Ніч у самотньому жовтні

27 жовтня

Розбудило мене шкряботіння в задні двері. Підійшов, виглянув у свій отвір. Там очікувально сиділа Сірохвістка. Тут я збагнув, що по ній теж не скажеш, чи вона всміхається.

Глянув на небо — хмарне із синіми прогалинами. Тоді привітався:

— Доброго ранку!

— Доброго, Нюху! Не розбудила?

Я виліз і потягнувся.

— Розбудила, — визнав я. — Але я вже й так проспав. Дякую.

— Як біль-ломота?

— Уже значно легше. А в тебе?

— Краще.

— Учора видався напрочуд тихий день.

— А от ніч — аж ніяк.

— Он як? Ти про що?

— То ти не чув про пожежу?

— Пожежу? Ні. Де? Що сталося?

— Садиба Доброго Доктора пішла з димом. Досі тліє. Рано-вранці я гуляла й занюхала. Пішла туди й довго спостерігала. Коли дім завалився, гроза нарешті вщухнула.

— Він цілий? Та й інші? Вони вибралися?

— Точно не знаю. Однак навряд. Я їх не бачила.

— Мабуть, варто мені трохи порознюхувати.

— Цілком слушно.

Ми рушили в той бік.

Без вічної грози та місцина тепер видавалась якоюсь дивною. Дім почорнів і досі димився, дах і три стіни впали, земля навколо потемніла від золи, руїн і жару. На заході, праворуч від нас, стояв цілісінький хлів. Ґрунт усюди тут був вогкий аж до грузькості внаслідок кількатижневої зливи.

Ми повільно обійшли навколо згарища, зазираючи всередину. Поміж обвуглених балок і розвалених стін я зміг роздивитися батарею зламаного приладдя далеко внизу. Запах пожежі та вогкість землі заважали мені виявити якісь корисні поближні пахощі, і я сказав про це кішці. Вона спитала:

— То ти не можеш сказати, урятувався Добрий Доктор із помічниками чи загинув?

— Боюся, ні.

Ми пішли оглянути хлів. Залишивши румовище й наближаючись до тієї споруди, я таки вловив свіжий запах. Дуже свіжий. Власне, свіжісінький. Я кинувся бігти.

— Що таке? — спитала Сірохвістка.

Часу відповідати не було. Я встиг побачити, як він завертає за ріг, і рвонув туди. Він помітив мене, збагнув, що я рухаюся значно швидше, і гулькнув у один із численних розкиданих там дерев’яних ящиків. Я наблизився й засунув у ящик голову, оголивши ікла.

У дальньому куточку зіщулився Бубон.

— Пам’ятаєш, що кажуть про загнаних у кут щурів? — писнув він. — Ми можемо наробити лиха.

— Охоче вірю. Але навіщо? Ніхто не збирається тебе кривдити.

— Ти гнався за мною.

— Хотів побалакати.

— Авжеж, і для цього привів кішку.

— Як не хочеш балакати зі мною, можу запросити її.

Я зробив вигляд, що йду.

— Ні! Зажди! Ліпше з тобою!

— Гаразд, — відказав я. — Я просто хотів дізнатися, що тут трапилося.

— Була пожежа.

— Це я й сам бачу. Як вона почалася?

— Штучний розсердивсь на Доброго Доктора й ну трощити лабораторію. Іскри від устатковання підпалили будинок.

— «Штучний»?

— Ну, той здоровило, що його Добрий Доктор зшив із кавалків, які йому викопував помічник.

Я згадав запах смерті й почав розуміти.

— А що було далі? — запитав я.

— Штучний вибіг і сховався в цьому хліві, як завжди й робив після сварки. Я теж вибіг. Будинок згорів дощенту.

— Чи встигли вибігти Добрий Доктор із помічником?

— Не знаю. Коли я повернувся глянути, годі було й сказати.

— А штучний? Він досі у хліві?

— Ні. Невдовзі втік. Не знаю, де він.

Я відступив.

— Мені прикро, — мовив я й витяг писок із ящика.

Сірохвістка негайно підійшла й спитала:

— Добрий Доктор відчиняв чи зачиняв?

— Будь ласка, — заблагав Бубон, — дайте мені спокій. Я простісінький щур-міняйло[38]. Нюху! Не дай їй мене зжерти!

— Я вже попоїла, — сказала кішка. — Крім того, я маю ставитися до тебе ввічливо як до іншого гравця.

— Не маєш, — сказав він. — Уже по тому. По тому.

— Лише те, що твій господар загинув, не означає, що моє ставлення до тебе має змінитися.

— Але ж ти знаєш. Напевне знаєш. Просто бавишся зі мною! Коти такі. Я не гравець. І не був ним ніколи. Ти справді недавно їла?

— Так.

— Ще гірше. Бавитимешся довше.

— Замовкни на хвильку! — звеліла кішка.

— Ну от! Ось вона, твоя ввічливість.

— Тихо. Я таки починаю сердитися. Як це «ніколи не був гравцем»?

— Саме так. Я побачив щось корисне й вирішив прилучитися.

— Поясни-но.

— Кажу ж, був я простим щуром-міняйлом. Сновигаючи в справах, я чув ваші балачки — Ночовіїві, Вапнюзині, Крутькові, твої, Нюхові. Я швидко втямив, що всі ви граєте в якусь дивну Гру. Вам усім велося доволі непогано, і ви не чіпали одне одного, навіть інколи допомагали одне одному. Тож я вирішив якомога більше вивідати про ту вашу Гру й дізнатися, як удати одного з вас. Я швидко допетрав, що в усіх вас дивакуваті господарі й господині. Тоді я зрозумів, що в мене вийде. Я ж бо й так вештався навколо Докторового будинку, полював на покидьки від його праці. Тож я пустив чутку, що він у Грі, а я на нього працюю. Звісно, я здобув повагу й гідне ставлення від усіх вас. Це значно спростило мені життя. Ця пожежа — просто трагедія. Тяжкувато буде зимувати в хліві. Та ми, щури, добрі пристосованці. Ми...

— Тихо, — повторила вона, і він підкорився. — Нюху, ти розумієш, що це означає?

— Так, — відповів я. — Таємного гравця немає. Натомість у моїх розрахунках був один зайвий гравець. Либонь, Добрий Доктор просто хотів тут усамітнитися й попрацювати.

— І це пояснює завжди неоднозначні результати ворожіння на нього.

— Авжеж. Доведеться мені порахувати по-новому, і то скоро. Дякую, Бубоне! Ти щойно неабияк мені допоміг.

Сірохвістка відійшла від ящика, і Бубон визирнув.

— Тобто я можу йти? — спитав він.

Тепер, коли пасьянс склався, я почувався великодушним, ба навіть щасливим. А він мав такий жалісний вигляд.

— Якщо хочеш, можеш піти з нами, — дозволив я. — Не мусиш жити в хліві. Можеш залишитися в мене. Там тепло й завжди повно харчів.

— Правда?

— Звісно. Ти ж допоміг.

— Та от сусідка в тебе — кішка...

Сірохвістка видала той звук, що править їй за сміх.

— Ти надав нам професійну допомогу, — відказала вона. — Я залишу тебе в своєму списку тих, хто заслуговує на ввічливе ставлення з професійних причин.

— Гаразд, згоден! — мовив Бубон.

Він виліз, і ми пішли додому.