Айхо, або Подорож до початку

Розділ 5

Дивний загрозливий шум з’явився нізвідки. З усіх боків на грізного крилатого друга летіли мотузки з петлями, що стягували шию, крила, не даючи піднятися в небо. Оточені воїнами, я і сифон потрапили в пастку. Схоже, це ті ж «веселуни», що шуміли біля корабля. Недаремно я підозрював, що краще з ними не зустрічатись. Та не вийшло…

Не встиг я оговтатись, як грубі сильні ручиська зв’язали мене і, як мішок, закинули на плече. Безпорадного сифона тягли, як домашню худобу. Я намагався озирнутися, та ніде не бачив радика.

— Звір дивний, але гарна здобич, — почув за спиною голос. — А за цього, — зрозумівши, що мова йде про мене, я нашорошив вуха, — мало що вторгуємо.

Слово «вторгуємо» не передбачало нічого хорошого. Згадавши, як дід розповідав про торговців людьми з Сакарії, відчув, як спиною поповзли комашки.

Час наче розтягнувся, перетворився на рідку гуму, в якій я невблаганно тонув, наляканий невідомістю. В затуманеному погляді мелькала розхитана стежка, чулись важкі кроки ватаги та невдоволене шипіння сифона.

Коли ми нарешті зупинились, я вже майже нічого не відчував, лише жахливу втому і біль від цупких мотузок по всьому тілі. Як річ, мене скинули на землю поруч з ящиками і бочками. Я безпорадно лежав пластом, зі зв’язаними за спиною руками і намагався хоч щось роздивитись.

Туди-сюди снували люди. Жінки, вдягнені в барвисті широкі спідниці і сорочки, перев’язані через плече яскравими хустками. Галасливо ганяла дітлашня, одягнена в картату одіж: хлопці — в широких штанях, дівчата — в довгих кольорових платтях. На шиях брязкали, клацали, дзинчали розцяцьковані прикраси. Від шуму й безлічі кольорів голова йшла обертом. А немилосердне сонце сліпило очі і обпікало незахищену шкіру.

Будинки поселення теж вражали. Крутий дах починався від землі і закінчувався гострим шпилем, на якому бовталися чудернацької форми фігурки. Майже під самим гостряком поблискували вузькі овальні прорізи для вікон. Ці кумедні шпилеподібні хатки, розкидані серед гір, самі нагадували мініатюрні гори.

Під палючим сонцем спрага ставала нестерпною, і я несміливо вигукнув:

— Гей, хто-небудь! Дайте води!

На крик розвернувся кремезний чоловік. Я зрадів, що почутий. Та здоровань лише безцеремонно підняв мене за комір і, як мішка, посунув до будинку без вікон. Заскрипів важкий засув, відчинились двері, зсередини війнуло неймовірним смородом. Пірат грубо розв’язав мотузки і жбурнув мене на брудну підлогу. За спиною голосно грюкнули двері.

Після яскравого денного світла, здалось, що я раптом осліп або потрапив в абсолютний морок. Але очі поволі звикли, і я зрозумів, що високо під самим шпилем все ж є невеликі отвори, через які просочувалось скупе світло і чисте повітря. Озирнувшись нарешті довкола, я помітив, що не сам. По кутках ворушились силуети людських тіл.

— Води, — простогнав я, але не почув жодної відповіді.

Одна тінь наблизилась. Я напружився, приготувавшись до найгіршого.

— Не бійся, я такий же невільник, як і ти, — сказала тінь.

Придивившись, я розгледів чоловіка з довгим скуйовдженим волоссям, бородою та в лахміттях замість одежі.

— Вода ось там, в жолобі, — показав рукою чоловік на середину кімнати. — Ми п’ємо її, як худоба, або сьорбаємо з рук. Не дивуйся, якщо на смак вона буде незвичною. Воду доливають раз в три дні в брудний смердючий жолоб. А якщо ми випиваємо її раніше, то мучимось від спраги, доки на третій день не поповнять запас. Тому тобі ніхто не відповів. На кожного, хто йде пити воду, дивляться, як на ворога. Нам чотири рази доливали воду і кожного разу на другий день вона закінчувалась, а спрага в темноті і задусі є нестерпною. Тепер ми думаємо, перш ніж зробити кожен лишній ковток.

Здивований і наляканий одночасно словами незнайомця, я завмер в нерішучості.

— Іди, зачерпни жменю, — ніби прочитав думки незнайомець, — але не думай випльовувати, бо більше тебе не підпустять до жолоба.

Я зачерпнув руками і жадібно сьорбнув теплу з неприємним запахом і справді не свіжу воду. Та спрага виявилась сильнішою.

— Як ти сюди потрапив? — спитав чоловік в лахмітті.

— Я прямував до Сакарії і зупинився на привал біля цього поселення. Тут і схопили, — безпечно відповів я.

— Щось ти замалий, щоб подорожувати самому, та ще й до Сакарії — підозріло сказав незнайомець.

— Я подорожував не сам, а з дідом, — насторожено відповів, — але ми розгубилися і маємо зустрітися в Сакарії.

— Схоже, малий, тобі більше не вдасться побачити рідних. А в Сакарію ти потрапиш, але вже не як гість, а як раб.

Все менше подобалась розмова з похмурим чоловіком. Я відсунувся до стіни, руки безпомічно обхопили коліна, очі звиклі до напівтемряви безрадісно блукали по незнайомих чужих обличчях. Як не намагався я відігнати невеселі думки, але розмова з незнайомцем вперто засіла в голові, а останні слова звучали, мов жахливе передбачення: «Ти більше не побачиш рідних. А в Сакарію потрапиш рабом!» Піт щедрими краплями котився з чола. Долоні спітніли. Чи то від задухи, чи від страху зробилося дурно. Що чекає попереду? Де зараз дід, сифон, малий радик? Я розгубив їх усіх і тепер геть один. Та несподівано глибоко з серця зринув лагідний голос діда: «Будь мужнім, Айхо, нічого не бійся і не втрачай надії, ми обов’язково зустрінемось».

Та, виявляється, бути мужнім не так просто, як здавалося, коли малим слухав чергову героїчну розповідь про Воїнів Шаку. Тепер без діда в темному, смердючому, схожому на хлів будинку, в гнітючій невідомості так бракувало хоробрості Воїна.

На морок душі тяжко опустився морок ночі. Сонце сіло, зате повітря в бараці стало прохолоднішим, дихалося легше. Більше ніхто не підходив. Дивно, але я відчував якусь приховану ворожість від гурту невільників. Я продовжував триматись подалі і, здається, це всіх влаштовувало. Розклавшись на брудній підлозі, я бездумно втупився в отвір на стелі. Тепер здавалося, що тільки там існує життя…

Місяць допитливо зазирнув у щілину. Мандрівники-хмаринки, наче випацьканими в сажі лапами, провели по світлому образу небесного світила. То з’являлися, то зникали зорі. На мить здалося, що я побачив блискучі очиська малого радика, але вже через мить на їх місці мерехтіли зірки. Вдихнувши нічне, прохолодне повітря, згадавши подорож, вірних друзів, я відчув, як сльоза смутку скотилась по щоці. Швидко стерши її, я повернувся до стіни і пообіцяв собі, що більше не заплачу. Буду мужнім і сильним, як дід.

Але як же це важко не втрачати надії…