Ніч у самотньому жовтні

23 жовтня

Зранку піднявся й ну працювать[30]. Погнобив в’язнів, роззирнувся надворі. Біля парадного входу лежало чорне перо. Може, Ночовіїве. Може, якісь капосні вроки відчиняльників. Може, просто випадкове перо. Я переніс його через дорогу в поле й помочився на нього.

Сірохвістки не було, тож я пішов до Ларрі. Він мене впустив. Я переповів йому все, що було трапилося від нашої останньої зустрічі.

— Треба оглянути той схил, — сказав Ларрі. — Може, там колись і була каплиця.

— Правда. Підемо зараз?

— Ходімо.

Поки він ходив по піджак, я роздивився його рослини. Деякі, безперечно, були екзотичні. Я досі не сказав йому про Лінду Ендербі — може, тому, що він було прохопився: говорили вони, мовляв, тільки про ботаніку. Ану як Великий Детектив і справді цікавиться рослинністю?

Ларрі повернувся з піджаком, і ми вирушили. У полях було дещо вітряно. Дорогою ми натрапили на сліди великих потворних ніг, що вели до вічно грозової садиби Доброго Доктора. Я понюхав: смерть.

— Здоровило знову гуляв, — зауважив я.

— Щось ніяк не дійду до них привітатися, — відказав Ларрі. — Я починаю думати-гадати, чи це не один мій давній знайомий, особа доволі знана, продовжує тут свою працю.

Більше він не сказав, бо саме тут ми натрапили на арбалетну стрілу, що засіла в стовбурі дерева.

— А як там вікарій Робертс? — запитав я.

— Амбітний чоловік. Не здивуюся, якщо його мета — вистояти одному з усіх і одноособово зажити плодів відчинення.

— Ну а Лінетта? Для такого, знаєш, людська жертва не конче потрібна. Вона просто змащує колеса, чи що.

— Я про неї думав, — мовив Ларрі. — Може, дорогою додому ми пройдемо повз будинок вікарія, а ти мені її кімнату покажеш?

— Та я й сам не знаю, де вона. Але Сірохвістка мені покаже. А відтак я тобі.

— Домовились.

Ми йшли далі й нарешті дісталися схилів того пагорбка, де, за моїми підрахунками, мав бути центр.

— Оце тут? — спитав Ларрі.

— Більш-менш. Плюс-мінус трохи туди, трохи сюди. Я зазвичай не працюю з мапами, як це робить більшість.

Ми трохи пройшлися.

— Звичайнісінькій собі пагорб, — виснував кінець кінцем Ларрі. — Нічого особливого, хіба що ці дерева — залишки священного гаю.

— Але ж це памолодь. Про мене, ростуть недавно.

— Так. Я теж такої думки. Мені чомусь здається, що у твоєму рівнянні досі чогось бракує. Я в цій версії є?

— Так.

— Ну, ми про це вже говорили. Якщо мене прибрати, де буде центр?

— По той бік пагорба, далі на південний схід. Приблизно на тій самій відстані, що й від тебе до точки через дорогу від Оуена.

— Гляньмо.

Ми видерлися на пагорб і спустилися протилежним схилом. Тоді прогулялися на південний схід і потрапили на багнище. Я спинився і сказав:

— Он там. Десь за п’ять-шість десятків кроків. Не бачу сенсу туди борсатися, якщо й звідси видно. На вигляд таке саме.

— Так. Безнадійне.

Ларрі трохи пооглядав місцину.

— В такому разі, — зрештою мовив він, — тобі напевно чогось бракує.

— Таємний гравець? — запитав я. — Хтось, хто досі ховається?

— Скидається на те. Таке вже бувало?

Я добре подумав, згадуючи минулі Ігри, тоді сказав:

— Дехто намагався. Але інші завжди його викривали.

— Чому?

— Ну от як зараз. Бо щось ніяк не сходилося.

— Ну, і?

— Гра вже близиться до кінця. Так далеко це ніколи не заходило. Десь за тиждень до розв’язки всі всіх уже завжди знають.

— А в ситуаціях, коли хтось таївся, як ви його виявляли?

— Зазвичай ми вже знаємо одне одного до смерті місяця. Якщо по тому спостерігається щось дивне, поясненне лише присутністю іншого гравця, то в цю пору вже досить снаги, щоб ворожінням визначити особу або її місце перебування.

— Може, і тепер варто спробувати?

