Ніч у самотньому жовтні

26 жовтня

Повільний день удався. Жодних тобі вже обходів. Лише поглядай собі на пляшку портвейну, яка тим часом стала помалу жевріти. Кілька разів погуляв, ненадовго забіг до Сірохвістки. Новин вона не мала. Поблукав біля хати Растова, але Вапнюги не здибав. Понюшив біля оселі Морріса й Мак-Кеба, але Ночовій був у якійсь своїй денній схованці. Пішов до Ларрі, розповісти йому про недавні події, але його не було. Сходив до грозового маєтку Доброго Доктора, але ззовні не побачив там жодної діяльності. Збігав до садиби Великого Детектива, але в пастораті все було тихо. Я навіть не зрозумів, чи він усередині. Двічі проминув церкву й будинок вікарія. Удруге мене помітила Текела й відлетіла. Пішов додому, поїв. Подрімав.

Увечері занепокоївся й знову побіг надвір. Сірохвістка не гуляла, Ларрі не вернувся. Перетнувши поле, я вирішив поблукати лісом, щоби давні інстинкти не ржавіли. Сполохав кількох кролів. Нанюхав слід лисиці й трохи пройшовся ним. Проте вона виявилася розумницею. Зауважила мене, зробила петлю й сховала свої сліди в струмочку. Добре час від часу згадати всяке таке.

«А вчиню-но я так само!» — постановив раптом я і теж ступив у струмок. Вітер дув проти течії, тож я рушив туди — імовірно, те саме зробила була й лисиця, усвідомивши те, що лише тепер усвідомлював я: хтось переслідує.

Проте мій переслідувач виявився досить незграбним, і мені було зовсім не важко повернутися, ховаючись із підвітряного боку, щоб заскочити його на березі струмочка.

Він був великий, більший за мене, з вовка завбільшки.

— Ларрі? — гукнув я. — Я тебе шукав.

— Га? — почулася відповідь.

— Ти не Ларрі, — сказав я.

— Ні.

— Навіщо ти мене переслідував?

— Я приблудив сюди кілька днів тому й думав був у цьому лісі зазимувати. Але місцина тут якась дивнюща. Тутешні люди роблять незвичні речі, часто одне одному. Побачивши тебе, я пішов услід, розпитати: чи тут безпечно для мене?

— Дехто з них готується до дечого, що трапиться в кінці місяця. Зачаївшись доти, напевне, перезимуєш гаразд, якщо крастимеш овець чи поросят обережно. Тобто не лишатимеш кістяки на видноті.

— А що буде в кінці місяця?

— Дивина всяка. Трохи вузькопрофільного божевілля. Тієї ночі не наближайся до жодних людських збіговищ.

— Чому?

Тут на нас впало крізь гілля трохи місячного сяйва.

— Бо можеш загинути або й гірше.

— Не розумію.

— І не маєш, — сказав я, розвернувся й побіг.

— Нюху! Зажди! Вернися! — гукав він.

Але я не спинявся. Він спробував був мене наздогнати, але Рикун навчив мене такого, чим навіть та лисиця пишалася б. Я легко його позбувся.

У місячнім сяйві я впізнав його за подобою, що відбилася на охоронному екрані. Це був один із тих гостей, що нишпорили біля нашого будинку, поки ми їздили до Лондона. Може, він просто довідувався, як і сказав. Але ж імені свого я не називав, а він його знав, і це мені геть не сподобалося.

Небом линув, набираючись сил, уже старший і мудріший срібний місяць. Він ніби кликав побігти навзаводи, і я показав, на що здатний.