Ніч у самотньому жовтні

13 жовтня

Знову з’являвся Великий Детектив. Я бачив його лише побіжно з-під живоплоту, де дещо закопував. Він мене не помітив.

Пізніше Сірохвістка повідомила, що Детектив заходив до Оуена. Оуена з Крутьком не було, і Детектив порозглядався, знайшовши лозові кошики. За кішчиними словами, його помічник пошкодив зап’ясток, коли за наказом патрона поліз драбиною на дуб, щоб перевірити міцність деяких гілок, та й гепнувся звідти. На щастя, приземлився він на купу омели, інакше могло б бути й гірше.

Під час вечірнього обходу я почув, як хтось шкребеться у вікно нагорі. Підійшов, визирнув. Спершу не побачив нічого, аж тут роздивився, як щось мале гасає туди-сюди.

— Нюху! Впусти! Допоможи! — верещало воно.

Це був Голка.

— Е, ні, вашого брата я в дім не запрошу, — відказав я.

— Та то лише шеф із таких! Я простий кажан! Навіть томатного соку не люблю! Благаю!

— Що трапилося?

У стіну щось гепнуло з вулиці.

— Це вікарій[4]! — верескнув кажан. — Він сказився! Впусти!

Я відсунув лапою шпінгалет і натиснув. Вікно прочинилося на кілька дюймів, і кажан залетів у будинок, захекано впавши на підлогу. Ззовні долинуло ще одне гепання.

— Я цього не забуду, Нюху! — подякував Голка. — Дай-но лишень хвилинку...

Я дав йому аж дві. Тоді він ворухнувся:

— Тут є комашки? У мене дуже швидкий обмін речовин, і я багато калорій витратив.

— Їх буде трудно зловити, — зауважив я. — Вони швидесенькі. Хочеш фруктів?

— Фрукти теж годяться...

— На кухні ваза.

Але кажан був надто втомлений, щоби туди долетіти. Нести його в пащі я боявся: надто вже тендітний він був. Тож я дозволив йому вчепитися в моє хутро.

Поки я спускався, він усе повторював:

— Сказився, сказився...

— Розкажи, що сталося, — попросив я, коли він уже бенкетував сливкою та двома виноградинами.

— Вікарій Робертс забрав собі в голову, що тут у нас коїться щось неприродне.

— От дивак. І з якої це радості він так вирішив?

— Знекровлені тіла, випадки анемії, що їм передували яскраві сни про кажанів. І таке інше.

Бігаючи округою, я багато разів бачив вікарія Робертса. Це був куций товстун із бакенбардами, у старомодних квадратних, оправлених золотом окулярах. Подейкували, що на кульмінаційних місцях проповідей він часто буряковів і бризкав слиною, а також що в нього траплялися напади посмикування, які передували несвідомим і незвичним вибухам емоцій.

— Цілком сподівано від особистості істеричного типу, — сказав я.

— Мабуть. Хай там як, віднедавна він бігає вночі парафією з арбалетом і сагайдаком стріл, що їх він зве «летючими кілками». Хтось прийшов! Це він, закладаюся! Сховай мене!

— Нема потреби. Господар не пустить явного божевільного з небезпечною зброєю обшукувати будинок. У нас тут осередок миру та витонченості.

Двері відчинили, почулася тиха розмова. Тоді вікарій підвищив голос. Джек як справжній джентльмен відповідав звичайним м’яким увічливим тоном. Парох заходився верещати про Створінь Ночі, Блюзнірські Відправи, Утілені Богохульства й Таке Інше.

— Ви його прихистили! — волав він. — Я йду по нього!

— Ні, не йдете, — відповів Джек.

— Я маю на це моральне право, і, хай йому грець, скористаюся ним!

Тоді почулися звуки сутички.

— Вибач-но, Голко.

— Без проблем, Нюху.

Я вибіг у передпокій, але Джек уже встиг зачинити й замкнути двері. Господар усміхнувся до мене. За спиною в нього загупало.

— Усе гаразд, Нюху. Я не цькуватиму того нещасного собаками. Але де ж таки твій приятель?

Я глянув у бік кухні.

Джек пішов туди, випереджаючи мене на кілька кроків. Коли я ввійшов, він уже пригощав Голку виноградинкою.

— Створіння Ночі, — сказав Джек. — Утілене Богохульство. Ти тут у безпеці. Якщо хочеш, можеш навіть персика з’їсти.

Господар пішов, насвистуючи. У двері гупали ще з хвилину, тоді перестали.

— От і як з ним, по-твоєму, бути? — спитав Голка.

— Уникати, мабуть.

— Легко сказати. Учора він стрельнув у Ночовія, а до того — раз-другий у Крутька.

— Чому? Вони ж не кровопивці.

— Так, але він стверджує також, що мав видіння про товариство мерзенних осіб і їхніх поплічників, яке готується до якоїсь великої паранормальної події, коли вони протистоятимуть одне одному, поставивши під загрозу безпеку людства. А вампірські каверзи — перший, мовляв, «знак» того, що це правда.

— Цікаво, що за надокучливий один наслав на нього це видіння?

— Так і не вгадаєш, — відказав Голка. — Але завтра він може встрелити тебе чи там Джека.

— Можливо, парафіяни відправлять його на континент, кудись на цілющі води. Нам би ще два з половиною тижні, більше не треба.

— Навряд так станеться. Ба більше, гадаю, він декого з них навернув і тепер вони поділяють його віру в те видіння. Бо ж із арбалетом сьогодні вештався не лише вікарій.

— Тоді, мабуть, ми мусимо встановити особи цих людей, з’ясувати, де вони живуть і уважно за ними приглядати.

— Сам я більше покладаюся на ехолокацію, ніж на зір, але думка зрозуміла.

— Ночовій і Крутько, очевидно, уже знають. Я скажу Сірохвістці, а ти попередь Вапнюгу й Бубона.

— А що з отим Телботом?

— Скільки я знаю, Ларрі Телбот не має компаньйонів нерослинної природи. Гадаю, він і сам за себе подбає.

— Добре.

— І нам усім треба домовитися, що будемо ділитися їхніми іменами й адресами. Таким, як вони, байдуже до твоїх переконань.

— Згоден щодо цього.

Пізніше я вийшов глянути, що діється надворі. Не виявивши поблизу жодних арбалетників, я знову відчинив вікно й випустив Голку. В шалівці над вікном стирчали священикові стріли.