Ніч у самотньому жовтні

18 жовтня

Під час свого першого вчорашнього виходу я відтягнув трупа далі, але він і досі лишався на багнистій ділянці. Я втомився. Джек усамітнився зі своїми предметами. Околицею нишпорила поліція. Вікарій теж кружляв навколо, напучуючи шукачів. Настала ніч. Я прийшов на багнище, відігнав кількох шкідників і повернувся на свій тягучий шлях.

Пропрацювавши понад годину з кількома передихами, я збагнув, що вже не сам. Він був навіть більший од мене й рухався завидно тихо — шмат ночі, що відокремився й линув на тлі трохи меншої чорноти. Він наче відчув момент, коли я усвідомив його присутність, і побіг на мене легкими широкими кроками. Чи не найбільший собака з тих, що я бачив поза межами Ірландії.

Поправочка. Щойно він наблизився, я зрозумів, що ніякий це не собака. На мене пер здоровенний сірий вовк. Задкуючи від трупа, я гарячково згадував, яких покірних поз треба прибирати перед такими ось хлопцями.

— Забирай собі! — сказав я. — Я зовсім не проти. Та воно не в найкращому стані.

Він насував. Страшелезні щелепи, великі очі дикуна... Відтак він сів і заговорив:

— От, значить, де воно.

— Що?

— Зникле тіло. Нюху, ти підтасовуєш докази.

— Я, можна сказати, підтасовую те, що хтось уже був підтасував. А ти хто?

— Ларрі. Телбот.

— По тобі й не скажеш. Попався, вже думаю, вовку в ла... А, он воно що!

— Саме так.

— То ти вовку-Ларрі!. Але ж нині безмісяччя.

— Саме так.

— Ладний трюк. Як тобі це вдалося?

— Певні рослинні засоби дають мені змогу робити це, коли забажаю, залишаючись при тямі, якщо тільки місяць не в повні. Лише тоді це стається мимоволі й супроводжується деякими неприємними симптомами.

— Розумію. Як той берсерк.

— Вульфсарк. Так.

— То чому ти тут?

— Я за тобою стежив. Зазвичай це моя улюблена фаза місяця, коли він ані крапельки мене не турбує. Але я цим знехтував, щоб дещо розслідувати. Потім виникла потреба побалакати з тобою. Отже, я пішов шукати. Хай там як, а що ти робиш із тілом?

— Я намагаюся доволокти його на берег і скинути в річку. Хтось залишив його біля нашого будинку, і я злякався, що запідозрять Джека.

— Простягну-но я тобі ру... Допоможу тобі.

На цьому він схопив труп за плече й позадкував. Він не напружувався й не смикав, як це доводилося робити мені. Просто йшов собі, ще й навіть розганявся. Я не бачив, чим можу йому помогти. Схопивши тіло деінде, я б лише сповільнював Ларрі. Тож я тюпав поруч і спостерігав.

Десь за годинку ми стояли на березі й дивилися, як течія несе покійника геть.

— Я такий щасливий, що годі й висловити, — мовив я.

— Чого ж, ось і висловив. Ходімо назад.

Ми вернулися, але він не спинився біля мого будинку.

— Куди йдемо? — нарешті запитав я, коли ми повернули ліворуч на другому роздоріжжі.

— Я ж казав, що шукав тебе, бо треба поговорити. Спершу маю тобі дещо показати. Якщо я не помиляюся, зараз близько півночі.

— Гадаю, десь так.

Ми наблизилися до місцевої церковки. Усередині дуже тьмяно світилося.

— Головні двері, напевне, замкнуто, — сказав Ларрі. — Проте нам крізь них уходити й не треба.

— А ми входимо?

— Саме це я й планую.

— Ти вже там був?

— Так. Я ходи й виходи знаю. Якщо нікого не буде поруч, ми ввійдемо крізь задні двері, пройдемо через малий вестибюль, далі — кілька кроків ліворуч, тоді праворуч через коридорчик. Звідти можна потрапити в ризницю, якщо там чисто.

— А тоді що?

