Ніч у самотньому жовтні

21 жовтня

В’язні розбурхуються, але їхні в’язниці досі тримаються. Зранку я заходив до Ларрі. Порадив йому відгукуватися на Щасливчика, якщо, блукаючи лісами, почує від когось таке звертання. Для цього я вимушений був трохи поділитися з ним чужими умовиводами щодо його ролі. Він погодився діяти ще обачніше. Поділився я з ним і рештою здобутків, бо вважав нас партнерами. Розповів про все, окрім справжньої особи Лінди Ендербі. Не хотілося мені руйнувати його ілюзії щодо милої літньої пані, чия компанія так його потішила. В усякому разі «пані» дізналася про Ларрі все, що змогла, — навряд багато, адже Телбот сторожко охороняє свою химерну таємницю. Тому я вирішив: не буде великого ризику, якщо Ларрі ще трохи поплекає приємні спогади про візит. Хай ще кілька днів поживе з полудою на очах, тоді я її зніму.

— Чути щось нове про поліцію та шуканину? — запитав я.

— Вони й досі розслідують справу, але допитали вже нібито всіх. Тепер заходилися обшукувати придорожні поля. Гадаю, їхня остання версія полягає в тім, що полісмена скинула кобила, яка згодом повернулася на їхню стайню.

— Мабуть, його не винесло. Може, поплив у море.

— Можливо. Без сумніву, вони добре пильнують, чи не винесе когось річка.

— Цікаво, чи не сполохнуть вони Графа, якщо, шукаючи, зайдуть досить далеко?

— Закладаюся, він уже перебрався.

— То ти теж думаєш, що він має й іншу криївку?

— Авжеж. Це в його стилі. І це слушно. Місце для втечі слід мати кожному. Обережності забагато не буває.

— А ти його маєш?

Він усміхнувся.

— Надіюся, і ти теж.

А ось коли я всміхаюся, по мені й не скажеш.

Потім я рушив шукати Сірохвістку, щоби спробувати вмовити її ще раз спуститися до крипти. Але її ніде не було. Зрештою я здався й посунув до Растова.

Вапнюги я теж одразу не знайшов, тому заходився ставати дибки й зазирати у вікна. Побачив я там Растова власною особою. Згорбившись у кріслі, однією рукою він тримав пляшку горілки, а другою притискав щось до грудей — чи не ту свою ікону? Щось ворухнулося на підвіконні, і я впізнав свого недавнього помічника. Вапнюга підняв голову, подивився на мене, а тоді кивнув у бік сусідньої кімнати. Відтак сповз на підлогу й щезнув.

Я підійшов до сусіднього вікна, яке було прочинене. За лічені хвилі там виліз змій.

— Привіт, шипучий, — привітався я. — Як воно?

— Інколи я шкодую, що більше не живу в полях. Тепер я саме готувався б до тривалої зимової сплячки.

— Погана нічка?

— Я виліз саме вчасно. Він знову за своє. П’є та співає сумних пісень. Перебравши міру, він може втягнути нас у неабияку халепу. Хоч би ж вирішальної ночі був тверезий...

— Сподіваймося на це.

Ми рушили на задній двір.

— Чимало роботи? — спитав змій.

— Навіть не сумнівайся.

— Слухай, Нюху... Шеф не каже мені всього, а Ночовій день чи два тому згадував, що, мовляв, є ворожбитські способи дізнатися, відчиняє хтось чи зачиняє. То правда?

— Він має рацію. Але ті способи ненадійні, доки місяць не помре. На них потрібна чимала снага.

— Як довго часу має пройти?

— Кілька днів.

— Отже, всі зможуть дізнатися приналежність інших, і то скоро?

— Так і буде. Так завжди буває. Ось чому важливо спершу доробити всі спільні справи. Щойно проляже лінія фронту, колишні спільники можуть стати новими ворогами.

— Не хотілося б мені ворогувати з тобою чи Ночовієм.

— Із цього ж не випливає, що ми мусимо повбивати одне одного до великої події. Я, власне, завжди сприймав такі замахи як прояв слабкості.

— Але ж когось щоразу таки вбивають.

— Так, я щось таке чув. Проте це скидається мені на марнування енергії, бо ж до цього все одно дійде в кінці.

