Ніч у самотньому жовтні

22 жовтня

— Чихуахуа? — запропонувало Те, що в колі. — Так, для сміху?

— Не, — відповів я. — Мовний бар’єр.

— Та годі! — мовило воно. — У мене вже майже досить сил, щоби вирватися самотужки. Тобі ж буде гірше, якщо протримаєш мене тут аж доти.

— «Майже», — зауважив я, — не рахується.

Воно рикнуло. Я — у відповідь. Воно відсахнулося. Паном становища досі був я.

Те, що в морській скрині, теж значно жвавіше визирало на мене крізь дірочку. А на горищну шафу ми мусили приладнати засув, бо ув’язнене в ній змогло-таки зламати замок. Але я загнав його назад. Тут я теж досі був паном становища.

Тоді я рушив надвір пошукати осередків чужого втручання. Не знайшовши нічого незвичного, я пішов до Ларрі, збираючись обмінятися з ним свіжими новинами. Та, побачивши будинок, я зупинився. Перед ним стояв екіпаж Ендербі з кремезним кучером поруч. Чи не задалеко я дав цьому зайти? Що ж такого цікавого знайшов тут Великий Детектив, що аж завітав удруге? Та, звісно, зараз я вдіяти нічого не міг.

Розвернувся й пішов собі.

Майже дійшовши додому, я побачив, що на подвір’ї мене жде Сірохвістка.

— Нюху! — сказала вона. — Ти вже пообчислював?

— Лише подумки. Я подумав, що цю задачу легше буде розв’язати на узвишші.

— Якому ще узвишші?

— На Собачому Гнізді. Якщо цікаво, ходи зі мною.

Вона побігла вслід. Повітря було вологе, небо — сіре. З північного сходу налітали пориви вітру.

Ми проминули будинок Оуена. Крутько заторохкотів до нас із гілки:

— Дивна парочка! Дивна парочка! Зачиняйло й відчинялочка!

Ми не реагували. Нащо ж відбирати хліб у ворожбитів?

— А дивне над вами висить прокляття, — після тривалої мовчанки сказала Сірохвістка.

— Точніше буде сказати, що воно під нашим доглядом. Може, і не одне. Якщо живеш досить довго, усяке таке якось нагромаджується. Звідки ти знаєш?

— Джек щось таке казав хазяйці.

— Дивина. Ми про це звичайно не говоримо.

— Мабуть, є причина.

— Звісно.

— Отже, твій досвід аж ніяк не одноразовий. То ви вже грали в Гру, ще й багато разів?

— Так.

— Гадаєш, він пробує переконати її змінити... орієнтацію?

— Так.

— Цікаво, що б могло з цього вийти.

Ми, не спиняючись, пройшли повз хати Растова. Згодом ми зустріли Мак-Кеба з ціпком у руці. Щойно ми наблизилися, він його підніс, а я на нього загарчав. Опустивши ціпка, він пробурмотів проклін. До прокльонів я звичний, а коли всміхаюся, по мені й не скажеш.

Ще віддалившись від міста, ми кінець кінцем дісталися мого пагорба й видерлися на верхівку, до лежачих і стоячих каменів. Південніше від нас над садибою Доброго Доктора гуркотіли й блискали чорні хмари.

На цій висоті вітри були сильніші. Я став походжати колом, аж тут посипав дощик. Сірохвістка притулилася із сухого боку кам’яної брили, спостерігаючи, як я оглядаю округу.

Узявши дальній цвинтар на південному заході за вихідну точку, я провів звідти уявні лінії до всіх інших осель, що їх бачив або пам’ятав. Те саме я зробив від місця, де лежали Графові останки. Нова схема постала перед моїм внутрішнім поглядом. У ній центр змістився вниз — на південь від пасторату, повз нас, кудись уперед і трохи лівіше. Виснувавши це, я наче прикипів до місця і геть забув про дощ. Повторив процес лінія за лінією, побачив той зсув центру, виснував, де він має лягти...

Та сама ділянка! Але ж там нема нічого вартого уваги. Лише схил пагорба з кількома деревами й каменями. Жоднісінької споруди поруч.