— Так. Слушно. Звісно, це не зовсім мій фах. Хоч я й знаюся на всьому потроху, мої головні завдання — пильнувати й обчислювати. Однак я знайду когось, хто спробує.

— Кого?

— Ще не знаю. Маю з’ясувати, хто в цьому тямить, тоді зробити офіційну пропозицію, щоб мати право на результати. Відтак обов’язково поділюся з тобою.

— Ану ж це хтось, хто тобі не до душі?

— Байдуже. Навіть якщо ми одне одного повбивати ладні, є правила. Не будеш їх додержувати — довго не протягнеш. Я можу мати щось, що знадобиться тій особі. Приміром, можу обчислити щось «ліве», окрім центру.

— Наприклад?

— Ну, місце, де знайдуть тіло. Місце, де може рости певне зіллячко. Крамницю, де продають той чи інший інгредієнт.

— Що, правда? Я й не знав про такі додаткові обчислення. Вони важкі?

— Деякі — дуже. Деякі — аж ніяк.

Ми розвернулися й пішли назад.

Деручись на пагорб, Ларрі спитав:

— А оце тіла шукати... важко воно?

— Насправді зовсім ні.

— А якщо ти спробуєш знайти того полісмена, якого ми в річку скинули?

— А ось це може бути непросто, бо там чимало додаткових змінних. Але якщо ти просто десь загубив труп чи знаєш, що хтось невідь-де помер, це було б не надто важко.

— За описом таки нагадує якесь ворожіння, — зауважив Ларрі.

— А от коли ти як «завбачник» добре передчуваєш, що з кимось щось якось трапиться, чи це не ворожіння?

— Ні. Гадаю, це радше підсвідома навичка обробляти статистику на тлі досить відомого поля дій.

— Ну ось, деякі з моїх обчислень, мабуть, набагато ближчі до свідомого різновиду твоєї підсвідомої діяльності. Тебе цілком можна вважати інтуїтивним обчислювачем.

— Але оте... щодо пошуку трупів. Воно відгонить ворожінням.

— Тільки для профанів. Крім того, ти й сам щойно побачив, що буває з моїми розрахунками, якщо мені бракує якогось ключового чинника. Хіба ж це по-ворожбитському?

— А припустімо, я б сказав тобі, що вранці виразно відчув: хтось із гравців помер?

— Боюся, це мені не зовсім до снаги. Мені б треба було знати, хто це, а також хоч щось про обставини. Я направду маю справу більше з фактами й імовірностями, ніж з усяким таким. А ти серйозно це відчув?

— Так, це справжнє передчуття.

— Відчував таке, коли проштрикнули Графа?

— Ні. Та ж його, для початку, навряд чи можна було вважати живим із формального погляду.

— Відмовки-відмовочки, — сказав я, а він уловив мою усмішку та всміхнувся у відповідь. Що ж, свій свояка вгадає здалека.

— Покажеш Собаче Гніздо? Ти мене ним заінтригував.

— Гайда, — запросив я, і ми рушили на пагорб.

На верхівці ми трохи походили, і я показав йому камінь, крізь який нас було всмоктало. Письмена на ньому знову стали ледь помітними подряпинами. Ларрі теж нічого не зміг розібрати.

— А краєвид звідси нічогенький, — констатував він, розвернувшись і роззирнувшись. — О, онде пасторат. Цікаво, чи прийнялися в місіс Ендербі ті живці?

Це була чудова нагода. Гадаю, я міг би негайно нею скористатися й розповісти йому все, від Сого досі. Але я принаймні збагнув, що мене стримувало. Він нагадував мені одного мого колишнього знайомця: Рокко. Рокко був великий висловухий собака, завжди щасливий, стрибучий і заслинений. Він простував життям із таким захватом, що декого аж дратував, а ще був дуже простакуватий. Якось я покликав його на вулиці й він стрімголов гайнув через дорогу, геть не дивлячись навколо, ніби якесь там щеня. Його переїхав віз. Я кинувся до нього, і хай мене чорти вхоплять, якщо в ті останні хвилини він усе одно не був щасливий мене бачити. Тримав би я свою пащу на замку, він міг би жити щасливо значно довше. А так... Ну, Ларрі, на відміну від Рокко, дурнуватий не був, але теж мав схильність захоплюватися — зумовлену в його випадку задавненою прикрою й тяжкою проблемою. Схоже, він саме наблизився до її розв’язку, а замаскований Великий Детектив добряче його підбадьорював. А що я аж ніяк не думав, буцімто Ларрі може бовкнути зайве, я згадав Рокко й вирішив: а ну його. Пізніше.