— І половина з нас загине внаслідок реакції на перемогу другої половини.

— Суперники рідко діляться порівну. Завжди важко сказати, як розподіляться сили чи хто з’явиться на герць. Чув, була колись Гра, з якої всі гравці вибули останнього дня. Не з’явився ніхто. І це теж було неправильно. Подумай про це. Будь-хто, кому просто стало б відваги, міг би вчинити на свій лад.

— І коли вже буде відомо?

— Дуже скоро. Гадаю, хтось працює над цим аж тепер.

— А ти вже знаєш?

— Ні. Проте невдовзі буду. Не люблю щось знати передчасно.

Вапнюга заповз на старий пень. Я всівся на землю поруч.

— Хоча б тому, — провадив я, — що це завадило б мені дещо в тебе зараз попросити.

— Що ж саме?

— Чи не міг би ти ще раз зазирнути до крипти? Хочу знати, чи Граф досі там.

Він помовчав, покрутився на сонечку, виблискуючи лускою. Тоді відказав:

— Ні. Нам туди не треба.

— Чому?

— Я вже знаю, що він не там.

— Звідки?

— Минулої ночі я почепився на сливі, куди, як мені стало відомо, учащає Голка під час годування. Щойно кажан з’явився, я сказав йому: «Добрий вечір».

«Це ти, Вапнюго?» — спитав він.

«Саме так, — відказав я. — Як літається?»

«Гаразд. Гаразд, — відповів Голка. — А тобі як повзається?»

«О, пречудово! — мовив я. — Ти, мабуть, попоїсти прилетів?»

«Так. Завжди прилітаю сюди наостанок, бо ж тут ростуть мої улюблені сливки, добрий десерт після комашні. Найліпше я бережу на кінець».

«Як і годиться, — схвалив я, — в усіх справах. Скажи-но, — спитав я, бо, поживши з Растовим, уже добре на такому знаюся, — ти колись куштував задавнені сливи-падалиці, зморшкуваті такі, на вигляд зіпсовані й неапетитні?»

«Ні, — мовив кажан. — Це була б дурість, маючи стільки добрих слив на дереві».

«Он як, — зауважив я. — Але ж зовнішність буває облудна, а „добрий“ — поняття, безперечно, відносне».

«Ти про що?» — не зрозумів кажан.

«Я теж полюбляю фрукти, — пояснив я, — і дізнався їхній секрет. Он ті, що там долі лежать, набагато ліпші від тих, що ще висять на гіллі».

«Як так?» — не повірив він.

«Секрет у тім, що, лежачи там, назавжди відрізані від джерела існування, вони збирають решту життєвих сил, щоби певним чином рости далі. Так, вони від цього морхнуть, але сквашують із власної сутності особливий новий еліксир, з яким не зрівняються звичайні соки плодів на дереві».

«Вони значно смачніші?»

«Ні. Аж ніяк. Йдеться не тільки про смак. Йдеться про міцний дух».

«Гадаю, варто спробувати».

«Ти не пожалкуєш. Дуже рекомендую».

Тож кажан злетів на землю, знайшов одну таку сливу й угризнув.

«Фе! — вигукнув він. — Вони погані! Перестиглі, та й...»

«Дай їм шанс, — наполіг я. — Вкуси ще, проковтни, тоді ще дещицю. Просто трошечки почекай».

І Голка скуштував ще. І ще.

Трохи згодом він сказав: «Мені злегка паморочиться. Але це навіть... приємно».

Він скуштував ще одну сливу, тепер уже явно з більшою охотою. Тоді ще одну.

За певний час він визнав: «Вапнюго, ти мав рацію. У них щось дуже особливе. Я відчуваю тепло...»

«Так», — відказав я.

«А запаморочення насправді й не запаморочення. Воно приємне».

«Бери ще. Багато бери, — сказав я йому. — Наберися донесхочу».

Незабаром слова його стали аж такі нерозбірливі, що я мусив сповзти з дерева, щоб напевне розуміти все сказане. І тут я почав: «Ти ж був із Графом, коли він лаштував собі нові могили, чи не так?»

Ось так я й дізнався, де вони, а також почув, що минулої ночі Граф саме перебирався до однієї з них, — закінчив розповідь Вапнюга.