— Щось не так, — пробурмотів я.

— Що ж? — запитала Сірохвістка.

— Не знаю. Просто щось не так. Усі попередні версії були хоча б цікаві, прийнятні. А тут — нічогісінько. Просто нудна смуга поля на півдні, трохи західніше.

— Всі інші версії теж були хибні, — сказала кішка, підійшовши, — хай би які цікаві. Вона вилізла на поближній камінь: — І де ж це?

— Ондечки, — сказав я, показуючи головою. — Праворуч від тих п’яти-шести дерев, скупчених на схилі.

Вона придивилася.

— Маєш рацію. На вигляд якось безнадійненько. Ти певен, що вірно розрахував?

— Двічі перевірив.

Вона повернулася до свого сховку, бо дощ раптом уперіщив дужче. Я рушив за нею.

— Гадаю, нам варто туди сходити, — сказала вона трохи згодом. — Звісно, коли оце вщухне.

Вона взялась облизуватися. Трохи повагавшись, мовила:

— Я тут подумала про дещо. Про Графів скелет. Чи той його великий перстень і доти був на пальці?

— Ні, — сказав я. — Його, без сумніву, забрав той, хто Графа й упорав.

— Отже, хтось тепер, напевно, має аж два знаряддя.

— Напевно.

— Це зробить його сильнішим, чи не так?

— Лише поліпшить техніку. А може й уразливішим зробити.

— Ну, технічний бік справи — теж дещо.

— Дещо.

— Це в кожній Грі так, що на певному етапі спантеличуєшся? Хіба Ігри впливають на думки, погляди й цінності гравців?

— Завжди. А надто коли події громадяться одна на одну, ще й прискорюються при кінці. Просто перебуваючи тут і роблячи певні речі, ми створюємо такий собі вир навколо. Твоя спантеличеність може тебе погубити. А чужа — врятувати.

— Тобто стає химерно, але є рівновага?

— Ну, щось таке. Звісно, доки кінець не настане.

Неподалік блиснуло, одразу й гахнув грім. Докторова гроза поширювалася. Вітер раптом перемінився, зненацька промочивши нас зливою.

Ми одразу ж пострибали на протилежний бік, ховатися під значно більшим каменем.

Сидячи в тому особливо жалюгідному стані промоклої істоти, я враз зачепився поглядом за бік брили. Наявні там численні подряпини й нерівності тепер (чи не під дією вологи?) здавалися чимось більшим, ніж до цього.

— Ну, сподіваюся, що вся та банда оцінить наш клопіт, — сказала кішка. — Ньярлатотеп, Ктулху й решта з невимовними іменами. Через таке я інколи мрію про якусь робітку не бий лежачого — ловити там миші для якоїсь селянки...

Так, на брилі й справді були викарбувані символи невідомого мені алфавіту. Добряче стерті, вони враз проявилися, коли струмінці води деінде затемнили камінь, додавши контрастності. Письмена чіткішали просто в мене на очах.

Потім я відсахнувся, бо вони зажевріли червоним — спершу тьмяно, тоді все яскравіше.

— Нюху! — покликала кішка. — Чого це ти стовбичиш під дощем? Тут вона побачила, на що я дивлюся, й додала:

— Ой! Гадаєш, почули?

Тепер літери палали, а ще й почали плинути, наче читали самі себе. З надміру світла навколо них утворився високий прямокутник.

— Слухайте, та я ж пожартувала, — украдливо сказала кішка. Усередині прямокутника спалахнуло молочне сяйво. Якась частина мене спонукала рвонути й тікати, але інша частина завмерла, заворожена процесом. На жаль, панувала, здається, саме заворожена частина. Сірохвістка витріщалася, стоячи затіненою скульптурою.

Глибоко всередині там щось завирувало. Гадаю, це варто назвати пересторогою, бо ж мене раптом опанувало моє обережне «я». Я кинувся вперед, схопив Сірохвістку за шкірку зубами та відстрибнув праворуч. Тут із прямокутника вирвалася блискавка й ударила в місце, звідки ми щойно втекли. Я спіткнувся. Був трохи приголомшений, шерсть здибилася. Сірохвістка заволала, повітря запахло озоном.

