Ніч у самотньому жовтні

7 жовтня

Минулої ночі ми знову виходили по інгредієнти для Великої справи. Був густий туман, і патрульних побільшало. Спинити це нас не спинило, але заважало. Клинок господаря блиснув, жінка верескнула, почулося, як рветься одяг. Тікаючи, ми проминули Великого Детектива, і я мимоволі вивів із рівноваги його супутника, який, кульгаючи, уже не міг так вправно, як колись, ухилятися від прудких собак.

Перетнувши міст, Джек розгорнув і роздивився шмат тканини.

— Дуже добре. Зелена, — зауважив він.

Чому в переліку матеріалів був край зеленого пальта, що його носила опівночі саме цього дня руда пані, та ще й відрізаний, поки пальто було на ній, я й гадки не маю. Магічні приписи часом скидаються мені на інструкції з божевільного пошуку всілякого непотребу. Хай там як, а Джек зрадів, то і я теж.

Значно згодом, безуспішно пошукавши Ночовія, я вернувся додому і дрімав собі у вітальні, аж тут почув якесь тихе шкряботіння в глибині будинку. Воно не повторилося. Тож я перейшов у режим вистежування й дослідив обставини.

Кухня була порожня, у коморі теж нічого не було. Я зробив коло.

При вході до передпокою я вловив запах. Спинився, дивився, слухав. Помітив попереду легенький порух десь унизу й праворуч.

Воно сиділо перед дзеркалом і роздивлялося, як там плазують в’язні. Затамувавши подих, я тихесенько рушив уперед. Наблизившись досить, щоби зловити істоту коротким ривком, я сказав:

— Надіюся, ти добре розважився наостанку.

Він — великий чорний щур — стрибнув, а я зловив його за карк.

— Стривай! Я можу все пояснити! — писнув спійманий. — Нюху! Ти — Нюх! Я прийшов до тебе!

Я чекав, не посилюючи, але й не послаблюючи хват. Ворухни я головою, його хребет би тріснув.

— Голка розповів мені за тебе, — провадив він далі. — Крутько повідомив, де тебе знайти.

Я не міг нічого сказати — рот був зайнятий. Тому я й далі чекав.

— Крутько сказав, що ти наче розсудливий, і я схотів побалакати. Надворі нікого не було, тому я проліз усередину крізь дверцята на чорному вході. Постав мене, га?

Я відніс щура в кут, випустив його там і всівся просто перед ним.

— Отже, ти в Грі, — констатував я.

— Так.

— Тоді ти маєш знати, що непроханий візит до оселі іншого гравця дає підстави вжити до тебе негайних відплатних заходів.

— Так, але я не вигадав іншого способу зустрітися з тобою.

— І що ж ти хотів мені сказати?

— Я знаю Вапнюгу, а Вапнюга — Ночовія...

— То й що?

— Вапнюзі, мовляв. Ночовій розповів, що ти чимало знаєш про гравців і їхні плани. І що ти інколи міняєшся інформацією. Я маю дещо на обмін.

— Чому ти не обмінявся відразу з Ночовієм?

— Я з ним особисто не зустрічався. Боюся сов. Крім того, я чув, що в нього дзьоб на замку. Не скрегоче, мов якась там сорока. Зайвого ні чи-чирк, а точніше, ні пугу.

Він хихотнув із цього. Я — ні.

— Якщо ти просто хотів поговорити, чого тут нишпорив? — запитав я.

— Не зміг приборкати свою цікавість, побачивши отих от у дзеркалі.

— Ти тут уперше?

— Так!

— З ким ти?

— З Добрим Доктором.

— Маю подружку на ім’я Сірохвістка. Вона кішка. Вона нерідко буває неподалік. Якщо мені здасться, що ти замислив якусь капость, я дозволю їй регулярно заходити в будинок.

— Зараза, я не хочу неприємностей! Обійдімося без кішки!

— Гаразд. То що ти пропонуєш і чого хочеш навзамін?

— Хочу, щоби ти розповів мені про всіх гравців, що їх ти знаєш, і сказав, де вони живуть.

— А мені що за це?

— Я знаю, де схованка Графа.

— Ночовій збирався це вивідати.

— Йому бракує вправності, щоби прослідкувати за Голкою в лісі. Сови не кажани, зиґзаґами не літають.

— Може, і слушно кажеш. Відведеш мене туди?

— Так. В обмін на список інших.

— Гаразд, — відказав я. — Але це ти прийшов до мене. Тож я й визначу умови. Спершу покажи те місце. Тоді я розповім, хто ще грає.

— Згода.

— А як тебе звати?

— Бубон, — відповів щур.

Я позадкував:

— Ходімо!

Надворі було зимно, вітряно і вільготно. На заході низько висіло кілька хмар. Зірки здавалися дуже близькими.

— Куди? — запитав я.

