Ніч у самотньому жовтні

30 жовтня

Сьогодні майже не було чого робити. Завтра, либонь, буде так само. Поки не прийде ніч. Ті з нас, хто залишиться, зберуться опівночі на пагорбі. Ми принесемо паливо й усі разом розкладемо велике багаття. Воно дасть нам світло, і полетять туди всі кістки, зілля й інші інгредієнти, які ми цілий місяць збирали, щоби здобути перевагу та сплутати карти ворогам. Може, воно смердітиме. Може, пахнутиме чудово. У ньому боротимуться, навколо нього бавитимуться певні сили, створюючи довкола строкатий ореол, час від часу видобуваючи з вогню, на додачу до потріскування й пострілювання, то мелодійні звуки, то лемент. Відтак ми вишикуємося півколом перед тим, що, як показало ворожіння, є Брама, — а як ми вже визначили, це брила з письменами. Відчиняльники зі своїми супутниками стануть з одного боку, зачиняльники — з другого. Усі принесуть знаряддя, що ними збираються скористатися. Деякі зі знарядь, як-от перстень, пентаграма й ікона, нейтральні; відчиняльної чи зачиняльної природи набудуть вони від рук осіб, що ними орудуватимуть; інші ж, два жезли, один — на відчинення, другий — на зачинення, будуть, природно, у гравців із відповідними переконаннями. Джилл триматиме Відчиняльний жезл, мій господар — Зачиняльний. Нейтральні предмети посилять сторону, з якої їх застосують; від цього може здатися, що результат визначається суто арифметично. Але це не так. Багато важить особиста снага кожного; а ще в перебігу подій, очевидно, розігруються дивні побічні мотиви, які теж впливають на загальний розподіл сил. Та й про досвід забувати не слід. Теоретично все має вирішуватися на метафізичному рівні, але на практиці так буває рідко. Проте хоч до яких фізичних сутичок доходить, Джекові репутація й ніж здебільшого гарантують нам непоганий захист від приземленого насильства. Коли церемонія почалася, ми намагаємося лишатися на своїх місцях; упродовж неї з гравцями трапляється всяке. Між нами виникає певний фізичний взаємозв’язок. Розірвати півколо — не обов’язково щось страшне, хоч у якийсь момент це й може накликати нещастя. Розпочнуться підготовчі ритуали, нерідко суперечливі — бо ж кожен обирає їх сам для себе. Сила наростатиме й наростатиме. Щоби схилити її на той чи той бік, гравці можуть обмінюватися фізичними атаками. Можливі всілякі нещастя. Гравці можуть падати, божеволіти, займатися, трансформуватися. Брама може почати відчинятися будь-якої миті. Може вона й чекати, доки її не спонукає до цього Відчиняльний жезл. Негайно почнеться опір. Застосують Зачиняльний жезл і будь-які допоміжні сили, спроможні його наснажити. Зрештою наші потуги, які можуть бути зовсім недовгими, але, ймовірно, можуть тривати й до світанку (у такій патовій ситуації технічна перемога дістанеться зачиняльникам), закінчаться вирішенням справи. З переможеними трапляються всякі негаразди.

Але дещо досі не зроблено. Я рушив дорогою. Мав знайти Ларрі. Надто я затягнув із правдою щодо Лінди Ендербі. Тепер йому треба розповісти ще й про результати парохового ворожіння, попередити щодо срібної кулі. Це могло б вимагати радикального перегляду Ларріного плану.

Я погавкав і пошкрібся в його двері. Відповіді не було. Оббіг будинок, позазирав у вікна, шкрябався, раз у раз гавкав. Ніхто не відгукнувся. Будинок виглядав покинутим.

Проте я не пішов геть, а оббіг його ще раз, донюхуючись, аналізуючи кожнісінький запах. Найсильніше ним пахло за будинком, тобто саме тут він виходив востаннє. Припавши носом до землі, я пішов слідом. Він привів мене до гайка за його ділянкою. З-поміж дерев долинав слабкий звук протічної води.

Я зайшов туди й побачив, що потічок, який перетинає Телботове подвір’я, був тут відхилений так, що перш ніж плинути далі, наповнював невеликий ставок. Як перед ставком, так і після нього через потічок були перекинуті горбаті місточки. Обабіч розчистили й засипали піском смугу землі. Там мальовничо, але майже недбало порозкладали чималі замшілі каменюки. На піску понавиводили граблями кручені візерунки. Там і сям стирчало кілька низьких рослин.

Біля найбільшого каменя лицем на схід сидів Ларрі, прибравши медитативної пози — очі заплющені більше ніж наполовину, дихання ледь помітне.

Мені геть не хотілося порушувати його медитацію чи тутешній спокій; знав би я, як довго він тут сидітиме, я б почекав чи навіть пішов і вернувся пізніше. Але звідки ж мені було знати... А що новини, які я приніс, стосувалися безпеки його життя, я таки зважився його покликати:

— Ларрі! Це я, Нюх. Вибач, що турбую...

Але вибачатися не було за що. Він мене нібито й не почув.

Я повторив сказане, стежачи за його обличчям і диханням. Ні се, ні те не змінилося.

Я простягнув лапу й торкнувся його. Жодного відгуку.

Гучно гавкнув кілька разів. З однаковим успіхом міг би цього й не робити. Хай би куди він полинув, було це далеченько звідси.

Тож я відкинув голову й завив. Він не помітив, та й байдуже, що не помітив. Виття помагає від розчарування.