Айхо, або Подорож до початку

Розділ 6

Я прокинувся від скрипу засува. За мить двері відчинились — і яскраве денне світло залило похмурий, затхлий барак.

— Виходьте! — крикнув кремезний чоловік на вході. — Шикуйтеся на площі!

Я лежав ближче до дверей і на вулиці опинився одним із перших. Денне світло різало очі. Втомлені і налякані невільники виходили і жмурилися від сонця. Тільки зараз я зрозумів, як нас багато, лише чоловіки: від малого до старого.

Нас вишикували в рядок по зросту, і я опинився в самому кінці. Наказали зняти сорочки, щоб корсари, а я вже зрозумів, що потрапив саме до них, могли краще роздивитись фізичний стан здобичі. Я боявся, щоб не забрали подарований дідом амулет, але він був настільки непримітним, звичайним шматком заліза, що на нього, можливо, і не звернуть увагу. Та й в наш час всі жителі Вернакії носили якісь амулети: багатші — із міді, срібла чи золота, а бідніші — зі звичайного заліза або просто випаленої глини.

Корсари щупали невільникам м’язи, оглядали торс, відкривали рота, щоб оцінити зуби. Я зі здивуванням дивився на кремезних чоловіків, які дозволяли з собою так поводитись. Якби тільки я був таким високим і сильним, то хоча б одному пірату не стерпів і дав би в пику! Але, на жаль, через невисокий зріст на свої чотирнадцять я здавався ще молодшим. Здоровань зневажливо зиркнув, покрутив, як дзиґу, і пхнув на землю, розреготавшись:

— Оце рибка нам попалась, не знаєш чи з’їсти, чи викинути!

Та різко обірвавши сміх, пірат нахмурив брови:

— Звідки це в тебе? — ткнув пальцем у витатуйований символ на моєму передпліччі.

Я вперто мовчав.

— Чого мовчиш, нікчемо? Відповідай!

Пірат вдарив тяжкою долонею по обличчю і я, принижений, з палаючою щокою, знову опинився в пилюці.

— Підлий боягуз, — процідив я крізь зуби, але пірат почув.

— Що ти сказав, шмаркачу? Розчавлю, як хробака!

Лиходій грізно навис. А я обурено скочив на ноги, але черговий удар, тепер уже кулаком змусив гепнутись на землю. Перед очима закружляли зірки, в роті стало солоно. Я витер кров.

— Зачекай, Отаре, — зупинив здорованя інший пірат. — Можливо, це не така вже й погана рибина. Схоже, від шмаркача тхне золотом.

Пірат смачно плюнув. Здоровенні ручища вчепились за комір. Я безпорадно волочився по запилюженій землі, як ганчірка. Біля гостроверхого будинку з великим різьбленим ґанком та незворушною охороною пірат зупинився.

— Потрібно бачити володаря, скажи, що прийшов Кастор зі здобиччю.

— Володар прийме тебе, заходь! — гримнули вартові згодом.

Від золотих оздоб та яскравих шовкових фіранок перехоплювало подих. Шовк тягнувся від шпиля на стелі до підлоги, обтягуючи похилі стіни, перетворюючи їх на живі кольорові хвилі. При найменшому подиху вітру фіранки ніжно тріпотіли та переливалися. На невеликому підвищенні, в золотому кріслі, оздобленому дорогоцінним камінням, велично сидів сивочолий чоловік з суворим обличчям, одягнений в сяюче, розкішне вбрання. Біля його ніг лежав красивий плямистий звір з розкосими зеленими очима. Та найбільше вражали незвичайної краси жінки, які стояли за золотим троном і обмахували володаря чудернацьким барвистим пір’ям. Колір їх шкіри нагадував багряний захід сонця. В ньому ніби починалася ніч, і ще не закінчувався золотий день. Тоді я ще не знав, що колись доведеться пізнати магічну, глибоку силу краси жінки цього народу.

Охорона безцеремонно штовхнула на коліна.

— Моє життя належить тобі, Володарю! — вигукнув пірат, приклавши правий кулак до серця.

— Касторе, ти хоробрий воїн, і я приймаю твоє життя. Говори! — голосно і велично відповів сивий чоловік.

— Володарю, малого схопили вчора разом з чудернацьким звіром, що поповнив вашу колекцію. Сьогодні, оглянувши нікчему, я хотів пустити його на корм вашим улюбленцям. Подорожі до Сакарії раб не перенесе, загнеться по дорозі. А це тільки в збиток.

— Коротше, Касторе, — гнівно перебив чоловік на троні.

— Пробачте, володарю. Та побачивши цей символ, — і здоровань повернув мене плечем до ватажка, — я вирішив, що раб може принести грошенят.

Корсар криво усміхнувся.

Сивий чоловік махнув рукою, на товстих пальцях сяяли персні:

— Продовжуй!