— Якщо вигідно розташуємося, зможемо дещо побачити.

— Що саме?

— Самому цікаво. Ходімо дізнаймося.

Ми обійшли будівлю й дослухалися. Визначивши, що по той бік нікого близько немає, Ларрі став на задні лапи. Схоже, він був у цьому набагато вправніший, аніж я. Але ж у нього й практики більше. Передніми лапами він обхопив дверну ручку, стиснув, повернув і поволі потягнув.

Двері відчинилися, ми ввійшли. Так само тихо він зачинив двері за нами. Ми пройшли описаним маршрутом і дісталися ризниці, де змогли зайняти зручне місце, щоби побачити згадане видовище.

У церкві правили службу.

Людей було небагато — чоловіки й одна жінка, усі на передніх лавах. Перед вівтарем стояв вікарій і читав своїй пастві. Вівтар був задрапований чорним. Парох сліпав у своїх квадратних окулярах, бо ж мерехтливе світло, єдиним джерелом якого були нечисленні чорні свічки, було слабеньке. Ларрі показав на хрест — перевернутий! Але я й сам це вже помітив.

— Знаєш, що це означає? — спитав він тихо.

— Релігійний сигнал лиха? — сказав я.

— Послухай, що він каже.

Так я й зробив.

«Ньярлатотеп[7], — читав він, — іде, він стрибає по горах, по горбках скаче[8]. Він — немов цап багатоногий, он він стоїть за нашою стіною, крізь вікна заглядає, крізь ґрати зазирає, увінчаний рогами в славі. Ньярлатотеп озвався й промовив: „Устань, моя темна, і ходи! Глянь-бо: зима насуває, падає вже дощ холодний. Повмирали квіти на землі, пора пісень пташиних минула. Горлиця вбита лежить. Смоковниця сохне з виноградом разом. Устань, іди, моя темна...“»

Жінка вже стояла на ногах, трохи погойдуючись, і роздягалася.

— Я тебе зрозумів, — сказав я до Ларрі, запам’ятовуючи обличчя пастви, яка, як я підозрював, ото й бігала з арбалетами.

— То послухаймося натяку й ходімо звідси.

Я рушив услід за ним із ризниці, і ми вийшли тим самим шляхом, що й увійшли, а тоді неквапно повернулися на роздоріжжя.

— Отже, він у Грі, — сказав я згодом.

— Саме його роль я й хотів із тобою обговорити, — відповів Ларрі.

— Так?

— Я знаю, що в цих справах діють певні геометричні правила, але досконало їх так і не вивчив. Проте мені відомо, що йдеться за місця, де гравці мешкають.

— Правда. Ох. Розумію, до чого ти хилиш.

— Так. Як його присутність впливає на схему? Ти знаєш, як таке вирахувати, Нюху?

— Знаю. Я вже певний час прокладаю лінії. Де він, власне, живе?

— У тому будиночку за церквою.

— Гаразд. Досить близько. Тепер рахуби в мене значно побільшає.

— Нюху, мені треба знати, де центр, де місце прояву.

— Та я зрозумів, Ларрі. Скажу, щойно вирахую. Чи не поділишся планами? Відчуваю, вони особливі.

— Вибач.

— Розумієш, у такому разі ти теж частина моєї задачі.

— Як так?

— Якщо я не знаю, що ти збираєшся робити, то й не знаю, чи залічувати тебе до гравців, чи позначати твій будинок на схемі.

— Розумію.

Він спинився на роздоріжжі.

— А ти міг би зробити два варіанти, зі мною та без, а відтак поділитися результатами?

— А ще й два варіанти з будинком вікарія? Це буде збіса складно: двічі по два варіанти. Чому ти боїшся мені сказати? Ти ж практично відкрито оголосив, що зачинятимеш. Гаразд. Я теж. Задоволений? Твоя таємниця в безпеці. Ми в одній команді.