— Щось вони образливі якісь, — сказав я, здіймаючись на ноги та знову падаючи.

Аж тут на нас налетів вихор, удесятеро сильніший за попередній вітер. Я знову спробував підвестися, і знову мене збило з ніг. Глянувши на камінь, я побачив, що вирування вщухнуло. Може, другої блискавки й не буде? Натомість там з’явилися нечіткі контури срібного ключа[16]. Я підповз ближче до Сірохвістки. Вітер посилювався. Звідкись долинув голос, що наспівував: «Йя! Шуб-Ніґґурат[17]! Чорний Козеріг Лісів із Тисячею Нащадків!»

— Що коїться? — верескнула кішка.

— Хтось відчинив браму, щоб можна було висловити незадоволення твоєю заувагою, — припустив я. — Уже по тому, але двері ще не зовсім зачинилися. Я так гадаю.

Вона притулилася до мене — спина вигнута, вуха прищулені, хутро дибки. Вітер, тепер ще дужчий, уже просто-таки штовхав нас, і опиратися йому було вже майже несила. Мене почало зносити в бік брами, кішку — зі мною.

— Здається мені, вона не встигне зачинитися! — крикнула вона. — Ми туди потрапимо!

Тут кішка перекрутилася й застрибнула на мене, учепившись за шию всіма чотирма лапами. Пазури в неї були гострющі.

— Нам не можна розділятися! — мовила Сірохвістка.

— Згода! — здушено видихнув я, і тут мене понесло ще швидше.

Рухаючись, я спромігся підібрати під себе ноги. Ліпше потрапити туди не абсолютно безвольно, а хоч із якоюсь гідністю, бо це може допомогти вижити.

Те, куди нас несло, легко вже було сприймати не просто як кам’яну стіну — там явно були якісь глибини, хоча щось чітке годі було розібрати, а образ ключа вже зник. Що по той бік, я й гадки не мав, як і не сумнівався: ми туди потрапимо. Коли так, то хоча б достойно...

Випроставши ноги, я стрибнув уперед. В отвір. В імлу...

... у тишу. З того боку звуки вітру й дощу відразу вщухнули. Проте ми не торкнулися якоїсь твердої поверхні. Ніякої не торкнулися. Ми висіли в просторі, заповненому перламутрово-сірим світлом. Чи падали, не відчуваючи цього. Мої ноги досі були випростані вперед і назад, наче я перестрибував паркан. Навколо нас забавлялися туманні вири й течії, нечіткі, ніби горішні хмари; рух відчувався якось парадоксально — досить було повернути голову в будь-який бік, щоби здалося: за цим вектором ти й рухаєшся.

Я повернув голову назад саме вчасно, щоби побачити, як трава та каміння по той бік блякнуть, а сам прямокутник входу зникає. І там, і круг нас лишилися висіти краплі дощу, кілька листочків і пасма трави. Або не висіти, а падати разом із нами. Або підноситися, це вже як глянути...

Сірохвістка верескнула, тоді розгледілася. Після цього я відчув, що вона трохи відпружилася, а потім почув:

— Нам важливо триматися тут разом.

— Тобі відомо, де ми? — запитав я.

— Так. Я напевне впаду на ноги, а ось щодо тебе — не знаю. Дозволь перебратися на спину. Так нам обом буде зручніше.

Вона покопошилася на шиї й умостилася десь за плечима. Умостившись, пазури вона таки сховала.

— То й де ж ми? — запитав я.

— Тепер я бачу: як нас несло, щось намагалося мені допомогти, — мовила кішка. — Я маю на увазі не блискавку, а те, як відкрився шлях і той помічник скористався ним, щоб нас урятувати. Може, за цим криється щось іще більше.

— Боюся, що не розумію.

— Ми між нашим світом і Світом Снів.

— Ти вже сюди потрапляла?

— Так, але саме тут давно вже не була.

— Здається, що ширяти в цьому місці можна без кінця.

— Гадаю, так і є.

— То як переміститися уперед — чи назад?

— Цю частину я пам’ятаю лиш уривками. Якщо нам не подобається там, де ми є, ми звідти забираємося й пробуємо знову. Зараз і спробую. Дай знати, якщо трапиться щось аж занадто неприродне.