Ми спустилися й рушили назад. Я ввічливо слухав його розповіді про тропічні рослини, рослини помірних широт, арктичні рослини, денно-нічні цикли рослин і траволікування в багатьох культурах. Наблизившись до халупи Растова, я побачив щось, що спершу видалося шматком мотузки, який гойдався від вітру на гілці. За мить я втямив, що це привертає мою увагу Вапнюга.

Забравши ліворуч, я пришвидшив кроки.

— Нюху! Я тебе шукав! — гукнув змій. — Він це зробив! Він зробив це!

— Що? — запитав я його.

— Вкоротив собі віку. Я вернувся з годівлі, аж тут бачу — висить! Я знав, що він тужить. Я ж казав...

— Давно це було?

— З годинку тому. Я одразу поповз по тебе.

— Коли ти поповз годуватися?

— Вдосвіта.

— Він тоді був у порядку?

— Так. Спав. На ніч напився.

— Ти певен, що він сам це вчинив?

— На столі поруч була пляшка.

— Та він так пиячив, що це нічого не означає.

Побачивши, що я бесідую, Ларрі спинився. Я перепросив Вапнюгу й розповів Ларрі свіжу новину.

— Схоже, твоє передчуття не схибило, — додав я. — Але такого я б обчислити не зміг.

Тут мені дещо спало на думку:

— Ікона! Вона на місці?

— Її ніде не було видно, — відказав Вапнюга. — Але ж так завжди й було, хіба що він її для чогось виймав.

— Ти перевірив її звичайну схованку?

— Не можу. На це треба руки. Під його ліжком незакріплена дошка. Вона не виступає, не вирізняється, але її легко підняти пальцями. Під нею порожньо. Він тримав Ікону там, загорнуту в червону шовкову хустку.

— Ларрі підніме дошку. Якісь двері відімкнуті?

— Не знаю. Треба пробувати. Звичайно він тримає їх на замку. Якщо так і є,, моє вікно, як завжди, прочинене. Можна підняти шибку й залізти туди.

Ми рушили до будинку. Вапнюга сповз на землю й поплазував за нами.

Парадні двері були незамкнуті. Ми ввійшли й дочекалися Вапнюгу.

— Куди? — запитав я його.

— Просто вперед, у ті двері.

Ми ввійшли до кімнати, що її я вже бачив іззовні. Там висів на крокві Растов. Смоляне волосся й борода обрамлювали блідий вид, темні очі були вибалушені, з лівого кутика рота до бороди пролягла шрамоподібна смужка — засохла цівка крові. Лице посиніло й набрякло. Поруч лежав перекинутий стільчик.

Якусь хвилю ми дивилися на його тіло, і я зловив себе на думці про вчорашні слова старого котяри. Чи не про цю кров він казав?

— Де спальня? — запитав я.

— За тими дальніми дверима, — пояснив Вапнюга.

— Ходімо, Ларрі, — покликав я. — Треба, щоб ти підняв нам дошку. У спальні був розгардіяш, усюди валялися порожні пляшки. Зім’ята постіль пахла застарілим людським потом.

— Під ліжком незакріплена дошка, — сказав я до Ларрі. Тоді звернувся до Вапнюги:

— Котра з них?

Змій заповз під ліжко й спинився на третій від нас мостині:

— Оця!

— Підійми-но дошку, яку нам показує Вапнюга, — попрохав я Ларрі. Той став навколішки, простягнув руку, підчепив край нігтями. Мостина майже відразу піддалася, і Ларрі обережно її підняв.

Вапнюга зазирнув. Я зазирнув. Ларрі зазирнув. Червона хустка була на місці, а от ікони три на дев’ять із моторошним образом не було.

— Нема, — констатував Вапнюга. — Либонь, десь у кімнаті із ним. Ми її, напевне, проґавили.

Ларрі поставив мостину на місце, і ми повернулися до повішеника. Обшукавши все, ікони ми не знайшли.

— Не думаю, що він повісився, — сказав я зрештою. — Хтось здолав його, п’яного чи похмільного, і почепив тут. Хотіли, щоб це скидалося на самогубство.

— Він був досить сильний, — відказав Вапнюга. — Але якщо він зранку знову взявся пити, то міг і не здужати відбитися.

Я переказав наші припущення Ларрі, який кивнув.

