Айхо, або Подорож до початку

Розділ 3

Стрімкі сифони безшумно розрізали освіжаюче нічне повітря. Під руками відчувалась, вкрита наче панциром з жорстких лусок, прохолодна спина крилатого звіра. Його довга міцна шия з маленькою головою, на якій красувався вінок із гострих наростів, що нагадували роги, інколи вигиналася дугою, а голова поверталася назад, і я міг роздивитися пащу повну небезпечних зубів.

Ми швидко пересувались. Хрестовий Ліс давно скінчився. Поля сусідніх поселень перерізала тоненька річка Бистринка, за якою виріс молодий кленовий гай. Але і той стрімко промайнув, вислизнув з поля зору. Тепер ми ширяли над незнайомими землями. На горизонті частіше з’являлися пагорби з невисокими рідкими лісами, що нагадували чоло облисілого чолов’яги. В темному плесі водойм відбивалися мерехтливі вогні зірок. Дід пояснив, що почалися болота Невмору, які відділяли рівнини Східної Вернакії від гір Західного Тимору. Ми летіли на Захід.

Таких довгих перельотів я ще ніколи не робив, тому страшенно хотів їсти і валився від утоми. Радик теж невдоволено давав про себе знати, час від часу випускав кігтики, але так, щоб не поранити. Незважаючи на нашу нічну подорож, дід виглядав повним енергії і сил, хоча обличчя виказувало надмірну зосередженість, а погляд — задумливість. На ранок Радо вирішив дати перепочинок крилатим перевізникам. А я відчував: очікує серйозна розмова.

Зручно вмостившись на пожовклій сухій траві, дід витягнув з торби духмяний вернакійський хліб. Язик ласо загріб слину, що накотилась до рота. Радо усміхнувся, вділивши шматок хліба з жовтуватим сиром. Могутня спина вперлась у покручений стовбур порослого мохом дерева. Радо запалив улюблену люльку, пускаючи кільця голубуватого диму, а радик, зрадівши, що нарешті на твердій землі, поскакав вполювати й собі харч.

— За кілька тижнів, Айхо, перетнемо гірські хребти і доберемося до Сакарії, — почав дід, не випускаючи люльки з рота. — Сакарія — велике шумне місто на березі Південного моря, що кишить усіляким збродом. Та найгірше пірати і работорговці. Але, на жаль, тільки через Сакарію найближчий шлях до моря.

Я ледь не вдавився від почутого, а дід уже продовжував:

— Ми не затримаємось в Сакарії, лише потрібно потрапити на корабель, який відпливає до Шанталії. Там зупинимось у давнього друга, Майстра Каро.

Я прослідкував за поглядом діда, який задумливо вглядався крізь голубуваті кільця диму у низьке засмучене небо. І навіть смачний шматок вернакійського хліба не міг відволікти від нав’язливої думки, яка ще з вчорашнього вечора вперто засіла в голові.

— Діду, ти Воїн Шаку? — випалив я і злякався.

Якби не події вчорашньої ночі, можливо, б ніколи не зважився. А дід мовчав. І я вже пошкодував, що не втримався. Ну що я верзу, це ж все дитячі казки.

— Так, Айхо, — несподівано отримав відповідь. — І той незнайомець, що вчора був у нас, — теж.

Я перестав жувати і від несподіванки навіть забув закрити рота. Не встиг отямитись від того, що дід виявився Воїном Шаку, як дізнався, що і злий непривітний чоловік, через якого мусили тікати, теж!?

Та Радо несподівано закричав:

— Айхо, сідай на сифона! — Дід уже зірвався на ноги. — Айхо, ти чуєш? Сідай на сифона!

Я прийшов до тями лише тоді, коли підняв голову і в сірому непривітному небі побачив трьох вершників, які наближалися на велетенських, не бачених мною, птахах. Наші сифони в порівнянні з цими крилатими фортецями здавалися безпомічними комахами. Я завмер від жаху і, мов зачарований, дивився в небо.

Радо схопив за руку.

— Айхо, — якомога спокійніше намагався сказати дід, — сідай на сифона і лети на Захід. Запам’ятай, ти маєш добратися до Шанталії і знайти Майстра Каро.

Дід відпустив руку, і я відчув щось тверде. Розкривши долоню, побачив амулет із зображенням скрученої в клубок змії.

— Це твоє. Бережи його і бережи себе, Айхо. Наші дороги розходяться, синку. Нічого не бійся, будь мужнім, сідай на сифона і лети на Захід, — ще раз повторив дідусь. — А у мене тут ще є справи!

Радо застрибнув на грізного звіра та злетів назустріч вершникам, які вже були так близько, що можна було б роздивитись обличчя, якби ті не ховались під шоломами.

О, громе! Це ж Воїни Шаку…

— Я обов’язково знайду тебе, Айхо! Ти, знаєш куди летіти! Тож не гай часу, лети! — крикнув дід уже з висоти.

Все відбувалося настільки швидко, що я не встиг зрозуміти, як страшно. Сифон пронизливо сичав, десь вирувала битва, а я продовжував, як вкопаний, стояти на місці. Та коли побачив вершника, що стрімко наближався, нарешті отямився. Миттю схопив торбу, сифон уже підставив міцну лускату спину, радик похапцем видряпався на плечі. І гайда в небо! Подалі від переслідувача. Велетенський птах шумно розмахував потужними крильми, намагався наздогнати, але стрімкий, як блискавка, сифон зі свистом розрізав туге повітря і швидко віддалявся. Востаннє глянув я назад, де дід геройськи бився одночасно з двома воїнами. Шалена гордість розпирала груди, надавала сил і навіть притупляла страх.

