сова, осідлавши прохолодний вітерець. Чи був це Ночовій, я не зрозумів. Біля мосту нам трапилися щури, та чи був серед них Бубон, я не знав. У Темзі плавали зірки, повітря було сповнене брудних запахів.

Я не відставав від швидких кроків Джека, та ще й устигав дослідити кожного сонного вуличного мешканця в кожному сховку на нашому шляху. Час від часу мені здавалося, що за нами слідкують, але чимось обґрунтувати це відчуття я не спромігся. Можливо, самого лише просування жовтнем було вже досить, щоби спричинити тривогу. Звісно, стане ще гірше, перш ніж поверне на ліпше — якщо взагалі поверне.

— А, Джек! — пролунало зліва. — Добрий вечір.

Джек спинився й повернувся, тримаючи руку біля схованого ножа.

З тіней виступив Ларрі Телбот, торкнувшись капелюха.

— Містере Телбот... — почав був Джек.

— Звіть мене Ларрі.

— Авжеж, ви ж американець. Добрий вечір, Ларрі. Чого це ви надворі так пізно?

— Гуляю. Нічка видалася мені саме підхожою. Я схильний до безсоння. А ви чи не в місті були?

— Так.

— І я теж. Бачив Великого Детектива власною особою, з приятелем. Він спинився й попросив прикурити.

— Он як?

Ларрі глянув на долоню, ніби переконуючи себе в чомусь, тоді провадив далі:

— Маю враження, що він бере участь у розслідуванні недавніх убивств... До яких, як я розумію, сьогодні додалося ще одне. Щось чули про це?

— Ні.

— Він попередив, щоб я був обережний. Гадаю, це добра порада для всіх нас.

— Чи було враження, що він має справжні зачіпки?

Ларрі похитав головою.

— Він не з тих, у кого все на лобі написано. Та його партнер пробурмотів щось про собак.

— Цікаво.

— Я трохи з вами пройдуся, якщо дозволите.

— Звісно.

— Ще вісім днів до смерті місяця, — мовив Джек трохи згодом. — А ви, Ларрі, на місяць подивляєтесь?

— Ще й як, — була відповідь.

— Я так і думав.

Довгенько ми йшли мовчки. Ларрі ступав так само широко, як і Джек.

— Чи знайомі ви з так званим Графом? — раптом спитав Ларрі.

Джек мовчав кілька кроків, а тоді повільно проказав:

— Чув про нього, та зустрітися не мав приємності.

— То він прибув до міста, — сказав Ларрі. — Ми з ним давно знаємося. Я завжди відчуваю, коли він поруч. Гадаю, він відчиняє.

Джек знову замовк. Я згадав, як ми із Сірохвісткою вчора вдень ходили маршрутом, що його показав мені Бубон. Вона полізла в крипту, а я чекав зовні. Довго була внизу, тиха, наче та кішка, а тоді знову вигулькнула на поверхню.

— Так, — виснувала вона. — Щур мав рацію. Там гарнісінька труна на козлах. А також відчинена скриня зі змінним одягом і ще якимись пожитками.

— Дзеркал немає?

— Дзеркал немає. А поміж коріння на стелі висить Голка.

— Що ж, Бубон не надурив, — зауважив я.

— Щурам віри немає, — відповіла вона. — Ти ж казав, що він проліз до вас і нишпорив. А що як саме це була справжня причина його візиту, а угоду він запропонував, щоби це приховати, коли ти його зловив?

— Це спадало мені на думку. Та я чув, як він увійшов, і точно знав, де він. Він устиг побачити лише Тих, що в дзеркалі.

— Тих, що в дзеркалі?

— Так. Хіба у вас таких нема?

— Боюся, ні. І що ж вони роблять?

— Плазують.

— Он як.

— Ходімо. Покажу тобі.

— Ти впевнений, що це доречно?

— Так.

Трохи згодом вона розглядала дзеркало, приклавши до нього лапу:

— Маєш рацію. Вони таки плазують.

— А ще змінюють барви, коли збуджені.

— Де ви їх знайшли?

— У знелюднілому індійському селі. Мешканці вимерли були від моровиці або повтікали.

— Мабуть, з них є якась користь...

— Так, вони липкі.

— Он як.

Я провів її назад до Джилл. На прощання вона сказала:

— Боюся, я не можу тебе запросити чи показати тобі щось із наших манатків.

— Та пусте.

— Ти вночі гулятимеш?

— Маю йти до міста.

— Щасти.

— Дякую.

Залишивши Ларрі на роздоріжжі біля його будинку, ми з Джеком пішли на захід, додому. Увійшовши на подвір’я, я почув і побачив Ночовія на тому ж дереві, де сидів був Вапнюга. Прорикавши «Добривечір» і не почувши відповіді, я зараз кинувся в будинок — ану ж пугач був на чатах? Але всередині нікого не було, та й ніким стороннім не пахнуло. І все було як годиться. Отже, птах просто шпигував. Знічев’я ми пильнуємо одне одного.

Джек пішов давати раду своєму здобутку. А я влігся у вітальні — півсон і псам на користь.