Робив обхід. Те, що в колі, міняло форми, ставши зрештою привабливою зовні й вельми дружньо настроєною собачкою. Надурити мене не вдалося, у коло я не ступив. Та й гаразд імітувати запах воно ще не навчилося.
— Добра спроба! — сказав я йому.
— Ти ще дістанеш своє, псяюхо! — відказало воно.
Я пройшов повз різноманітні дзеркала. Ті, що були в них ув’язнені, корчилися, примовляючи щось нерозбірливе. Я вишкірився до них, і вони відсахнулися.
Зачувши, як я нюшкую, Те, що в морській скрині, забилося в стінки, зачмихало й засичало. Я загарчав. Воно знову засичало. Я рикнув. Воно замовкнуло.
Відтак я рушив на горище перевірити Те, що в шафі. Коли я ввійшов, воно шкребло стінки, але стишилося, щойно я наблизився.
— Як там справи всередині? — запитав я.
— Було би значно ліпше, якби ж тільки вдалося декого переконати, щоби він повернув ключ своїми лапами.
— Для тебе, може, і ліпше.
— Хочеш, знайду тобі багато чудових костомах — здоровезних, свіженьких, соковитеньких, із м’ясцем?
— Я щойно поїв, дякую.
— Чого ж ти бажаєш?
— Саме тепер — нічого конкретного.
— Слухай, я хочу назовні. Назви свою ціну за це й поговорімо.
— Колись ти матимеш таку нагоду.
— Не люблю чекати.
— Біда.
— Та пішов ти, псюро.
Я несхвально поцокав язиком і забрався, коли воно вдалося до грубішої лайки.
Повернувшись униз, я проминув бібліотеку, понюхавши цвілі томи, а заразом і пахощі, прянощі, зілля й чимало інших цікавощів, а відтак вийшов у вітальню і втупився там у день крізь вікно. Звісно, я пильнував. Це ж моя робота.