Я стрімголов мчав на сифоні, та переслідувач вперто не відставав. Вітер свистів у вухах, холодне рвучке повітря обпікало щоки. Радик, відчуваючи небезпеку, міцніше чіплявся лапками і тихенько попискував. Я міцно притиснувся до крилатого звіра, наче злився з ним, але вершник на велеті-птахові не здавався. Від дивного збудження, що межувало зі страхом, перехоплювало подих, стискало груди. Я нічого не чув, окрім шалених ударів власного серця. І все більше підганяв сифона.

Черговий раз озирнувшись, я ледве не звалився. Переслідувач наче розчинився в повітрі! Зник! Від здивування я пригальмував. Та раптом пронизливий свист сифона розкраяв підступну тишу. Наче нізвідки, загородивши шлях, повстав вершник — Воїн Шаку. Шумне стомлене дихання чулося крізь шолом. Ошелешений, я прикипів поглядом до Воїна. Виблискуючи мертвою величчю, меч ворога здійнявся, щоб нанести фатальний удар. Не розуміючи, що роблю, я, що є сили, направив кремезного сифона на таран. Від несподіваного удару воїн похитнувся, обидві його руки міцно вчепилися в густу гриву велетенського птаха, а смертоносний меч полетів униз. Сифон вп’явся гострими іклами в горло крилатому супернику. Здавалось, щастя на моєму боці, але через відчайдушний маневр я опинився надто близько від Воїна Шаку. В руці вершника блиснув ніж. Я відчув різкий біль у грудях та встиг побачити, як вірний радик вискочив з-за плечей і батогом-хвостом вдарив в незахищену обладунками руку ворога.

Отямився я від чогось холодного і мокрого. Впевнений, що вже на тому світі з проштиркнутим серцем, я поволі розплющив очі та дуже здивувався, вгледівши замість духів малого радика, який стояв наді мною і, радісно попискуючи, облизував моє обличчя. Я помацав груди і нащупав за пазухою щось тверде. Дідів амулет! Не може бути! З полегшенням заплющивши очі, я сумно усміхнувся. Де ти зараз, дідусю?..

Радик задоволено пищав та підстрибував. Я лагідно погладив малого по голові.

— Дякую, друже, ти врятував мені життя своїм геройським вчинком. Виявляється, ми не такі вже й безпомічні, — і я усміхнувся.

Озирнувшись, побачив ще одного рятівника. Скрутившись калачиком, у високих заростях очерету лежав грізний сифон, наче безневинна домашня тварина. Його вінценосна голова спочивала на масивних лапах з гострими пазурами. Звір не спав, а тривожно і часто дихав. Я стривожено наблизився до крилатого побратима, той лише підняв злегка розкосі вологі очі. На задній лапі звіра кровоточила рвана рана, з якої стирчав уламок кігтя велетенського птаха.

Якби вірний сифон не перегриз горло супернику, не лежали б ми зараз на м’якому мосі і не насолоджувалися б заколисуючим шумом тростини та приємним теплом, що піднімалося з боліт.

— Потерпи, друже. Я спробую допомогти.

Сифон не ворухнувся, лише жалібно засичав. Радик, намагаючись підтримати, печально пищав і крутився навколо товариша.

Цілющі трави, які приберіг у торбині, вчасно знадобилися. Обережно обробивши рану, я різко витягнув уламок кігтя. Крилатий велет лише здригнувся.

— Ти справжній герой, — підбадьорив рятівника.

Трави робили свою справу. Я заспокоївся, коли помітив, що звір заснув. Сон — кращий лікар.

Крізь насуплене небо пробивалось тьмяне світло сонячного диска. Високі болотяні трави пританцьовували в такт вітру. Місцевість не відрізнялася від тієї, де зупинялися з дідом, і я не міг зрозуміти, як далеко сифон заніс нас із місця битви. Залишатися довго на одному місці небезпечно. Але сифон зараз у небо не підніметься. Та й я сподівався, що з хвилини на хвилину нас наздожене дід.

Час спливав. Сонячна пляма закотилась за горизонт, втомившись за день боротися з хмарами. Радо так і не з’явився. Хоча дідів сифон вчув би нас за милю. Тішило, що і переслідувачів не видно. Можливо, вирішили, що я загинув.

Під вечір болото ожило. Гомоніли і перегукувались нічні птахи, посвистував очеретяний свич, шуміли, перешіптуючись високі трави. То тут то там чувся плескіт води. Болото таємниче булькотіло.

Я ближче притиснувся до сифона. Переляканий радик заліз на руки. Я заспокоював малого страшка, а сам був готовий закричати від найменшого шурхоту.

Щоб заглушити страх, який підступно підповзав з темних закутків очеретяних заростей, я відкрив торбу, вирішивши чимось підкріпитись. Адже сьогодні я лише снідав. І без того поганий настрій бухнув тяжким каменем на серце — їжі майже не зосталось. Основні запаси залишились в дідовій торбі. А Радо ще й досі не знайшов нас…

До страхів, що породжувала ніч, приєдналася тривога і гіркі підозри, що з дідом трапилась біда. На душі стало так кепсько, що здавалось, ось тут і зараз закінчиться моє життя. Усвідомити, що я залишився на світі один-однісінький, ще нестерпніше, ніж всі нічні жахіття разом узяті.

— Ні! — стрепенувся я. Розкисати не можна! Потрібно берегти сили і не падати духом. Все-таки я залишився живим. Потрібно дістатися до Шанталії і знайти Майстра Каро, а там обов’язково чекатиме дід! Він, певне, вже прямує на Захід!

Та якби я тільки знав, яким довгим виявиться шлях до тієї Шанталії…