— Молодець, — похвалив я. — Молодець.

— Маю надію, прокинувшись, він не почувався так зле, як ото я того ранку. Я не став чекати, бо, як розумію, побачити змій у такому стані дуже кепсько. Принаймні Растов так стверджує. У моєму ж випадку я побачив людей — усіх тих мимохідних циганів. А потім, звісно, тебе.

— Скільки ж могил є, окрім крипти?

— Дві, — відповів змій. — Одна на південний захід, друга — на південний схід.

— Хочу глянути.

— Я тебе відведу. Південно-західна ближча. Ходімо спершу туди.

Ми рушили й перетнули ділянку місцевості, де я ще не був. Трохи згодом ми дійшли до цвинтарика, обгородженого ржавим залізним парканом. Брама не була замкнута, і я розчахнув її плечем.

— Сюди! — мовив Вапнюга, і я пішов за ним.

Він привів мене до невеличкого мавзолею під голою вербою.

— Там, — сказав змій. — Склеп праворуч відчинено. У ньому нова труна.

— Граф усередині?

— Навряд. За словами Голки, він спав у другій могилі.

Та я все одно зайшов і певний час обмацував віко лапами, перш ніж зміг його відчинити. Виявилося, що піднімається воно легко. Усередині було порожньо, якщо не брати до уваги кількох жмень землі на дні.

— На вигляд справжня, — констатував я. — Тепер веди до другої.

Цього разу ми йшли довше. По дорозі я запитав:

— Чи Голка казав, коли саме влаштували ці могили?

— Кілька тижнів тому.

— До безмісяччя?

— Так. Він це дуже підкреслював.

— Це зруйнує мою схему, — виснував я. — А все ж так пасувало...

— Мені прикро.

— Ти певний, що саме так він сказав?

— Абсолютно.

— От халепа.

Сонце яскраво світило, хоча на небі були хмаринки, не кажучи вже про добрячу їхню купу над будинком Доброго Доктора далі на південь. Північний вітерець ніс прохолоду. Ми простували крізь осінні барви — брунатні, червоні, жовті. Земля була волога, але не грузька. Я вдихав аромати лісу й землі. З віддаленого димаря вився димок, і я подумав про Древніх Богів. Цікаво, що вони змінять, якщо відкрити їм шлях назад? Світ може бути приємним або мерзенним місцем і без надприродного втручання; ми знайшли власні способи робити те й се, визначили власне добро й лихо. Деякі боги дають чудові окремі ідеали, які варто брати за взірець, але не конкретні настанови до виконання тут і тепер. Що ж до Древніх, я не бачив жодного сенсу водитися з істотами геть-чисто позамежними. Всяке таке, гадаю, має лишатися в абстрактних платонічних царинах, а не турбувати мене своєю фізичною присутністю... Я дихав запахами дров’яного диму, глини та підгнилих опалих від вітру яблук, що лежали в затінку саду й, мабуть, досі були вкриті вранішньою памороззю. Високо в небі, покрикуючи, летів у вирій ключ птахів. З-під ніг у мене чулося, як кріт риє землю...

— Растов так щодня пиячить? — запитав я.

— Ні, — відказав Вапнюга. — Почав щойно напередодні смерті місяця.

— Чи заходила до нього Лінда Ендербі?

— Так. Вони довго базікали про поезію й когось на ім’я Пушкін.

— Ти не в курсі, чи вона помітила Альхазредову ікону?

— То ти про неї знаєш... Ні, тверезий чи п’яний, він її нікому не покаже, доки час не настав.

— Коли я оце тебе шукав, то бачив, як він тримав щось подібне до ікони. Дерево, десь три дюйми заввишки, дев’ять — завдовжки?

— Так, і він справді виймав її нині зі схованки. Коли його сильна туга хапає, він, утішаючись, «рине на берег Галі[13] й спогляда живий образ руїни», щоб нагадати собі, нащо він робить усе це.

— Це майже признання, що він зачиняє, — зауважив я.

— Інколи мені здається, що ти зачиняєш, Нюху.

Наші очі зустрілися, і я завмер. Інколи треба ризикувати.

— Так і є, — визнав я.

— Зараза! То ми не самі!

— Не розголошуймо це, — застеріг я. — Пропоную більше про це не говорити.