— Не в тім річ, Нюху. Я не можу сказати, бо не знаю. Я — завбачник. Знаю певні речі про майбутнє й передчуваю, що буду в центрі, коли місяць буде повний. І так, я на твоєму боці. Але ж тієї ночі я буду не при своєму розумі. Я досі не розробив рецепту, який допоміг би переживати зміну фаз у цілості. Я навіть не впевнений, чи мене слід уважати гравцем. Але й не впевнений, що не граю. Я значною мірою випадкова змінна.

Відкинувши голову, я завив. Інколи нічого ліпшого не лишається.

Пішов додому, зробив обхід, багато думав, заснув. Сьогодні ж, але раніше, я, блукаючи округою й обчислюючи, зустрів Сірохвістку.

— Привіт, кішко! — озвався я.

— Привіт, собако. Як там твій сміттєприбиральний проект?

— Готовий. Виконаний. Завершений. Знесений водою. Минулої ночі.

— Прекрасно. Я інколи думала, що вони знайдуть його, перш ніж ти дістанешся мети.

— І я.

— Тепер мусимо пильнувати, про що говоримо.

— Або навіть як ми це висловлюємо. Та ми дорослі, досить розумні й обоє знаємо, що до чого. То як воно?

— Не те щоб добре.

— Клопіт із цифрами?

— Не можу сказати.

— Та все гаразд. Так нині у всіх.

— Ти точно знаєш? Чи це здогадки?

— Інакше й бути не може, повір.

Вона пильно глянула на мене.

— Вірю. Та що б я хотіла знати, то це чому ти такий певний.

— А ось цього, боюся, я вже сказати не можу.

— Розумію, — відказала кішка. — Але пропоную не припиняти наших розмов просто тому, що перейшли в другу фазу.

— Згода. Гадаю, це була б помилка.

— То як воно?

— Не те щоб добре.

— Клопіт із цифрами чи особами?

— А ти кмітлива. І те, й друге.

— Якщо розв’яжеш задачу щодо того, чи Телбот таки гравець, я дещо запропоную тобі в обмін на результат.

— Що?

— Звісно, не можу сказати. Але воно може знадобитися, якщо стане гаряче.

— Схильний зловити тебе на слові, але відповіді я ще не маю.

— Це вже дає мені щось. Дрібницю, але дає. Отже, хай би чого воно вартувало, ось заперечний умовивід: місце не може бути посеред дороги. Хазяйка дослідила питання й має добрі метафізичні резони, щоби стверджувати: це неможливо.

— Я й сам до цього дійшов, але не знав про метафізику. Гаразд, ми й досі квити.

— До наступної розмови.

— Бувай.

Я пішов на північний схід до свого улюбленого місця роздумів — на згірок, звідки було далеко видно округу. Називав я його Собачим Гніздом. Там я видерся на одну з чималих кам’яних брил, і мені відкрився краєвид.

Особи...

Якщо ні Телбот, ні вікарій формально не були в Грі, то я вже мав вірогідну версію щодо центру. Навіть якщо Ларрі таки грав, ця версія все одно трималася купи. Правда, я не мав певності щодо Графа, цей момент ще треба було перевірити. Але вікарій був випадковою змінною. Якщо його врахувати, а Ларрі — ні, то виникала не менш вірогідна версія, і в тому місці я навіть уже був. Якщо врахувати й вікарія, і Ларрі, це давало третій варіант імовірного місця прояву — десь на південний схід, але я ще не збагнув, де саме. Занурений у розрахунки, я ходив навколо верхівки пагорба широким колом, раз по раз задираючи лапу перед брилами — почасти позначаючи лінії, почасти з розпачу.

Тоді мене осяяло, і я закарбував це в пам’яті. Якщо грали вони обидва, третій імовірний центр лежав у великій старій пасторській резиденції, про яку я нічого не знав. У мені, наче захоплений і неабияк наївний цуцик, застрибало збудження. Освячене місце — ось що робило цю версію дуже правдоподібною. Треба перевірити.

І тут я зрозумів, що потребую котячої допомоги.

Сірохвістку мені знайти не вдалося. Коти такі — як треба, їх ніколи немає. Та запас часу ще був.