— А тут такий безлад, що годі й сказати, чи була тут бійка, — додав він. — Втім, убивця міг потім поставити якісь меблі на місце. Мушу йти до констебля. Скажу, що забігав у гості, побачив відчинені двері й увійшов. Принаймні я й раніше тут бував, ми ж із Растовим були вже знайомі. Звідки констеблеві знати, що ми не приятелювали?

— Мабуть, це найліпше, — погодився я.

Потім знову глянув на тіло:

— І по одягу нічого не скажеш. Схоже, він так і спав, та й не раз.

Ми повернулися до передньої кімнати.

— То що думаєш собі тепер, Вапнюго? — запитав я. — Приєднаєшся до нас із Джеком? Може, це було б найпростіше — зачиняємо, то й купи тримаймося.

— Навряд, — просичав він. — Мабуть, я виходжу з Гри. Він був добрий чоловік. Добре за мене дбав. Турбувався за людство, за весь світ. Як там це люди звуть... Співчуття! Його в нього було багато. Мабуть, це одна з причин, чому він так багато пив. Він надто сильно відчував чужий біль. Ні. Я виходжу з Гри. Поповзу-но назад до лісу. Досі знаю там кілька нір, кілька місцин, де миші бігають. А поки що волію побути тут сам. До зустрічі, Нюху.

— Коли завгодно, Вапнюго, — відповів я. — А якщо зима розлютується, ти знаєш, де ми живемо.

— Знаю. Бувай.

— Щасти.

Ларрі випустив мене, і ми повернулися на дорогу.

— Ну, мені сюди, — сказав він, повертаючи праворуч.

— А мені сюди.

Я звернув ліворуч.

— Невдовзі ще про це поговоримо, — додав Ларрі.

— Так.

Я рушив додому. «І ти втратиш друга», казав ще той старий котяра. Лише тепер я це згадав.

Джека не було. Я зробив швидкий обхід, залишивши по собі в будинку добрий лад. Надворі я винюхав господарів слід, який привів мене до Шаленої Джилл.

Сірохвістка дивилася зі стіни.

— Привіт, Нюху.

— Привіт, Сіренька. Джек у вас?

— Так, обідає з хазяйкою. У нього закінчилися припаси, і вона вирішила його підгодувати перед їхньою поїздкою.

— Поїздкою? — перепитав я. — Якою такою поїздкою?

— До міста по крам.

— Хм, він справді казав щось про нестачу чогось необхідного й нагальну потребу сходити на ринок...

— Так. Тож він послав по карету. Прибуде сюди за якусь годину. Цікаво знову побачити місто.

— І ти їдеш?

— Ми всі їдемо. Хазяйка теж дечого потребує.

— А хіба нам не треба лишатися, стерегти хати?

— Хазяйка знає незлецьке цілоденне охоронне закляття й готова ним поділитися. Воно ще й подоби непроханців записує. Як я розумію, це одна з причин, чому ми їдемо разом. Щоби глянути, чи хтось таки наважиться. Наш від’їзд побачать усі. Повернувшись, ми, можливо, дізнаємося, хто наші головні вороги.

— Припускаю, це вирішили недавно?

— Цього ранку, поки тебе не було.

— Може, і вчасно, — визнав я. — До події лише тиждень відзавтра, а якщо зважити на перебіг справ...

— Он як? — вона встала, потягнулася, а тоді зістрибнула зі стіни. — Щось нове сталося?

— Ходімо зі мною, — запросив я.

— Куди?

— До вікарія. Ти ж сказала, що маємо годину.

— Добре.

Ми пішли з двору, рушили на південь.

— Так, сталося, — повідомив я її дорогою. — Ми втратили божевільного ченця, — і я розповів, що було зранку.

— Гадаєш, це вікарій? — спитала кішка.

— Можливо. Він справляє враження найвойовничішого гравця. Але до нього ми йдемо не тому. Я просто хочу дізнатися, у якій кімнаті він тримає Лінетту.

— Звісно, — сказала вона. — Маючи Графів перстень, ікону Альхазреда та чашу з пентаграмою, він за цей тиждень таких каверз наробити може... Ти казав, що ці предмети головно поліпшують техніку. Я гадала, ти мав на увазі «під час церемонії». Але ж наробити кривди він ними може вже тепер. Я питала хазяйку.

— Ну, йдеться ж усе одно про техніку.

— Але ти поводився так, наче це неважливо.

— Я й досі такої думки. Він був би дурень, використавши для цього знаряддя як такі замість покладатися на власні здібності. Застосовані поза ритуалом знаряддя створюють ефекти відгомону. Унаслідок цього він сам може зазнати значної шкоди, хіба що він — справжній майстер, а це навряд.