— Але скажи хоча б: чи знаєш ти про когось іще на нашому боці?

— Не знаю.

Я рушив далі. Маленький ризик приніс маленьку перемогу. Ми проминули двійко корів, що ремиґали, опустивши голови. З боку садиби Доброго Доктора долинув стишений гуркіт грому. Глянувши ліворуч, я зміг роздивитися свій пагорб — оте Собаче Гніздо.

— Ця друга могила лежить далі на південь? — спитав я, коли ми звернули на путівець у південному напрямку.

— Так, — просичав змій.

Я й далі намагався наочно уявити собі схему, розтягнуту в нові напрямки через ці нові осередки мешкання. Неприємно було то знаходити ймовірні центри, то губити їх знову. Могло здатися, що сили зі мною забавляються. Найтяжче було відмовлятися від тих версій, що скидалися на дуже правдоподібні.

Кінець кінцем ми дісталися чогось, що нагадувало родинний маєток. Ось тільки родини тієї давно вже не було. На сусідньому пагорбі стояли рештки будівлі. Лишився від неї хіба що фундамент. А те, що лишилося від сім’ї, дехто взяв під крило. Я це помітив, коли прийшов за Вапнюгою на заросле кладовище, паркан якого з трьох боків обвалився, а зі східного — покосився.

Змій підвів мене крізь високу траву до великого кам’яного надгробка. На цій ділянці були сліди недавнього риття; камінь трохи підняли та зсунули вбік, після чого лишилася вузька пролазка, куди я явно міг протиснутися.

Я засунув туди носа й понюшив. Пил.

— Хочеш, зазирну? — запропонував Вапнюга.

— Лізьмо вдвох, — відповів я. — Після такої прогулянки хочу принаймні глянути.

Я пробрався в отвір і спустився кількома нерівними сходинками. На дні була калюжа, і я її переступив. Але вона була не єдина, і всіх їх уникнути мені не вдалося. Було темно, але поступово я роздивився відчинену труну на узвишші. Поруч стояла друга труна, яку відсунули, щоби звільнити місце.

Я підійшов, щоб обнюхати гріб. Що я хотів там нанюхати, гадки не маю. Коли ми стрілися тієї ночі, Граф зовсім не пахнув — дуже тривожна ознака для когось із моїм темпераментом і нюховим апаратом. Підійшовши ближче й приглядівшись, я здивувався, чого це він лишив віко відчиненим. Для особи його переконань це здавалося чимось дуже недоречним.

Ставши на задні лапи, я поклав передню на бік труни й зазирнув усередину.

Вапнюга поруч спитав: «Що там?», і тут я усвідомив, що тихесенько згавкнув.

— Гра стала серйозніша, — відказав я.

Він видерся на край узвишшя, тоді — на торець гробу, де став дибки, наче змія на фараонському головному вборі.

— Нічого собі! — констатував змій.

У труні на довгому чорному плащі лежав скелет. Одягнений досі був у темний костюм, тепер, щоправда, у дещо безладному вигляді, розстібнутий на грудях. Посеред груднини хтось увігнав під кутом здоровий кілок, вістря якого пройшло лівіше від хребта й засіло десь глибоко внизу. І в труні, і поза нею було чимало сухого пилу.

— Здається, нове місце виявилося не таким таємним, як Граф собі мислив, — зауважив я.

— Цікаво, відчиняв він чи зачиняв? — спитав Вапнюга.

— Гадаю, відчиняв. Але напевне ми вже навряд дізнаємося.

— Хто, по-твоєму, його пришпилив?

— Поки що не уявляю, — відказав я, опустився на діл і відвернувся від труни. Тоді кинув оком на куточки й розколини і запитав: — Бачиш десь Голку?

— Ні. Гадаєш, вони і його вколошкали?

— Можливо. А якщо він таки об’явиться, його варто розпитати.

Видершись сходами на світло, я рушив додому.

— І що ж тепер? — спитав Вапнюга.

— Маю зробити обхід.

— То що, просто житимемо далі й чекатимемо, доки це трапиться знову?

— Ні. Ми будемо обережні.

Хто плазом, хто — підтюпцем, ми повернулися до нашої місцини.