На цьому вона замовкнула. Чекаючи, що ж буде далі, я згадував події, які привели нас сюди. Мене збентежило, що її зневажливу згадку про Древніх не лише почули й узяли за образу, але ще й мали досить потуги, щоб якось відреагувати. Так, у цю надпотужну пору сила більшала, але мене здивувало таке марнотратство — адже її можна було би пустити на безліч інших цілей. Хіба що це був просто черговий прояв тієї славетної незбагненності, що її я інколи схильний розуміти як дитячу легковажність. Відтак десь глибоко в моїй свідомості зненацька викресала іскри версія, але я мусив відпустити її, не дослідивши, бо світ довкола почав змінюватися.

Згори посвітлішало. Жодного явного джерела світла не було, але контраст із темнішим простором під ногами збільшувався. Я нічого не сказав про це Сірохвістці, позаяк вирішив не турбувати її, доки вона сама не заговорить, — звісно, як не трапиться чогось надзвичайного. Але сам уважно розглянув те світло. Щось у ньому було знайоме — либонь, з моментів засинання та пробудження... Відтак я збагнув, що високо над нашими головами, наче на небі, висить контур, як-от на мапі. Континент чи острів, а то й кілька? Цей ракурс мене трохи дезорієнтував, і я спробував змінити свою систему координат. Ворухнув ногами й скрутився, намагаючись так перевернути тіло, щоб дивитися на це вниз, а не вгору.

Вдалося це запросто — я негайно перевернувся. Краєвид почіткішав, суходільні ділянки збільшилися. Ми наче наближалися. Ландшафт деталізувався на синьому тлі, легесенькі закручені хмарки висіли над узвишшями, уздовж берегів; пару чималих островів, де височіли круті гори, видно було між двома більшими масивами суші — на заході, якщо вважати за північ напрямок угору вертикальною віссю. Звісно, стверджувати, що це саме так, підстав не було. Як і навпаки.

Сірохвістка почала бубоніти рівним безпристрасним тоном: «... На заході Південного моря — Базальтові колони, за ними — місто Катурія[18]. Східний берег зелений, там рибальські міста. На півдні, під чорними вежами Дайлет-Ліна, розкинувся край білястих грибів, де хати брунатні й вікон не мають; під водою там у безвітряні дні можна бачити алею скалічених сфінксів, що веде до бані великого потопленого храму. Як вернутись на північ, уздріти можна сади-трупарні Зури[19], землі незбувних насолод, короновані храмами тераси Зака[20], кришталеві миси-близнюки гавані Сона-Ніла, шпилі Таларіона...»

Поки вона говорила, ми наблизилися ще. Моя увага стрибала з місця на місце берегами того моря; краєвид якось збільшувався крізь простір так, що я вздрівав деталі зором сновидця; одна частина мене була збентежена цим велемудрим явищем, друга ж залюбки відкривала для себе цей світ... Чи то пак — згадувала.

«... Дайлет-Лін, — замріяно провадила кішка, — де широкороті купці в дивних тюрбанах, припливши по рабів і золото, ставлять на якір свої чорні галери, сморід від яких можна перебити лише найміцнішим куривом, платять рубінами й відпливають собі, тягнені потужними вдарами весел невидимих веслярів. Південно-західніше лежить Тран, мури його похилі — із суцільного алебастру, вежі хмаросяжно-білосніжні — під шпилями золотими, понад річкою Шай[21] він, причали — як один, мармурові...

А онде, на березі Серенерійського моря, — гранітні мури Гленіта. Причали там дубові, а будинки шпилясті фронтони мають...

Далі ж — запашні Кледські джунглі, де сплять безтурботно загублені палаци зі слонової кістки, що в них мешкали колись монархи забутого царства.

... А в гирлі Украносу збігають до Серенерійського моря яшмові тераси Кірана, до якого раз на рік у золотому паланкіні прибуває король Ілек-Ваду, щоби вознести молитву богові річки в семивежовому храмі, де, як упаде туди місячне сяйво, музика лине».

