Ніч у самотньому жовтні (Роджер Желязни) читать бесплатно онлайн полную версию книги

24 жовтня

Коли вчора ввечері зняли охоронні закляття, вони показали: у сутінках прилітав Ночовій, пробував позазирати. Крутько теж прибігав. А крім них — здорове кістляве вовкувате створіння. В’язниці ще тримали своїх в’язнів, хоч ті й борсалися як могли. Я почувався трохи гірше проти звичайного, але примусив себе пробігтися повз церкву пружною ходою. На шпилі сиділа Текела; забачивши мене, вона стріпнулася й витріщилася, але ми й слівцем не обмінялися. Проминувши, я озирнувся й побачив: ворони вже нема. Добре. Пішов додому, поспав.

Цього ранку від Ларрі я почув, що місіс Ендербі, щойно пішов розголос про смерть Растова, помчала до міста. Пізніше того ж дня з’явився Великий Детектив, оглянув жертву й місце злочину. Я розповів Ларрі про все, що сталося з нашої останньої зустрічі. Він запевнив: до будинку минулої ночі не приходив. Сказав, що має намір порятувати Лінетту, але поки що вона, мовляв, у відносній безпеці. Якщо звільнити її зарано, буде переслідування, як фізичне, так і ні — бо ж сила вже аж вирує; що важливіше, це дало б вікарію час напланувати щось інше, поставивши під загрозу якусь невідому безневинну особу. Дуже важливо, зауважив Ларрі, правильно вибрати час. Він вирішив, що, цілком можливо, його головна роль у Грі — ослабити вікарія таким способом. Я пообіцяв йому всяку можливу допомогу. Потім довго відпочивав, а ще сходив до Сірохвістки.

Пізно ввечері пішов дощик — безперестанна мжичка. Джек порався в лабораторії, дистилював есенції чи щось таке. Звісно, минулої ночі, між опівніччю й першою, я з ним поговорив, переповівши деталі моїх пригод.

— Чи доречно товаришувати із Джилл, коли Гра вже зайшла так далеко? — спитав я майже о першій.

— Це все суто по ділу, — відказав Джек. — Крім того, вона добре готує. Ти ж із кішкою товаришуєш?

— Ми добре ладнаємо. Є шанс переконати Джилл, щоб вона передумала й не відчиняла?

— Навряд, — відповів він.

— Сподіваюся, хоч тебе вона ще не підмовила перебігти?

— Та ні, звісно!

— Ну, якщо можу сказати прямо...

Вибило першу, і я не зміг.

Я трохи поспостерігав за цівками води на темних вікнах, зробив обхід, ще поспав.

Коли все в нас летить під три чорти, коїться це елегантно. Розбудив мене оглушливий удар грому, що пролунав ніби простісінько над нами; блискавка була така яскрава, що я побачив її крізь заплющені повіки. Раптом я був уже на ногах у передпокої, навіть не розуміючи, як там опинився. Проте мій мозок, окрім відлуння грому, зафіксував спогад про звук розбитого скла.

Дзеркало розбилося. Плазуни вилазили.

Я негайно загавкав.

З робітні Джека почувся вигук, а тоді звук, ніби щось — інструмент чи книжку — упустили на підлогу. Двері відчинилися, господар вибіг до мене. Побачивши плазунів, він гукнув: «Нюху, знайди вмістище!», а сам повернувся до лабораторії, де поліз у шафу.

Я роззирнувся, побіг до вітальні. Позаду мене плазуни розповзалися, буцім неквапна припливна хвиля. Те, що в морській скрині, люто-завзято загупало в стінки своєї в’язниці на другому поверсі. Я почув хряскіт дерева під його вдаром. А на горищі щось заметушилося. Чергова блискавка на мить перетворила ніч за вікнами на жовтий день, а грім, що за нею вдарив, струснув будинок.

У вітальні не було нічого на подобу дзеркала, але на придверному столику стояла напівповна (напівпорожня?) пляшка портвейну — червоного. Я згадав, що цей сорт створює в пляшці певні чари. Став дибки, зіштовхнув вино лапою, намагаючись влучити на килим, а не на дерево підлоги. Пляшка не розбилася, навіть корок не вилетів. Знову блискавка, знову грім. Ті, що нагорі, і далі шуміли; висновуючи з усього, принаймні в’язень морської скрині звільнився. У передпокої я побачив невпинний і неперервний вихід Тих, що були в дзеркалі. Почулися Джекові кроки. У кімнаті й передпокої з’явилося моторошне сяйво, джерелом якого явно було не тільки внутрішнє світіння плазунів.