Джека не було. Улагодивши домашні справи, я пішов ділитися свіжими новинами із Сірохвісткою. І неабияк здивувався, натрапивши на Джека, що теревенив собі із Шаленою Джилл на її задвірку. У руці він тримав чашку цукру — мабуть, щойно позичив. З моїм приходом він завершив бесіду й розвернувся додому. Сірохвістки ніде не було. Супроводжуючи Джека, я почув, що, можливо, невдовзі ми поїдемо до міста по якісь звичайнісінькі припаси.

Згодом, усе ще шукаючи Сірохвістку надворі край дороги, я побачив Великого Детектива, досі перевдягненого Ліндою Ендербі, у його екіпажі. Наші погляди зустрілися на кілька довгих секунд. Тоді він проїхав.

Я повернувся в будинок і довгенько подрімав.

Прокинувшись надвечір, я знову зробив обхід. Ті, що в дзеркалі, досі були скупчені й трохи пульсували. Вада здавалася дещо більшою, хоча, можливо, це був просто лихий жарт пам’яті й уяви. Хоч як, а я вирішив звернути на це Джекову увагу, і то скоро.

Попив, поїв, вийшов надвір, знову пошукав Сірохвістку. Вона напів-спала на сходах свого парадного входу.

— Привіт. Шукав тебе вдень, — сказав я. — Ми розминулися.

Вона позіхнула, потягнулася, почистила плечі.

— Я обдивлялася церкву й дім вікарія.

— Була всередині?

— Ні. Зате зазирнула всюди, де змогла.

— Щось цікаве?

— На столі в кабінеті вікарія череп.

— Memento mori[14], — зауважив я. — Церковники часом аж нетямляться від такого мотлоху. Може, він уже був там, як вікарій заселився.

— Він у чаші.

— Чаші?

— Чаші. Старій чаші з пентаграмою, про яку стільки розмов.

— Он як.

Отже, я помилявся, гадаючи, що це знаряддя в Доброго Доктора.

— Одну річ знайдено, — сказав я й нещиро додав: — А чи не підкажеш, де два жезли?

Вона дивно глянула на мене й чепурилася собі, розповідаючи далі:

— А ще мені довелося дертися на стіну.

— Чому?

— Нагорі хтось плакав. Тож я видряпалася шалівкою до вікна, звідки начебто лунав звук, і зазирнула. Побачила дівчину на ліжку. Синя сукня, на нозі — довгий ланцюг. Другий кінець припнуто до рами ліжка.

— І хто ж це?

— Згодом я зустріла Текелу, — правила кішка далі. — Не схоже, що вона в захваті від спілкування з котами. Та я все одно переконала її розповісти, що ця дівчина — Лінетта, донька покійної парохової дружини Дженет від попереднього шлюбу.

— Чому вона прикута?

— За словами Текели, її покарано за спробу втекти.

— Дуже підозріло. Скільки їй?

— Тринадцять.

— Так. Те, що треба. Жертва, звісно ж.

— Звісно.

— І чим ти відплатила вороні за інформацію?

— Я розповіла їй про нашу нічну зустріч зі здорованем і про ймовірний зв’язок циган із Графом.

— Маєш дещо дізнатися про Графа, — сказав я й докладно переповів про нашу з Вапнюгою розвідку.

— Хай би на чиєму боці він грав, не можу сказати, що жалкую через його вибуття, — визнала кішка. — Дуже вже він був моторошний.

— Ви зустрічалися?

— Бачила раз, як він ліз уночі з тої першої крипти. Сховалася на гілці, щоб роздивитися. Він немовби виплив звідти, ніби й м’язом не ворухнувши, просто линув, як-от Вапнюга вміє. Тоді постояв хвильку. Його плащем бавився вітер, а сам Граф озирався навколо, наче володів усім світом і саме вирішував, яку частину своїх володінь волів би навідати. Потім розреготався. Того звуку я ніколи не забуду. Він просто відкинув голову й загавкав, але не по-твоєму — хіба що ти вмієш гавкати особливим способом, перш ніж з’їсти щось, що з’їдене бути не хоче, а це тебе ще й тішить, покращує апетит. Тоді він рушив, і я не вірила своїм очам. Він ставав усякою всячиною, набував розмаїтих форм, плащ його розвивався всюди, він навіть був у різних місцях водночас. Нарешті Граф покинув те місце — плащ ніби відплив собі геть у місячнім сяйві. І я цьому аж ніяк не засмутилася.

