Ніч у самотньому жовтні

10 жовтня

Цілий день безнастанно дощило, то я практично й не виходив. А як виходив, то недалеко. Гостей не було.

Я зробив набагато більше обходів, ніж завжди, почасти з нудьги. І добре, що так.

Спустившись у підвал, я здивувався незвичній тихості Того, що в колі. За хвилю я все зрозумів. Будинок підтікав. Вода потрапляла зі стіни на провислу балку, текла нею кілька футів і там уже крапала на підлогу. Утворилася калюжа, що повільно ширилася. Одна з вологих псевдоподій тягнулася просто до кола, і їй залишалося подолати якісь десять дюймів.

Я протягло завив, видавши гучний моторошний звук, що його приберігав акурат для таких нагод. Потім кинувся на той мокрий клинець і став у ньому качатися, збираючи воду хутром.

— Гей! — гукнув в’язень кола. — Облиш! Цьому судилося бути!

— І цьому також! — відрізав я, повернувся й заходився валятися вже в самій калюжі, крутячись і борсаючись. Я геть промокнув, але таки зібрав чимало води.

Тоді я відійшов у дальній сухий кут і кілька разів качнувся на підлозі, розподіляючи вологу там, де вона безпечно випарується.

— Клятий пес! — гарикнула істота. — Ще кілька хвилин, і мені вдалося б!

— Гадаю, сьогодні просто не твій день, — відказав я.

На сходах зачулися кроки.

Увійшовши й оцінивши обстановку, Джек сходив по швабру. Невдовзі він уже прибирав решту води, викручуючи її в миску, тоді як Те, що в колі, парувало, рожевіло, синіло й бридко зеленіло. Потому господар поставив під течу цеберко та звелів мені знову кликати його, якщо потече деінде.

Але більше ніде не потекло. Я раз по раз перевіряв це аж до вечора. Коли сонце сіло, дощ нарешті припинився. Я на всяк випадок почекав ще кілька годин і лише потім пішов надвір.

Перед будинком я вирив уже ослизлий шмат задурманеного м’яса. Пронісши кавалок далі дорогою, я поклав його на видноті перед парадними дверима Оуена. У хаті не світилося, Крутька видно не було, тож я трохи розгледівся.

Під величезним старим дубом на задньому дворі я знайшов вісім великих лозових кошів, дороблених і не зовсім, а також сім кошиків поменше. Ще там було чимало грубих мотузок.

Я понюшкував довкола. Знайшлася й драбина. А цей хирлявий на вигляд старигань збіса працьовитий...

Потому я рушив навпростець крізь двір і поле. Десь на півдорозі знову пішов дощик. На одній діляночці неба скупчилося чимало хмар, ще темніших за навколишню темряву; звідти коротко і тьмаво блимнуло, відтак пролунав низький гуркіт грому.

Зрештою я дістався володінь Доброго Доктора. Здавалося, що я потрапив просто під той низький осередок хмар. У мене на очах звідти вдарив сяйний тризуб, затанцювавши поміж металевих прутів на даху старого будинку. Майже відразу й гуркнуло, а світло в підвальних вікнах спалахнуло яскравіше.

Я залишався в траві й слухав, як чоловічий голос усередині волає щось про лейденські банки. За мить знову блиснуло й бабахнуло, на даху затанцювали нові диявольські вогники, у підвалі почулися нові крики, з вікон знову мигнуло світло. Я підповз ближче.

Зазирнувши, я побачив спину високого чоловіка в білому халаті, який схилився над довгим столом, затуляючи від мене те, що там лежало. У віддаленому куті скулився потворний коротун із верткими очима, роблячи руками нервові рухи. Ще блискавка, ще грім. Електричні розряди пробігли цілою батареєю приладдя праворуч од високого чоловіка. У моїх очах ще трохи стояли їхні післяобрази. Високий щось крикнув і відійшов убік, коротун устав і заходився пританцьовувати. Я зміг побачити простирадло, під яким на столі щось смикнулося. Ніби там ворухнулася величезна нога. Черговий сліпучий спалах, черговий оглушливий гуркіт. На мить сцена всередині набула інфернального вигляду. Попри всі незручності я, здається, розгледів, як на столі спробувало підвестися щось масивне й людиноподібне, досі приховане простирадлом.

Я позадкував. Відтак розвернувся й побіг, а з неба знову впав вогонь. Свій обов’язок я виконав. Для однієї ночі задосить, принаймні тут.

Далі я пройшовся наступною лінією — від Доброго Доктора до Ларрі Телбота. На півдорозі туди я вийшов із дощової плями й обтрусився. Будинок Ларрі виявився добре освітленим. Може, він і справді страждав на безсоння.

Я біг навколо по спіралі, наближаючись до будинку. Мою увагу привернула альтанка на задньому дворі. Там у сухому багні знайшовся чіткий відбиток великої лапи, дуже подібний до сліду, що його я раніше бачив біля нас.

Підкравшись ближче до оселі, я став на задні лапи, сперся передніми на стіну й зазирнув у вікно. Порожня кімната. Крізь третє вікно я побачив повну рослин кімнату з освітлювальним люком у стелі. Ларрі був там, з усмішкою зазираючи в глибини величезної квітки. Його губи ворушилися. Я навіть щось чув, але слів не розібрав. Квітка-велетень ворухнулася — хтозна, чи то від протягу, чи то з власної волі. Ларрі й далі щось мимрив, і я врешті-решт пішов звідти. Багато хто говорить зі своїми рослинами.

Далі я зорієнтувавсь як міг і спробував пройти прямою лінією від Ларрі до Графової крипти. Спершу я призупинився в зруйнованій церкві, намагаючись наочно уявити решту схеми. На сході саме трохи розвиднилося.

Я лежав і розв’язував задачу, аж тут наді мною з півночі промайнув здоровезний кажан, значно більший від Голки. Він залетів за велике дерево, проте з того боку не вилетів. Натомість я почув м’якесенькі кроки, відтак з-за дерева виступив чоловік у темному костюмі й чорному плащі.

Я витріщився на це видиво. Він зараз же зиркнув у моєму напрямку й промовив:

— Хто там?

Раптом я відчув себе дуже вразливим. Лиш одна можлива роль спала мені на думку.

Я помчав уперед, по-ідіотському дзявкаючи й несамовито метляючи хвостом, кинувся на землю перед ним і ну качатися, ніби якийсь спраглий уваги безхатько.

Його яскраві губи скривилися в нетривалу й невиразну усмішку. Він нагнувся й почухав мені за вухом.

— Хороший пес! — повільно проказав він гортанним голосом.

Погладивши мене по голові, чоловік випростався, пішов до крипти, зупинився при вході. Ось він там — і ось його вже нема.

Я вирішив і собі зникнути звідти. А руки в нього були дуже холодні.