Котячи пляшку з вітальні, я побачив Джека в дальньому кінці передпокою. У руці господар тримав жезл — не свій потужний ігровий артефакт, Зачиняльний жезл, а ту простішу паличку, якою він уже переносив плазунів між дзеркалами. Хоча Джек і володар (чи навпаки) Ножа, Ніж, суто формально, не належить до ігрових знарядь, хоч ним і можна користуватися в Грі. Ніж — утілення Джекового прокляття, а також особливе джерело сили. Він побачив мене й пляшку тієї ж миті, коли я побачив його.

Джек підніс жезла, розділив ним суцільну масу, що плинула між нами, і рушив утвореним проходом, який одразу сповзався докупи за його спиною. Підійшовши, господар узяв пляшку лівою рукою та відкоркував зубами. Знову гримнуло, химерне світло набуло виразного зеленкуватого відтінку, уподібнивши Джека до мерця.

Згори почувся грюкіт, і сходами вниз застрибало жовтооке Те, що було в морській скрині, надломивши мимохідь поруччя.

— Дай йому раду, Нюху! — гукнув Джек. — Я не можу! — і він звернув свою увагу й жезл на Тих, що були в дзеркалі, заганяючи найближчого в пляшку.

Я підібрався, вишкірив зуби, настовбурчив шерсть і стрибнув через масу плазунів до низу сходів, навперейми все ближчому створінню. Шкода, що шия в нього така коротка. Я знав, що мушу вирвати йому горлянку. Сцену заливало зелене світло, дощ лупцював у дах і вікна, наче пожбурена жорства. Воно широченно розчепірило лапи, що закінчувалися вельми неприємними пазурами, і я збагнув: мушу стрибати негайно, туди-назад, і зробити це за секунди, щоб залишитися хоч відносно неушкодженим, яким мені й треба буде бути, щоб упоратися з дальшим клопотом, який, як я вже чув, дерся вниз із горища. Знову блиснуло. Я заричав під акомпанемент грому і під незграбним кутом кинувся вперед.

Падаючи, я вдарився об стіну, бо лапа створіння таки мене гепнула, уже після того, як мої щелепи зімкнулися капканом і я крутнувся всім тілом, розриваючи й видираючи його горло, але перед тим, як я відчепився. Втім, дістала мене лапа, а не пазури. Я впав на підлогу, на мить знепритомнівши, і відчув бридкий смак; тут на сходах з’явилося Те, що було на горищі, і почало спускатися.

Побачивши Те, що було в морській скрині, яке, заточившись, хапалося за горло, звідки капало й парувало, утікач із горищної шафи на мить затримався — роздивлявся бойовище. Відтак ринув униз.

Я через силу підвівся на ноги, щоб зустріти створіння мордою до морди, коли воно відштовхне заточеного й дістанеться до мене. Але натомість напівмертва істота, здається, прийняла спуск другої потвори за новий напад, повернулася до «нападника» й подерла його пазурами. Те, що було на горищі, загарчало, схопило ворога й угризнуло за покручену пику. Я чув, як за спиною в мене Джек ходить кімнатою, збираючи плазунів у пляшку. Поруччя піддалось від бою, й ті двоє беркицьнули сторч головою.

Знову блиснуло, і знову, і знову; грім уже й не змовкав, безугавно супроводжуючи блискавку; ще більше проблисків спустилося небом, влетіло у вікна, розжарило повсюдне зелене сяйво до нестерпної для ока сили. Звуки дощу стишилися. Будинок заходив ходором і зарипів. Номери журналу «Стренд»[31]спурхнули вниз із коминкової полиці. Зі стін попадали картини, з полиць — багатотомники Діккенса й Сертіса[32]; вази, свічники, склянки й таці зісковзнули зі столів; зі стелі, наче сніг, посипав тиньк. Принц Альберт[33] витріщався на цю заметіль крізь тріснуте скло. Мартін Фарквар Таппер[34] лежав на Елізабет Барретт Бравнінґ[35], обоє в порваних обкладинках Коли Те, що було на горищі, підвелося, трусячи головою, закотивши очі і скажено зиркаючи довкола, його суперник залишився долі; лускате горло досі парувало, голова була скручена ліворуч.

