Ніч у самотньому жовтні

1 жовтня

Робив обхід. Те, що в колі, міняло форми, ставши зрештою привабливою зовні й вельми дружньо настроєною собачкою. Надурити мене не вдалося, у коло я не ступив. Та й гаразд імітувати запах воно ще не навчилося.

— Добра спроба! — сказав я йому.

— Ти ще дістанеш своє, псяюхо! — відказало воно.

Я пройшов повз різноманітні дзеркала. Ті, що були в них ув’язнені, корчилися, примовляючи щось нерозбірливе. Я вишкірився до них, і вони відсахнулися.

Зачувши, як я нюшкую, Те, що в морській скрині, забилося в стінки, зачмихало й засичало. Я загарчав. Воно знову засичало. Я рикнув. Воно замовкнуло.

Відтак я рушив на горище перевірити Те, що в шафі. Коли я ввійшов, воно шкребло стінки, але стишилося, щойно я наблизився.

— Як там справи всередині? — запитав я.

— Було би значно ліпше, якби ж тільки вдалося декого переконати, щоби він повернув ключ своїми лапами.

— Для тебе, може, і ліпше.

— Хочеш, знайду тобі багато чудових костомах — здоровезних, свіженьких, соковитеньких, із м’ясцем?

— Я щойно поїв, дякую.

— Чого ж ти бажаєш?

— Саме тепер — нічого конкретного.

— Слухай, я хочу назовні. Назви свою ціну за це й поговорімо.

— Колись ти матимеш таку нагоду.

— Не люблю чекати.

— Біда.

— Та пішов ти, псюро.

Я несхвально поцокав язиком і забрався, коли воно вдалося до грубішої лайки.

Повернувшись униз, я проминув бібліотеку, понюхавши цвілі томи, а заразом і пахощі, прянощі, зілля й чимало інших цікавощів, а відтак вийшов у вітальню і втупився там у день крізь вікно. Звісно, я пильнував. Це ж моя робота.