Айхо, або Подорож до початку

Розділ 33

— Вольноро, радий вітати за скромним столом, — і Атаб широким помахом випещеної руки вказав на стіл, що ломився від різноманітних страв, які лоскотали ніс божественними пахощами.

Сохо, якого вельможа назвав Вольноро, незворушно і зверхньо, майже непомітно вклонився господареві і присів із протилежного боку столу, здається, не помічаючи мене. Я відчував, як вкрай напружені жили лихоманило під натягнутою шкірою. Шабля, що торкалася стегна, холодила і пекла одночасно. Я б мав бути обережним: опустити нижче голову, приховати обличчя під широким тюрбаном, але очі, ніби прикипіли, пильно дивилися на Сохо, а бачили малого радика, який падав у темні води Ратоки. Тоді я зрозумів, що не боюся. Ні, це не була фанатична хоробрість. Я відчував, як всередині кипіла кров, а нерви пульсували і час від часу спалахували феєрверками. Холодна ненависть — ні. Скоріше, усвідомлення того, хто переді мною. Почуття, які викликала ця людина, примушували не опускати, а підняти голову і гордо заглянути в очі вбивці.

— Вельмишановний Вольноро! — пафосно вигукнув господар, — хочу познайомити тебе з неперевершеним знахарем, який врятував життя моєму синові. Прошу тебе, як доброго друга, знатну і впливову людину в Сакарії, поклопотати про майбутнє хлопця.

І Атаб підійшов з широкою усмішкою на добродушному обличчі, освітленому сяйвом вогнища. Кожен його крок відбивався в скронях глухим ударом молота, що розривав черговий натягнутий нерв, затуманював погляд. Коли рука господаря опинилась на плечі, я опанував себе. Але всупереч правилам, не вклонився. Здається, це помітили усі, крім Вольноро. Вельможа навіть не глянув, лиш байдуже мовив:

— Не хвилюйся, Атабе, я виконаю прохання і не забуду про хлопця в Сакарії, — і повернувся до розмови із сусідом по столу.

Невимовна злість і страх, які мов змії переплелись і настирно лізли до серця, потроху почали відступати. Вечеря тривала. Гості, які вже встигли добре попоїсти та випити хмільного напою, вели себе гамірно, весело і, здається, й сам Сохо, який більше й не глянув на мене, почувався більш розкуто. Час від часу я зиркав на нього та нічого не міг второпати. Невже за рік я так змінився, що ворог не впізнає? Хотілося в це вірити. Та його близькість ні на мить не давала розслабитись. Скориставшись загальним пожвавленням, я непомітно залишив бенкет. Залишатись тут і далі, випробовуючи долю, було нерозумно. Я брів не розбираючи дороги, оминаючи незнайомих людей, а думки про Вольноро не покидали голову. Чому? Невже він не впізнав?

І раптом, ніби в страшному сні, просто нізвідки переді мною з’явилось спотворене від люті обличчя Сохо.

— От ми і зустрілися, нікчемо, — прошипів він, кинувшись з оголеним кривим довгим ножем.

Шаку був швидким, але я виявився прудкішим, що помітно здивувало нападника і потішило мене. Коли у відповідь я вихопив шаблю, очі Воїна Шаку знову округлились від несподіванки. Так, я не був уже тим беззахисним хлопчаком, якого захищало лише провидіння. Тепер у руках вбивчим холодом блищала зброя. І, скориставшись розгубленістю ворога, я зробив різкий випад через ліве плече, махнув шаблею і опинився позаду спантеличеного супротивника. Помітив, як той схопився за правий бік, з якого сочилася кров. З диким ревом розлючений Сохо розвернувся. Я навіть не помітив, як у його руці замість ножа з’явилась шабля. Випад і наша зброя із дзвінким ляскотом, від якого холонуло у серці, злилася в смертельному двобої. Єдина мить могла вирішити долю поєдинку. Я вигравав швидкістю, але звіряча сила і кремезна статура Вольноро все частіше горою нависала наді мною. Стримувати шалений натиск ставало дедалі важче. Гучна музика і регіт відпочивальників заглушали шум битви. Ніхто не прийде на допомогу…

— Люди добрі, на поміч! Кай-ву вбивають!!!

Побачив я хлопця, який біг до нас, кумедно розмахуючи руками:

— Ґвалт! Ґвалт! Рятуйте! Кай-ву вбивають!

Сохо одразу ж відскочив вбік, шалено зиркнувши у вічі:

— Тобі не жити! — і зі швидкістю баруса розчинився в натовпі.