Вона говорила, а ми все наближалися, летючи тепер над розлогими обширами — коричневими, жовтими, зеленими...

«... Від Дайлет-Ліна одинадцять днів морем до Багарни, найважливішого порту на острові Оріаб, де вхід до гавані пильнують великі маяки Тон і Тал, а причали порфірові. Протікає там канал до озера Ят, понад яким лежать руїни міста. Тече канал тунелем із гранітним шлюзом. Мешканці того пагористого краю їздять на зебрах... На заході — долина Пнот[22]поміж Верхів’їв Трок[23]. Там слизькі дголи[24] риють нори серед кістяних пагорбів — залишків бенкетів, що їх багато століть скидають сюди упирі... Та вершина на півдні — Нґранек, до неї від Багарни два дні на зебрі, якщо не злякатися нічвидів. А той, хто зважиться піднятися на схили Нґранеку, зрештою дійде до колосального вирізьбленого лику з видовженими пипками вух, тонким носом і гострим підборіддям. Вираз його задоволеним не назвеш.

... А в північних краях понад Шаєм прегарний Ултар лежить за мостом кам’яним, в арку якого, тринадцять віків тому міст будуючи, живу людину вмурували. Це місто акуратних хатинок і брукованих вуличок, якими розгулює безліч котів, бо ж премудрі прадавні законодавці такі закони встановили, що нас охороняють. Гарне, добре місце, де подорожні перепочинок знаходять і шанобливо, як це й повинно бути, котів пестять.

... А онде сільце Урґ із його приземкуватими банями, де копачі оніксу часто зупиняються на шляху своєму до землі Інкванок[25]...

... А ось і місто Інкванок, жахна місцина край пустелі Ленґ. Будинки його — наче палаци, то з банею-маківкою, то наче піраміда з мінаретами; чорно-золоті мури з крученими візерунками, інкрустовані золотом канелюри, арки, золоті покрівлі. Вулиці його з оніксу, а як дзвенить великий дзвін, вторять йому ріжки, віоли та хорали. На пагорбі посеред міста височіє величний храм Древніх, навколо якого сім брам ведуть до саду з колонами, фонтанами й басейнами, де пустують світні рибки й танцюють відбиті вогні триніг із храмового балкона. На плескатій бані височіє дзвіниця, і коли з неї бамкає, виходять замасковані жерці в каптурах; у руках їхніх парують наші, що з ними жерці спускаються в підземелля через прибрамні вартівні. На сусідньому пагорбі підноситься вгору палац Короля-за-серпанком. Він виїздить крізь бронзову браму на колісниці, запряженій яками. Негоже задовго дивитися на храмову баню, де мешкає прабатько птахів-шантаків, бо нашле він страхітливі сни. Уникати слід прекрасного Інкванока. Жоден кіт там жити не може, бо ж численні його тіні нашому племені згубні.

... А ось Саркоманд за Лензьким плоскогір’ям. Сіль укрила сходи, що ведуть до його базальтових мурів і причалів, храмів і площ, вулиць-колонад, туди, де чатують сфінкси на брамах центрального майдану, на якому два велетенські крилаті леви охороняють спуск у Велику Безодню».

Ми линули ще нижче; я ніби чув вітри, що віють між світами, а кішка знай провадила свою літанію, присвячену географії Світу Снів.

«... На шляху до Кадата перетинаємо ми жахливу Лензьку пустку, де у великому монастирі без вікон, оточеному монолітами, сидить Верховний Жрець Світу Снів, що ховає своє обличчя за маскою з жовтого шовку. Монастир той старіший за світ, і є в ньому фрески з історією Ленґу — танці напівлюдей серед забутих міст, війна з пурпуровими павуками, прибуття чорних галер із Місяця...

... А ось ми проминаємо сам Кадат, величезне місто льоду й таємниць, столицю цієї землі...

... Дісталися ми нарешті прегарного Селефаїса в землі Ут-Нарґаї, понад Серенерійським морем...»

Ми летіли над засніженою вершиною, уже дуже низько.