— Володарю, нещодавно мисливський загін полонив кремезного воїна зі схожим символом на руці. Силач покалічив трьох моїх людей, доки не здався.

Я нашорошив вуха. Невже дід Радо теж у піратському полоні?!

— Ми планували продати раба на ринку невільників в Сакарії, — продовжував корсар, — але велетень запропонував нам вигіднішу угоду. Ми доставили раба у вказане місце, а його друзі заплатили втричі більший викуп.

— Хм… Так, пам’ятаю цього воїна, — суплячи брови, сказав сивочолий.

— Володарю, а що, як зв’язатися з тими ж людьми, можливо, вони заплатять гроші і за малого. У нього такий же символ!

Я не міг повірити. Дід живий! Він був тут! Його доправили до друзів, можливо, й до Майстра Каро в Шанталію. Неймовірно, але скоро я зможу зустрітися з Радо. Не тямлячись від щастя, я закричав:

— Це був мій дід! Дід!!! Відвезіть до нього! І він обов’язково віддячить!

— Дід? — здивовано перебив пірат. — Той чоловік годиться тобі в батьки! На правій руці у нього залишились дивні шрами, ніби декілька голок одночасно розрізали шкіру, ще свіжі, бо заважали битися.

Я зблід, зрадливий потічок поту збіг по чолі. Не може бути! Це ж Воїн Шаку! Невже і у нього є символ?

Близьке щастя дзвінко розбилося на друзки. Якщо потраплю до рук Шаку, то вже не побачу ні діда, ні сифона, ні радика.

— Це не дід! Це дядько! Він ненавидить мене і не заплатить ні копійки, — поспіхом брехав я.

Сивочолий незадоволено потер бороду:

— Цей малий щось не договорює. Дай йому доброго прочухана, Касторе. Здається, він розкаже більше і, можливо, принесе декілька мішечків золота. Відшмагай, але так, щоб не спустив духу.

Спина миттю зачесалася. Корсар грубо схопив за комір, але я в розпачі вчепися за перше, що потрапило під руки. Ланцюг, на прив’язі якого сидів дивної краси звір з білим плямистим хутором, дзвінко ляснув і різко смикнув хижака.

Люто блиснули вогняні очі, звір невдоволено загарчав і оскалив гострі білі зуби.

Сивочолого потішала ця картина. Пірат ласо всміхався, забувши про мішечки з золотом, які буцімто міг отримати.

Я ж, наче загіпнотизований, з розпачем дивився в недобрі, хижі очі звіра і намагався згадати слова на древній забутій мові, яких навчив дід. При зустрічі з хижаком в лісі вони допомагали мирно розійтися.

— Я друг тобі, своїм шляхом іди, мені потрібно просто пройти, — прошепотів я.

Звір припинив ричати. Голосно, на всю пащеку, позіхнув і, скрутившись калачиком, мирно влігся біля ніг господаря. Сивочолий зіскочив із трону. Присутні здивовано вирячились. І в цей момент у шовкову залу, як маленький вихор, увірвалось чорняве дівчисько.

— Тату, це ж він! Той хлопець, який врятував від двоголової хапуки! Той, хто розмовляє на зміїній мові! Він…

Сивочолий перервав малу на півслові. Оцінюючи, наче вперше побачив, обвів зацікавленим поглядом:

— То це ти врятував мою дочку?! А-р-р-р-а!

Присутні, наче підкошені, впали на коліна.

Пірат зірвався з трону:

— Якби не ти, я б втратив найдорожче, що є в житті, — сказав Фарос. — Астра все розповіла. Ти розмовляєш з хапукою і барусом. Такий малий, а — повелитель звірів. А-р-р-р-а!

Присутні знову застигли в низькому поклоні. Вклонився і Фарос.

Я нарешті прийшов до тями. Здивовано дивився на пірата і не міг повірити, що від примхливої волі сивочолого ще мить назад залежало моє життя.

— Я звичайний житель Вернакії і, певне, не той, за кого маєте, — скромно почав. — Радий, що зміг допомогти вашій дочці. Бо знаю, як це втратити рідну, дорогу людину, — остаточно осмілівши, продовжив: — Володарю Фаросе, чому вклоняєтесь мені? Кожен із тих нещасних, вишикуваних на площі, заслуговує на шану і людське ставлення. Можливо, не один врятував чиюсь дочку, сина, батька чи матір. Та чомусь для вас ми не люди, а раби!

Фарос змінився в обличчі. Тяжко опустився на величний трон:

— Я прощаю твоє нахабство, лише через те, що врятував Астру. Але надалі… раджу тримати язик за зубами!

Останні слова громом прокотилися по залі.

— Декілька днів, — продовжував Фарос, — ти будеш моїм гостем і з повагою ставитимешся до дому, в якому гостюєш! А коли повернеться з Сакарії корабель, скажеш куди потрібно і забирайся геть на всі чотири сторони!!! Тепер іди! Фарос все сказав!