— Чому ти такий певний?

— Я сумніваюся, що майстер бігав би округою з арбалетом, стріляючи кажанів, чи планував би людську жертву просто на всяк випадок, коли в ній нема конечної потреби. Він не впевнений у своїх силах. Майстер прагне діяти ощадливо, а не розмашисто.

— Що ж, логічно. Але якщо він аж занадто невпевнений, чи не спокуситься все одно застосувати знаряддя проти решти нас, просто щоби звузити коло суперників і спростити собі дальшу Гру?

— Ну, якщо він аж такий дурний, то йому ж гірше.

— І тому, на кого він скерує силу, не забувай. Це можеш бути й ти.

— Я так розумію: хто серцем чистий, той у безпеці.

— Спробую не забути.

Дійшовши до священицького будинку, вона завела мене за нього.

— Он там, — сказала кішка, дивлячись на вікно просто над нами. — То її кімната.

— Ніколи не бачив тут тієї дівчини, — зазначив я.

— Від Текели я зрозуміла, що вона вже кілька тижнів під замком.

— Цікаво, чи той замок надійний?

— Ну, наскільки я знаю, вона не виходила. І я ж казала, що бачила ланцюг на нозі.

— Товстий?

— Важко сказати. Хочеш, залізу і гляну ще раз?

— Можливо. Цікаво, панотець удома?

— Можемо глянути, чи його кінь у стайні.

— Гляньмо.

Тож ми пішли до малої стайні позаду будинку. Там було два стійла, обидва порожні.

— Поїхав когось навідувати, — констатувала кішка.

— Чого треба? — гукнув хтось із кроков.

Глянувши під дах, я побачив білу ворону.

— Привіт, Текело! — сказала Сірохвістка. — Ми тут собі проходили й вирішили перевірити, чи ти чула про Растова.

Після нетривалої паузи ворона спитала:

— А що з Растовим?

— Мертвий, — відказала Сірохвістка. — Повішений.

— А зміюка?

— Поповз у ліс.

— Добре. Ніколи не любила змій. Вони піддирають гнізда, жеруть яйця.

— А в тебе які новини?

— Лише те, що здоровань знову гуляв. Біля садиби його насварили, він пішов до хліва й забився в куточок. Добрий Доктор пішов за ним і знову сварився. Тоді здоровань утік у ніч. Проте згодом вернувся.

— Цікаво. Про що ж там ішлося?

— Не знаю.

— Ну, ми пішли. Бувай.

— Так.

Ми вийшли й повернулися до будинку. Сірохвістка озирнулася.

— З тієї крокви вона нас не бачить. То що, я полізла?

— Стривай, — сказав я. — Хочу спробувати трюк, що його навчився в Ларрі.

Я підійшов до чорного входу, ще раз глянув на стайню. Білих плям видно не було.

Став дибки, поклав одну передню лапу на двері для рівноваги, трохи потримав, тоді опустив її до другої лапи, стискаючи ними ручку. Скрутився всім тілом у натузі. Мусив пробувати тричі, припасовуючи хват. Утретє я повернув ручку досить далеко, щоби вона клацнула, а двері подалися під моєю вагою. Я опустився у звичайну позицію та ввійшов.

— Незлий трюк, — відзначила вона, ідучи за мною. — Якийсь захист відчуваєш?

— Ні.

Я прихилив двері плечем, залишивши шпаринку, щоб, повертаючись, можна було швидко відчинити їх лапою.

— І що тепер? — спитала кішка.

— Знайдімо сходи. Хочу глянути, як її тримають.

Мимохідь ми спинилися в кабінеті, і вона показала мені чашу й череп. Чаша таки була справжня. Я вже бачив її безліч разів. Проте ні ікони, ні персня видно не було, а часу випробовувати свою вправність на шухлядах я не мав. Ми повернулися до пошуку сходів.

Вони знайшлися при західній стіні. Ми піднялись, і Сірохвістка підвела мене до Лінеттиної кімнати. Двері були зачинені, але не факт, що замкнені — адже ж вона сиділа на ланцюгу.

Я ще раз спробував свій трюк, і він спрацював із першого ж разу. Треба дізнатися, чи вміє Ларрі ще щось цікавеньке...

Побачивши нас, Лінетта здивовано витріщилась і ойкнула.

— Я піду потруся їй об ноги й дам себе погладити, — сказала Сірохвістка. — Люди із цього тішаться. А ти тим часом глянь ланцюг.