«...Гора Аран!» — монотонно оголосила кішка. Я побачив на відногах дерева гінкго, а далі — мармурові стіни, мінарети, бронзові статуї. «Річка Наракса впадає тут у море. Там, на віддалі, лежать Танарійські гори. У тому бірюзовому храмі на Вулиці Колон первосвященик поклоняється Нат-Гортоту[26]. І ось тут ми знайдемо шлях до місця, куди мене викликано».

На цьому ми опустилися просто вниз і торкнулися лискучої оніксової бруківки, що нею були вимощені вулички. Нарешті знову почулися якісь інші звуки, крім вітру, відчулися порухи повітря. Сірохвістка зістрибнула з моєї спини, приземлилася поруч, струснулася й почала роздивлятися.

— То це тут ти мандруєш у своїх напівснах? — запитав я.

— Інколи. А інколи — ще десь. А ти?

— Здається, і я кілька разів тут бував.

Вона крутнулася навколо себе, спинилася, тоді пішла. Я — вслід.

Ішли ми довго; жоден із купців, погоничів верблюдів або жерців у орхідейних вінках нас не потурбував.

— Тут немає часу, — зауважила кішка.

— Вірю, — відповів я. Повз нас із оповитого рожевими випарами порту йшли моряки, сонце виблискувало на вулицях і мінаретах. Інших собак я й не побачив, і не занюхав.

Віддалік з’явилося сліпуче видовище, до якого ми й рушили.

— Палац Сімдесяти Насолод із рожевого кришталю, — пояснила кішка. — Він кликав звідти.

І ми пішли туди, і було це так, ніби та моя частина, що звичайно притомна, тепер спить, а та, що звичайно спить, тепер притомна — переворот, унаслідок якого стало легко сприймати дива, легко забути буденну метушню й турботи минулих тижнів.

Перед нами постав кришталевий палац, виблискуючи, наче шмат рожевого льоду, тож я дивився більше повз, ніж просто на нього. З наближенням стало тихіше, а сонце гріло.

Під самісіньким палацом я уздрів малу сіру постать, що вилежувалася на сонячній терасі, — єдину, якщо не брати до уваги нас, живу істоту навкруги. Вона зустрічала нас поглядом, підвівши голову. Сірохвістка рушила до істоти. Це виявився старезний кіт, який умостився на прямокутнику з чорного оніксу.

Підійшовши й упавши ниць, кішка привіталася;

— Чолом тобі, о Верховний Муркотуне!

— Сірохвістко, донечко! — відказав той. — Привіт. Ну-бо, підведися.

Вона послухалася й мовила:

— Здається, я відчула твою присутність у мить гніву Древнього. Дякую.

— Так. Я наглядав за тобою цілий місяць. Знаєш чому?

— Так.

Він повернув голову й зазирнув мені в очі жовтими очима патріарха. Я схилився, віддаючи шану його поважному віку — а ще й тому, що Сірохвістка очевидячки ставилася до нього як до когось дуже впливового.

— Ти привела пса.

— Нюх — мій друг. Він витяг мене з криниці, порятував від блискавки Древнього.

— Так. Я бачив, як він відтяг тебе, коли вона вдарила, — за мить до того, як я вирішив викликати тебе сюди. Він бажаний гість. Привіт, Нюху.

— Вітаю... пане, — відказав я.

Старий котяра спроквола підвівся, вигнув спину, припав до землі, випростався.

— Непрості тепер часи, — заявив він. — Вплуталася ти в незвичну справу. Ходімо зі мною, доню, щоби міг я приділити тобі дещицю мудрості стосовно останнього дня. Бо Великим деякі речі видаються замалими, а кіт може знати дещо, чого не відають Древні Боги.

Вона глянула на мене, а що по мені й не скажеш, чи всміхаюся, то я кивнув головою.

Вони пішли в храм, а я собі подумав: чи не наглядає, бува, за нами звідкись із високої скелястої місцини якийсь прадавній вовк, завжди насторожений, з однісіньким посланням: «Пильнуй, Нюху! Завжди пильнуй!»? Я майже почув його позачасовий рик із підсвідомих глибин.

Чекав собі, нюшив. Чи довго вони говорили, важко було сказати в місці, де немає часу. Але з цього також випливало, що тривалим чекання здатися не має. Воно таким і не здалося.