— Це ми ще побачимо! — захекано випалив навздогін я.

На крики збігались люди, та першим підбіг рятівник.

— Живий? — коротко запитав хлопець, шукаючи очима Сохо, який давно вже зник з поля зору.

— Все гаразд, живий, — все ще відхекуючись, впершись руками в коліна, відповів я. — Дякую за допомогу.

— Схоже, я вчасно з’явився, ще б трохи — і вайли залишилися б без знахаря, — пожартував юнак.

Доброзичливість і легка насмішка хлопця потроху звільняла від сумних думок. Нарешті я підняв голову і усміхнувся рятівникові, який щиро шкірився у відповідь. Переді мною стояв високий, міцної статури юнак з живим, привабливим обличчям. У його великих карих очах світилась якась до болю знайома доброта.

— То життям я маю завдячувати вайлам? — жартуючи запитав я.

— Можна сказати й так. Але подякувати можеш мені, — і вже нарешті ставши серйозним, хлопець подав руку і відрекомендувався:

— Зуфар.

— Зуфар? — здивовано перепитав я, не вірячи вухам і очам, бо тільки зараз помітив легкий зеленкуватий полиск шкіри жителя узбережжя Південного моря і, вже без сумніву, брата Зайри. — Зуфар! Ти живий, живий! — щасливо закричав я, кинувшись обіймати вкрай спантеличеного юнака.

— А тобі таки дісталося в сутичці, — юнак обережно вивільнився з радісних обіймів і делікатно продовжив: — Може, приляжеш? Якщо бажаєш, мій лежак — у твоєму розпорядженні. Ходімо, кай-ву, я проведу. Побудеш цю ніч під охороною.

Буря гніву, страху, ненависті, яка вирувала після зустрічі з Сохо, розвіялась як попіл. Зуфар — брат Зайри, мій названий брат, відчайдух, сміливістю якого я захоплювався ще на піратському кораблі, стоїть зараз переді мною — життєрадісний, повний енергії і сил.

Вирішивши, що обов’язково розповім Зуфару про те, що насправді ми знайомі, я, щасливий, йшов за рятівником, а той час від часу насторожено озирався.

— А ти дуже юний, як на славнозвісного знахаря, — нарешті сказав Зуфар, який тепер не зводив зацікавленого погляду.

— Я не знав, що я славнозвісний.

— Хм, навіть я чув! Слава біжить попереду! Є багато хороших знахарів, але тільки ти з однаковою старанністю допомагаєш і бідним, і багатим, не вимагаючи плати за працю. Можливо, через це про тебе так багато говорять, і, можливо, через це я прийшов на допомогу.

— То все-таки ти думав не тільки про вайлів, коли рятував, — пожартував я.

— Рятував? Ти непогано справлявся і сам, — засміявся у відповідь Зуфар. — От ми і прийшли, — хлопець зупинився перед невеликим колом людей, які сиділи біля вогнища і тихо розмовляли.

— Це Алакег. Він — головний. Я маю попередити, що ти сьогодні переночуєш тут.

Зуфар підійшов до високого бороданя, який спочатку не помітив нашої присутності чи вдав, що не помітив. Та, схоже, ідея Зуфара не викликала захоплення у ватажка. Бородань щось сердито буркнув. Зауваживши, якими настороженими поглядами зустріло товариство, я зрозумів, слава сюди ще не дійшла.

— Присядь, кай-ву, — нарешті мовив ватажок.

Я виконав прохання, яке скоріше нагадувало наказ. Зуфар сів поруч. Багаття мирно палахкотіло. Монотонне гомоніння стишеної розмови заколисувало. Але затишно я не почувався. Незриме напруження витало в повітрі. Здивовано відмітив, що ватага Алакега добре озброєна. У кожного з-під накидки визирає ефес шаблі.

— Звідки у тебе цей амулет, кай-ву? — несподівано спитав Алакег.

Непривітність присутніх та тон, яким задав запитання ватажок, примусили ухилитись від відповіді:

— Який саме?

— На якому зображене сонце.

Уже відверта ворожість зиркала очима непривітних воїнів. Я ніяк не міг зрозуміти, що у цій підозрілій ватазі робить Зуфар.

— Знайшов, коли подорожував? — збрехав і, осмілівши, продовжив: — А чому запитуєш? Амулет має цінність?

— Ні. Просто цікаво, — поспішив відповісти ватажок.

Після цього бородань не проронив ні слова. Я б з залюбки пішов з підозрілої компанії, але залишити Зуфара, не поговоривши, не міг. Провидіння звело нас недаремне.