Він показав на південний схід і рушив у тому напрямку. Я — вслід.

Щур перетнув кілька полів, дійшовши зрештою до купки дерев. Він увійшов туди.

— Оце і є той ліс, де Голка міг би відірватися від Ночовія? — запитав я.

— Так.

Він вів мене поміж дерев. Нарешті ми дісталися дуже кам’янистої галявини, і він спинився.

— То що? — сказав я.

— Це тут.

— Що це?

— Залишки старої церкви.

Я пішов уперед, винюхуючи. Нічого підозрілого...

Я видерся на низький пагорб, на якому покоїлися руїни. Між кам’яних брил помітив отвір. Зазирнувши, встановив, що він іде вглиб.

— Там заглибина, — сказав я, — наче це не завжди був перший поверх. Ніби значна частина споруди завалена, позаростала... Ми ж насправді над руїнами, чи не так?

— Не знаю. Я ніколи не спускався, — відповів він. — Це не те місце. Цвинтар — під пагорбом, ось там.

Він рушив у вказаному напрямку, я — вслід. Навколо було кілька впалих, напівзагрузлих у землю межових каменюк. Тоді ми прийшли на руїни чогось іще більшого. Я збагнув це, побачивши, що кам’яні гряди в землі були колись верхівками стін крипти. Вони поросли травою. Бубон забіг просто туди й зупинився.

— Бачиш, ондечки діра, — сказав він. — Його бебехи там.

Я підійшов і зазирнув. Було надто темно, щоб я міг щось розрізнити. Я пошкодував, що з нами немає Ночовія або Сірохвістки.

— Мушу повірити тобі на слово, — сказав я. — Поки що.

— Тоді кажи мені обіцяні ймення та місцини.

— Скажу дорогою звідси.

— Що, нервуєшся тут?

— Цього місяця ліпше на ризик не йти, — відказав я.

Він реготнув:

— Дуже кумедно.

— Еге ж, правда? — відповів я.

Над дерева виплив умирущий місяць, освітливши нам путь.

Як б’є північ, я дістаю мову. Я встав і потягнувся, чекаючи, доки дзиґарі віддзвенять. Джек, піднявшись спеціально для цього, поглянув на мене з веселою цікавістю.

— Що, Нюху, жвавий день видався? — спитав він.

— Поки ти спав, до нас приходили, — сказав я. — Щур Бубон. Супутник Доброго Доктора.

— І що?

— Ми уклали угоду. Перелік гравців в обмін на розташування могили Графа. Він сказав, що вона на кладовищі при зруйнованій церкві на південному сході. Показав мені, де саме.

— Добра робота, — похвалив Джек. — Як це впливає на твої розрахунки?

— Важко сказати. Маю це обміркувати, а тоді трохи погуляти.

— Але Гра щойно почалася, — сказав він. — Ти ж знаєш, що картина може змінитися.

— Правда, — відказав я. — Але ми принаймні трохи ліпше поінформовані, ніж раніше. Звісно, для певності тре’ перевірити вміст крипти вдень. Гадаю, зможу переконати Сірохвістку зробити це.

— Не Вапнюгу?

— Кішці я довіряю більше. Якщо вже мушу ділитися інформацією, то волів би саме з нею.

— То ти знаєш, на чиєму вона боці?

Я похитав головою.

— Ні, просто дослухаюся до своїх відчуттів.

— Вона говорила про свою хазяйку, Джилл?

— Нічого докладного.

— Мені здається, та пані молодша, ніж із себе вдає.

— Це можливо. Я просто не знаю. Не бачився з нею.

— А я бачився. Дай знати, якщо кішка розповість про їхню приналежність.

— Обов’язково, але вона такого не розповідатиме. Якщо тільки я не буду, а я не збираюся.

— Тобі видніше.

— Так. Жодне з нас на цьому етапі нічого не здобуде, добровільно розкривши карти. Натомість наша співпраця може від цього погіршитися. Звісно, якщо тільки в тебе немає якоїсь нагальної потреби в інформації, про яку мені невідомо. Що ж, тоді...

— Розумію. Ні. Хай буде, як є. А щодо когось із інших ти це вже дізнався?

— Ні. Сьогодні виходимо?

— Ні. Наразі все. Маєш плани?

— Трохи розрахунків і багато відпочинку.

— Добра думка, як на мене.

— Пам’ятаєш той раз у Діжоні[3], де та пані з протилежного боку спромоглася тебе відволікти?

— Таке хіба забудеш. А чому ти питаєш?

— А, так. Просто згадую. На добраніч, Джеку.

Я рушив у свій улюблений куточок і влігся, примостивши голову на лапи.

— Добраніч, Нюху.

Я слухав, як його кроки віддаляються. Пора було завітати до Рикуна, попідвищувати свою кваліфікацію з вистежування. Невдовзі світ кудись пропав.