Знову побачивши їх, я вкотре здивувався своїй дружбі з кимось, хто відчиняє. А ще й із кішкою.

Сірохвістка підійшла. З того, як вона підняла праву передню лапу й заходилася її роздивлятися, я збагнув: вона чи то стурбована, чи принаймні спантеличена.

— Тепер сюди, — мовив патріарх, поглядом запрошуючи й мене.

Він повів нас за ріг Палацу Сімдесяти Насолод, де стояли сміттєві урни з канелюрами, умброві, аквамаринові й каштанові, розписані тендітними чорними й срібними візерунками, з ручками з малахіту, нефриту, порфіру й хризоберилу, ховаючи в собі забуті таємниці храму. Ми сполохнули пурпурових щурів, і одна накривка здригнулася, видавши дзвоноподібний звук, який відлунив від рожевої кришталевої стіни.

— Сюди! — звелів кіт, і ми пішли за ним у темну нішу, де був чорний вхід до храму. Поруч на кришталевій стіні зажевріли вже не такі матеріальні двері: щойно ми підійшли, раптово з’явився прямокутник, у ньому — молокувате нуртування.

Ставши перед дверима, кіт повернувся до мене.

— За дружбу з моєю одноплеменкою, — мовив він, — я обдарую тебе знанням. Питай що завгодно.

— Що чекає на мене завтра? — запитав я.

Він блимнув і відказав:

— Кров. Море крові, криваве місиво навколо. І ти втратиш друга. А тепер ідіть крізь браму.

Сірохвістка ступила в прямокутник і зникла.

— Ну, це... Дякую! — сказав я.

— Carpe baculum[27]! — кинув він мені вслід, звідкись знавши, що я трохи пам’ятаю латину й, безперечно, мавши якесь незрозуміле котяче задоволення від того, що наказав мені принести палицю класичною мовою. Я вже звик до таких шпильок від котів на мою собачу адресу, але чомусь сподівався був, що їхній ватажок вищий від такого. Та він же кіт, і, напевне, давно вже не бачив собаки, тож просто не встояв перед спокусою.

— Et cum spiritu tuo[28], — відповів я, заходячи в портал.

— Bénédicte[29]! — почув я його далекий відгук, знову полинувши в той простір між світами.

— Що це таке було в кінці? — озвалася до мене Сірохвістка.

— Трохи поганяв мене по Верґілієвій мові.

— Навіщо?

— А біс його зна. Він же незбагненний, пам’ятаєш?

Раптом вона замайоріла, потрапивши в другий портал. Було дивно бачити, як кішка стає двовимірна й брижиться, затим обертається в горизонтальну лінію, кінці якої втягуються в її ж середину та зникають. Проте коли настала моя черга, це не видалося чимось надто складним. Я приєднався до кішки на Собачому Гнізді перед кам’яною брилою, яка знову стала просто брилою з якимись подряпинами. Сонце було далеко на заході, але гроза вщухла.

Я роззирнувся навколо. Ніхто нізвідки не підкрадався.

— Ще досить світло, щоб перевірити те твоє місце, — сказала кішка.

— Прибережімо це на завтра. Я вже спізнююся на обхід, — відповів я їй.

— Добре.

Ми рушили додому. Я подумав про дарунок від котяри, але ж це буде тільки завтра.

— Собачі півсни не такі гламурні, як той Селефаїс, — зауважив я дорогою.

— А які вони? — спитала кішка.

— Я повертаюся до первісного лісу, де живе старий вовк Рикун. Він навчає мене всякого.

— Там є зуґи? — спитала вона. — Якщо так, то ми проминали той твій ліс на заході від річки Шай. Це під Брамою Глибокого Сну.

— Можливо, — сказав я, згадавши малих брунатних Істот, що мешкають на дубах і живляться грибами, хіба що їм трапиться людина. Рикун Із них насміхався, як майже з усього.

Хмари на заході набули пурпурового кольору, наші лапи намокнули від трави. Криваве місиво... Незле було б підготуватися.

Уночі ми потинялися з Рикуном, тоді боролися, аж доки він мене здолав.