Я відтягував важливу розмову, бо не знав, що сказати про Зайру. Не хотілось думати, що дівчині судилась страшна доля екіпажу, який потрапив в лапи свистів. До останнього вірив, що Зайра та Ракун-Саро врятувалися. Але якби в це повірив Зуфар.

Чоловіки потроху розходились. Я не міг дочекатись, коли зможу поговорити з названим братом. Але Зуфар провів до лежака, а сам зник, не сказавши ні слова. Я довго чекав на хлопця, але заснув. Знову мучили жахіття, навіть уві сні Сохо не давав спокою. Наснилось, що біжу по підземних лабіринтах над темною крутою прірвою, а ворог наздоганяє, намагаючись дотягнутись руками, які чомусь схожі на потворні клешні, хапає за плечі, і десь далеко чую голос: «Встава-ай! Вста-ва-ай!»

Відкривши очі, я побачив над собою Зуфара.

— Вставай. Ну прокидайся нарешті!

— Що сталося? — спросоння зірвався я.

— Айхо, потрібно тікати!

Німе запитання завмерло в очах. Звідки Зуфар знає моє ім’я?!

— Зараз не час! — наче прочитавши думки, перебив юнак.

Зуфар уже тримав напоготові мою торбу.

— Алакег збирається вбити тебе. Щоб попередити, я випередив його всього на якусь мить.

Повторювати двічі не довелось. Я миттю схопився на ноги. Думати зараз, чому Алакег хоче вбити, і звідки Зуфарові відоме моє ім’я, не було часу. Найбільше хвилювало, що не вдалося поговорити з братом.

— Я виведу тебе, давай за мною! — несподівано запропонував Зуфар.

Надійним спільником виявилась ніч. Люди, стомлені за день довгою дорогою, спали під відкритим небом в розбитих на землі картатих наметах. Кольорові цвіркуни ховалися у високих, спалених сонцем травах, перекрикували притихлий людський гамір, приховуючи наші поспішні кроки. Ми швидко, майже безшумно пересувалися, минаючи поодиноких перехожих, які траплялися все рідше. Ще недавно могутні вогнища догасали, ніби заколисуючи сплячих, намагаючись не турбувати теплим сяйвом. Я часто оглядався, щоб переконатись, що ніхто не переслідує. А Зуфар, не озираючись, швидко прямував вперед, на диво добре орієнтуючись у темноті. Почуття небезпеки притуплювалося. Ми все далі відходили від ватаги Алакега, але товариш не зупинявся. Я все більше мучився цікавістю, звідки Зуфарові відоме моє ім’я?

— Може, нарешті поясниш? — зупинив я товариша.

— Момент невдалий, Айхо, — спокійно відповів Зуфар. — Якщо Алакег наздожене, все це не матиме ніякого значення.

Зуфар нагадував молодого енергійного звіра. Втікаючи від небезпеки, він поводився так, ніби боятись потрібно його.

— Схоже, ми відірвались від переслідування. Якщо за нами взагалі хтось гнався, — демонстративно склавши руки, я вперто стояв.

— А ти й справді такий, як розповідала сестра, — розсміявся Зуфар.

— Зайра?!

— Зайра! — добродушно потішався юнак. — Впертий, запальний і з очима, повними недовіри.

— Але ж…

Зуфар усміхнувся і тепер так очевидно нагадував Зайру:

— Не дивуйся, Айхо. Ми із сестрою й справді нічого не могли знати про сміливця, який врятував від принизливого покарання клятих піратів. Але Зайра розповіла про тебе пізніше.

— Пізніше? — все ще не розумів я.

Зуфар поблажливо усміхнувся:

— Ми зустрілися із сестрою в Сакарії на невільничому ринку. Вирвавшись із піратського полону, я знову ганебно опинився в рабстві. Але завдяки Ракун-Саро, його знайомствам і боржникам, Зайра викупила мене.

— Ракун-Саро? Зайра? Брате, я не вірю вухам! Ти бачив їх? Вони живі? — на радощах я кинувся до Зуфара з обіймами. — А я оплакував друзів…

— Востаннє я бачив сестру і твого друга десь рік назад, коли проводжав на корабель до Захрейну. Я не хотів відпускати Зайру одну в небезпечну подорож, та Ракун-Саро зголосився доправити сестру додому, хоча й мав якісь невідкладні справи в Сакарії.

— Чому ти не поплив із Зайрою?

— Я не міг залишити брата в біді. Я мусив знайти тебе, Айхо.