Власне, цікавили мене передовсім замки. Але щойно я ворухнувся до них, почулося віддалене цокотіння копит, яке дуже швидко наближалося.

— Ой-ой, — сказала Сірохвістка між муркотанням, поки дівчина її гладила й казала, яка ж вона гарна кицька. — Мабуть, Текела побачила, як ми ввійшли, полетіла й здійняла тривогу.

Я оглянув, що хотів. Ланцюг був досить важкий, щоби служити за призначенням, а замок, що кріпив його до рами ліжка, вражав своєю масивністю. Другий, на кісточці Лінетти, був менший, але впоратися з ним саме тепер годі було й сподіватися.

— Я дізнався достатньо, — сказав я.

Кінь скакав уже під самим будинком, відтак завернув за ріг, аж почулося його важке дихання.

— Гайда додому! — гукнула Сірохвістка, зістрибнувши на підлогу й біжучи до сходів.

Коли ми стрімголов злетіли на перший поверх, вершник уже спішувався. За секунду чи дві я почув, як задні двері відчинили, тоді затріснули.

— Погано, — сказала Сірохвістка. — Можу відволікти вікарія.

— Біс із ним! Я виб’ю вікно кабінету!

Добіг я до рогу саме тоді, коли з-за іншого вийшов той капосний коротун, тримаючи в руці хлиста. Щоби звернути до кімнати, я мусив сповільнитися, і він оперіщив мене по спині. Проте вдарити вдруге не встиг — Сірохвістка стрибнула йому на лице, випустивши всі пазури.

Я вистрибом перетнув кімнату, переслідуваний усе гучнішим вереском, і кинувся у вікно, заплющивши очі в момент удару. Висадив шибку з усіма хрестовинами. Глянув назад — де там Сірохвістка?

Видно її не було, але я чув, як вона репетує в будинку. Два стрибки, плиг у вікно — я знову в кімнаті. Він тримав її за задні лапи, замахнувшись хлистом. Хлист опустився, вона верескнула, він її впустив, бо ж не сподівався, що я повернуся, а ще менше сподівався, що я сунутиму на нього, припавши до підлоги, прищуливши вуха, видаючи гортанне низьке гарчання, що його саме навчився був від Рикуна напередодні.

Він махнув хлистом, але я прошмигнув під ним. Якщо Сірохвістка мертва, я його загризу. Ударив у груди, повалив на спину, аж тут почув її крик: «Я побігла!»

Розтуливши щелепи, я замірився на його горлянку, але почувши, що кішка вистрибнула крізь вікно, трохи повернув голову. Угризнув щодуху, мої зуби зімкнулися на його правому вусі, захрумтів хрящ. Відтак я облишив вікарія, перетнув кімнату й вистрибнув за Сірохвісткою, супроводжуваний його зойками.

— Хочеш поїхати на мені? — запитав я в неї.

— Ні! Головне — не спиняймося!

Ми бігли аж додому.

На подвір’ї ми впали, я відхекувався, вона вилизувалася. Я сказав:

— Вибач, що втягнув тебе в це, Сіренька.

— Я знала, на що йду. Що ти там із ним під кінець зробив?

— Гадаю, понівечив вухо.

— Чому?

— Він тебе скривдив.

— Мене й гірше кривдили.

— Це його не виправдовує.

— Тепер маєш першокласного ворога.

— Дурні класними не бувають.

— Дурень може спробувати проти тебе знаряддя. Чи ще щось.

Я перервав хекання, щоб зітхнути. Тут по нас промайнула тінь птаха. Глянувши вгору, я не здивувався, уздрівши Текелу.

Я пообідав, нашвидку зробив обхід, аж тут приїхала карета, ми всі туди сіли й рушили до міста. Місця там було досить, щоб я сів біля вікна, а Сірохвістка скрутилася на сидінні навпроти. Наші хазяї сиділи лицем до лиця біля свого вікна, праворуч від мене, і знай собі теревенили. Я лише трохи порізався був склом, але в Сірохвістки на правому боці здувся бридкий слід. Згадуючи вікарія, чистоти на серці я не відчував.

Я дивився на небо. Ми й милі не проїхали, як я знову помітив Текелу. Вона покружляла над каретою, тоді промайнула низько й зазирнула всередину. Потім зникла. Я не став будити Сірохвістку, щоби сказати про це.

Небо було хмарне, на карету раз по раз налітали подуви вітру. У циганському таборі, що його ми проминули, життя не вирувало, музика не грала. Я слухав, як коні стукають копитами й бурчать щось про колії та про схильність кучера орудувати пугою наприкінці довгого дня. Добре, що я не кінь.