Ніби почувши Рикуна, який підказував мені знову хапати за горло, я стрибнув, пробуючи повторити те, що вже зробив раніше.

Я не влучив, бо моя ціль відступила, запізно намагаючись згарбати мене. Та мій удар вивів істоту з рівноваги, а падаючи, я рвонув-таки її ліве плече.

Щойно ставши на всі чотири, я вхопив потвору за праву ногу над кісточкою й зімкнув щодуху зуби в костоламному хваті. Створіння швидко оговталося й копнуло мене другою ногою. Я ще хвильку потримав, щоб завдати більше шкоди, тоді відпустив і відскочив, ледь-ледь утікши від другого копняка. Один — ще нехай, аби тільки його сповільнити. Але ж я вам не бульдог — ні чутливістю, ані статурою.

Увесь цей час блискало й гриміло безперестанку, удари грому зливалися вже в суцільне гуркотіння, ніби над будинком завів своєї гортанної пісні смерч, а світло було таке сильне, що вся сцена перетворилася на живу картину в зелено-чорних тонах, де крихітні іскорки тепер витанцьовували на всіх металевих поверхнях, а хутро моє аж до шерстинки стояло дибки, і то не від бойового шалу. Стало ясно, що це не звичайна гроза, а прояв магічного нападу.

Я замірився на другу ногу створіння й промахнувся. Розвернувся, націлився на руку, яка летіла до мене. Теж промахнувся, але й воно не влучило.

Відскочив, загарчав, заричав і вдав, що заходжу з його правого боку. Воно потяглося до мене, сперлося на ушкоджену ногу, втратило рівновагу, спробувало її відновити. Я негайно оббіг його з того ж боку та знов атакував ту саму кісточку, тепер іззаду.

Воно заревло, намагаючись мене дістати, але я вчепився й тримав, аж доки воно повалилося на спину, сподіваючись мене розчавити. Я розчепив зуби й спробував відскочити, але замашиста лапа потвори гепнула мене по голові та звалила на підлогу, аж в очах задвоїлося.

Тому я побачив двох Джеків із двома лезами, що простромили горлянки двом страховидлам.

Виповзаючи з-під випростаного лаписька Того, що вже не жило на горищі, я почув, як удар розчахнув підвальні двері. Кількома швидкими плигами Те, що було в колі, дісталося до мене й заявило:

— А тепер, псюро, я тебе з’їм!

Я струснув головою, намагаючись отямитися.

— Нюху! Назад! — сказав мені Джек, повертаючись до нього.

Дззп!

Зоряне сяйво танцювало на лезі в його руці, і дальших умовлянь я не потребував. Я відповз у дальній кінець передпокою, уже вільного від плазунів, проминувши закорковану пляшку кріпленого спиртом, а тепер ще й духами вина. У скалках люстра відбивалися зелені пси з пощербленими контурами.

Дззп!

Я спостерігав, як Джек дороблює свою справу. Був готовий допомогти, був удячний, що допомога не знадобилася.

Тиньк і далі сипав. Усе незакріплене було на підлозі. Грім, блискавка та струси будинку вже майже стали чимось звичним. Гадаю, якщо прожити в таких умовах досить довго, в один прекрасний момент ти перестанеш їх помічати. Проте перевіряти це припущення на собі я не дуже хотів.

Побачивши нарешті, як Те, що було в колі, впало від майстерного удару знизу, я подумки міцно вилаяв винуватця цієї навали — того, хто спричинив їхнє звільнення. Це було більше ніж прикро: панькатися з ними всі ці тижні, а тоді втратити їх ось так, перш ніж вони змогли виконати по своє призначення. Ми планували, уживши відповідних заходів безпеки, випустити їх прикривати наш відступ, якби він знадобився після подій останньої ночі; потому вони вільні були б оселитися в якійсь відлюдній місцині й зробити свій внесок у світову скарбницю темного фольклору. А тепер запасний план зруйновано. Можна й без них, але в разі втечі від фурій вони б нам точно не завадили.