— Я чогось аж такого театрального не бачив. Але познайомився з ним ще ближче, і враження він справив неабияке, — сказав я. Трохи помовчавши, запитав: — Текела розповіла тобі ще щось, окрім як про Лінетту?

— Схоже, тепер усі вважають, що центр буде в тому старому пастораті. Вікарій сказав їй, що в давні часи той будинок належав до ще більшої церкви, на південь звідси. Її зруйнував останній Генріх[15], щоби дати іншим приклад серйозності своїх намірів.

— Через це пасторат — така добра версія, що мене аж дратує несмак Графа. Так зіпсувати розрахунки!

— Ти вже обчислив нове місце?

— Ні. Але невдовзі робитиму це.

— Даси мені знати?

— Візьму тебе із собою, — запропонував я.

— Коли це буде?

— Завтра, мабуть. А поки що я збирався пробігтися до циганів.

— Навіщо?

— Інколи вони дуже колоритні. Хочеш зі мною?

— Гаразд.

Ми рушили дорогою. Ніч знову була ясна й дуже зоряна. Наближаючись до Ларріного будинку, я почув віддалену музику. Попереду вже виднілося сяйво багать. Невдовзі я зміг розрізнити в музиці партії скрипки, гітари, тамбурина й однісінького барабана. Урешті-решт ми дійшли до схованки під возом, звідки можна було спостерігати. Пахло собаками, але вітер віяв у наш бік, тому жодний із них нас не потурбував.

Кілька немолодих циганок танцювало. Хтось раптом завів плаксиву пісню. Музика була збурлива, рухи танцюристок — стилізовані, подібні до кроків довгоногих птахів, що я їх бачив колись у тепліших краях. Вогнищ налічувалося чимало, від деяких долинали запахи куховарення. Проте тіні важили у видовищі не менше, ніж світло, і завивання мені подобалися — я ж бо на гавкоті й витті знаюся. Ми трохи поспоглядали, захоплені строкатістю вбрання танцівниць і музик, а рівно й рухами та звуками.

Вони зіграли кілька мотивів, а тоді скрипаль простягнув свою скрипку до купки глядачів і показав на неї. Хтось запротестував, але музика наполягав. Зрештою на світло вийшла жінка. За лічені хвилі я впізнав Лінду Ендербі. Очевидно, Великий Детектив робив ще один візит увічливості. Тепер я роздивився в тіні й кремезну невисоку постать його супутника.

Повідмовлявшись для годиться, Детектив прийняв-таки скрипку й смичок, торкнувся струн, а тоді прилаштував інструмент, явно знаючи це діло. Підніс смичок, зробив довгу паузу — й ну грати.

Виходило в нього добре. Музика була не циганська — якась стара народна пісенька, що її я вже десь колись чув. Закінчивши, він негайно завів іншої, та ще й у кількох варіаціях. Він грав і грав, музика все дичавіла й дичавіла...

Зненацька він припинив і ступив крок, ніби щойно вернувся зі сну до реальності. Великий Детектив уклонився й повернув інструмент власнику, рухаючись у цей момент абсолютно по-чоловічому. Я подумав про все те кероване мислення, про майстерно розвинуту дедукцію, які допомогли йому сюди потрапити. Аж тут ця мить прояву несамовитості, що її він, либонь, ретельно стримує. Потому він знов опанував себе й, усміхнувшись, повернувся в роль жінки. У цьому я вбачив прояв неабиякої сили волі та збагнув зненацька, що він — не просто якийсь там багатоликий переслідувач. Я враз збагнув, що він знайомиться з обсягом нашого задуму так само, як ми дізнаємося якісь інші аспекти, що під кінець він уже, можливо, дихатиме нам у спину, що він якоюсь мірою теж гравець... Ні, певніше — сила в Грі. І тут я відчув до нього таку повагу, яку відчував мало до кого з тих багатьох, що їх знав.

Згодом, дорогою додому, Сірохвістка сказала:

— Було добре ненадовго відволіктися.

— Так, — погодився я і глянув на небо, де зростав місяць.