Після тривалої їзди ми дісталися мосту й перетнули його. Глянувши на брудні води, я подумав: куди ж доплив той полісмен? Чи була в нього родина?

Їдучи по Фліт-стрит до Стренду, а тоді Вайтголлом, я час від часу помічав білу ворону, що сиділа то там, то сям і спостерігала. Дорогою ми кілька разів зупинялися щось купити. Кінець кінцем ми зійшли у Вест-мінстері, де не раз уже гуляли серед ночі. Джек сказав: «Зустріньмося тут десь за півтори години. Нам треба купити дещо езотеричне». Я був зовсім не проти, бо ж полюбляю блукати міськими вулицями. Сірохвістка повела мене на екскурсію до кошар, де колись на кошатину ледь не пішла.

Майже годину ми прогулювалися, сортуючи вловлені запахи, роздивляючись перехожих. Зрізаючи поворот, ми зайшли в якийсь завулок, і десь на півдорозі я чітко відчув: щось негаразд. За лічені хвилі з прихованих дверей з’явилася щуплява постать вікарія: на вусі — товста пов’язка, на щоках — пластир. На плечі в нього сиділа Текела, зливаючись кольором із бинтами, через що голова його набула гротескного кривобокого вигляду. Очевидно, вона переказувала йому наш маршрут. Не спиняючись, я показав їм зуби. Аж тут іззаду почулися кроки. Вистрибнувши з інших дверей, на мене йшло двоє, вимахуючи дрючками. Я спробував розвернутися до них, але запізно. Перш ніж один із кийків гепнув мене по голові, я встиг почути сміх вікарія. Останнє, що я побачив: Сірохвістка вшивається назад у завулок.

Очуняв я у брудній клітці; мій ніс, мою горлянку, мої легені заповнював нудотний сморід. Я зрозумів, що мені дали хлороформ. Голова боліла, спина — теж. Щоб очистити дихальні органи, я кілька разів глибоко вдихнув-видихнув. З багатьох напрямків чути було скавчання, ричання, жалісне нявкання, а також стишене різке болісне погавкування. Щойно мій нюх запрацював знову, я відчув превсякі собачі й котячі запахи. Підняв голову, роззирнувся і пошкодував про це.

У клітках поруч і далі сиділи скалічені тварини — собаки й коти без хвостів або з неналежною кількістю ніг, сліпе цуценя з відрізаними вухами, кішка, якій бракувало великих клаптів шкіри і яка постійно нявкала, вилизуючи відкриті ділянки живого м’яса. Що це за божевільне місце? Я швидко перевірив, чи цілий сам.

Посеред кімнати стояв операційний стіл, поруч — велика таця з інструментами. На гаках при дверях на тому боці висіло чимало колись білих лабораторних халатів із підозрілими плямами.

Голова прояснилася, пам’ять повернулася, і я втямив, що сталося. Вікарій здав мене якомусь вівісектору. Ну, хоч Сірохвістка втекла. І то добре.

Я оглянув дверцята клітки. Тримав їх простенький замок, але ж вічка сітки були задрібні, щоб я міг просунути лапу й посмикати його. А сама сітка була заміцна, щоб розірвати її зубом чи кігтем. Що порадив би Рикун? У пралісі все набагато простіше.

Найочевидніший план — удати млявість, коли вони прийдуть по мене, а щойно відчинять дверцята клітки — стрибнути й напасти. Та щось мені підказувало, що я був аж ніяк не перший, кому таке спало на думку. І де ж тепер оті інші? Хай як, я не міг просто лежати там і робити внесок у розвиток медичної думки. Тому поклав собі: як нічого ліпшого не вигадаю, то спробую здійснити хоч цей план, коли по мене прийдуть.

Вони, звісно, були до цього готові. Нагромадивши чимало досвіду щодо іклів, вони добре знали, як із ними обходитися. Їх було троє, причому двоє у стьобаних рукавицях по лікоть. Коли я вдався до маневру «прокид — стрибок — укус», межи щелепи мені впхнули стьобане передпліччя, а самого мене схопили за ноги й тримали, і хтось боляче крутив вухо. Діло своє вони знали дуже добре, за якусь хвилину я був уже прив’язаний до стола. «Цікаво, — подумалося мені, — як довго я був непритомний?»