Доробивши справу, Джек намалював лезом кілька пентаграм, викликаючи сили, що мали дати всьому тут лад. З першою пентаграмою зникло зелене сяйво; з другою будинок перестав трястися; з третьою зникли грім і блискавки; з четвертою вщухнув дощ.

— Добряче гульнули, Нюху, — сказав він тоді.

Тут хтось постукав у задні двері. Ми вдвох рушили туди; лезо зникло, Джекові волосся й убрання перевпорядкувалися.

Він одчинив. Перед нами постали Джилл і Сірохвістка.

— Усе гаразд? — спитала Джилл.

Джек усміхнувся, кивнув і відступив убік.

— Зайдете? — сказав він.

Вони зайшли, але я встиг побачити, що надворі було наче й сухо.

— Запрошу вас до вітальні, — мовив Джек, — якщо ви не проти переступити через кількох розчленованих потвор.

— Нам це ніколи не заважало, — сказала пані, і він повів її в той бік.

На підлозі вітальні валялося, засипане тиньком, усе, що раніше стояло на полицях, столах і каміні. Джек одну за одною познімав диванні подушки, збивав кожну, перевертав і клав на місце. Джилл усілася на запропоноване місце, звідки видно було розбите дзеркало й порізані демонічні туші, що валялися в передпокої.

Годинник пробив 11:45.

— Мушу запропонувати херес, — сказав Джек. — Портвейн зіпсувався.

— Херес підійде.

Він пішов у кабінет, повернувся з двома келихами й пляшкою. Розливши напій і подавши Джилл один келих, Джек підняв другий і глянув на неї поверх нього.

— Чому завдячую твій візит? — спитав Джек.

— Не бачила тебе вже понад годину, — відказала вона, сьорбнувши хересу.

— Правду кажеш, — відповів він, теж пригубивши. — Але в нас таке часто. Власне, щодня. То й що?

— Я не лише про твою особу. Про будинок також. Трохи раніше я почула звідси тихесенький звук, ніби дзенькання кришталевого дзвона. Глянула — а тут уже нічого не видно, сама лише непроглядна тьма.

— Ага, старий ефект кришталевого дзвона, — замислено констатував він. — Востаннє бачив таке в Александрії. Тож ти не чула грому, не бачила блискавок?

— Ані натяку.

— Що ж, хтось незле постарався, хоч мені й неприємно це визнавати, — сказав він, відпиваючи ще трохи.

— То був вікарій?

— Припускаю, так. Найпевніше, він і досі злиться на Нюха.

— Може, варто з ним переговорити?

— Не вірю я у силу попереджень. Але кожному дарую два замахи на нас, щоби він міг утямити свою дурість. Якщо не втямлює і пробує втретє, убиваю, та й по всьому.

— Це він прислав тих створінь? — вона показала в бік передпокою.

— Ні, — відказав він. — То мої. Вирвалися під час нападу. Мабуть, не обійшлося без закляття всезвільнення. Шкода. Я б знайшов цим хлоп’ятам ліпше застосування.

Джилл поставила келих, устала, пішла до передпокою й оглянула туші. Трохи по тому повернулася.

— Вражає, — сказала вона. — І те, що вони за одні, і те, що з ними зроблено, — вона знову сіла. — Проте мене найбільше цікавить інше — що ти тепер із ними робитимеш?

— Хм, — мовив Джек, бавлячись із келихом. — До річки далеченько.

Я жваво закивав.

— Гадаю, я міг би просто покласти їх у підвал, накрити рядном абощо.

— Вони можуть засмердітися.

— Вони вже смердять.

— Правда. Але буде незручно, якщо їх хтось тут знайде, а коли вони почнуть розкладатися, це може привабити якогось представника влади.

— Згода. Гадаю, я міг би просто вирити десь велику яму й закопати їх.

— Поруч не можна, а далеко не відтягнеш — надто вони громіздкі.

— Слушно кажеш. А ти маєш щось на думці?

— Ні, — сказала вона, відпивши хересу.

Я гавкнув, привертаючи увагу. Глянув на годинник. Була майже північ.

— Здається, Нюх має пропозицію, — сказала Джилл.