Я дослухався, як вони, готуючись, розмовляли:

— І шо це він аж стільки за цю робітку плате? — сказав той, що крутив був мені вухо.

— Так, дивна робота, ще й із додатковими завданнями, — сказав той, котрий саме розкладав інструменти акуратними рядочками. — Принеси кілька чистих відер на органи. Він недвозначно висловився: як розберемо його, шматок за шматком, на свічки, то щоб жодних домішок сторонньої крові абощо не було.

— А як він то взна?

— За такі гроші можна й по-його зробити.

— То мусю поповідшкрябувать.

— Відшкрябуй.

Потекла вода, ненадовго подарувавши мені полегшу: вона трохи приглушила скавчання й зойки, що вже почали були діяти на нерви.

— А де бідон під його голову?

— В другім покої лишивсь.

— Неси. Хай усе буде напохваті. Хороший песик!

Поки ми чекали, він погладив мене по голові. Бувши в наморднику, я не міг висловити своєї думки.

— Дивак він якийсь, — мовив третій, високий білявий хлоп із препоганими зубами, що досі мовчав. — Що такого у псячих свічках?

— Не знаю і не хочу знати, — сказав той, котрий мене гладив, здоровий м’ясистий чолов’яга із синющими очима, і знову звернув увагу на свій інструментарій. — Ми дамо клієнту те, за що той платить.

Тут повернувся їхній товариш, широкоплечий великорукий коротун із сіпаним куточком рота. Він приніс щось подібне до величезного судка й оголосив:

— Осьдечки.

— Добре. Тоді підходьте, бо зараз буде лекція.

Тут я почув цей звук — дззп! Високе скиглення, що раз по раз за якісь три секунди переходило в низький гул. Людське вухо цього звуку не вловлює; він супроводжує наше головне прокляття, кружляння якого починається з радіусу десь на сто п’ятдесят ярдів. Дззп!

— Спершу я ампутую йому задню ліву ногу, — почав м’ясистий, простягнувши руку по скальпель.

Дззп!

Решта скупчилися, похапали інші інструменти й приготувалися подавати їх йому.

Дззп! Дотепер, звісно, коло могло вже значно зменшитися.

У зовнішні двері гучно постукали.

— От дідько! — сказав м’ясистий.

— Mo’, зиркнути, хто тамка? — спитав коротун.

— Ні. У нас операція. Якщо це щось важливе, він може прийти пізніше.

Дззп!

Гупання повторилося й потяжчало; цього разу хтось явно гатив у двері носаками.

— Безтактний нечема!

— Грубіян!

— Хамло!

Дззп!

Коли стукали втретє, здавалося вже, що це дужий чоловік пробує висадити двері плечем.

— Що за нахаба!

— Mo’, тре’ мені з ним перебалакать.

— То йди.

Коротун тільки рушив до виходу, як у сусідній кімнаті щось тріснуло, а тоді голосно гепнуло.

Дззп!

З передпокою долинули тяжкі кроки. Відтак хтось розчахнув двері просто навпроти мене. На порозі постав Джек, оглядаючи клітки, вівісекторів, мене на столі. З-за нього визирала Сірохвістка.

— Та хто ж тобі дав право вдиратися до приватної лабораторії? — обурився м’ясистий.

— ... переривати науковий дослід? — додав довготелесий.

— ... наші двері псувати? — приєднався широкоплечий великорукий коротун.

Дззп!

Тепер прокляття вже було видно — наче чорний смерч, воно вирувало все ближче до Джека. Коли воно повністю в нього ввійде, він себе вже не контролюватиме.

— Я прийшов по свого пса. Того, що на вашому столі.

Джек рушив уперед.

— Е-е, ні, хлопче, — відказав м’ясистий. — Це особливе замовлення для особливого клієнта.

— Я його заберу й піду собі.

М’ясистий підняв скальпель і пішов обходити стіл:

— Оця річ, красунчику, такі дивовижі з людським обличчям витворяє.

Інші теж схопилися за скальпелі.

— Тут ти, либонь, уперше зустрів когось, хто в різанні дока, — сказав м’ясистий, тепер уже наступаючи.

Дззп!

Воно було в Джеку, і очі його засвітилися тим дивним світлом, рука показалася з кишені, а накреслені на лезі руни блиснули від полоненого зоряного сяйва.

— Оце так зустріч! — процідив Джек крізь вищирені зуби й пішов собі далі вперед.

Коли ми звідти забралися, я зрозумів: а старий котяра і щодо моря з місивом мав рацію. Цікаво, чи добрі з них були б свічки?