Айхо, або Подорож до початку

Розділ 55

Світло від каміна то горіло, то гасло. Це дід ходив схвильовано туди-сюди, заступаючи і знову відкриваючи вогонь. Я сидів на стільці перед столом, не наважуючись порушити мовчанку. Здається, Радо щось обмірковував. Він весь час потирав сиву бороду і час від часу зупинявся перед багаттям, не зводячи затуманеного погляду.

— Довгий час важка ноша обману лежала каменем на моєму сумлінні… — нарешті вимовив дід. — Я довго приховував від тебе правду, Айхо. Думав, що цим захищаю. Але доля, як завжди, скерувала по-своєму. І ти дізнався багато про те, що я таїв довгі роки. Та все ж не знаєш основного, — продовжував схвильовано, але рішуче Радо. — Я обманював тебе, розповідаючи, що батьки померли… Коли взяв тебе на виховання, вони були живі-живісінькі… Сподівався, що, приховавши таємницю народження, сховаю і тебе від світу. Але Світ вирішив інакше, — дід замовк, вперше за довгий час глянувши прямо у вічі.

Я відчував, як серце гучно калатало. Воно набрало шаленого темпу, і я боявся, що не втримаю його в грудях. Чомусь затремтів. Раптом захотілось, щоб двері відчинилися і до кімнати увійшли батьки. Невідомо звідки вперше прийшов образ світловолосої, з ніжними рисами обличчя жінки. Я був впевнений, що це — мама. А батько? Який у мене батько? Такий же мужній і справедливий, як дід? О, як я хотів їх нарешті побачити! Пригорнути до серця, обійняти… Де вони зараз, можливо, їм потрібна допомога? Але чому дід розлучив нас? Несподівано в серці визріла буря, хвиля образи і гніву обрушилась на Радо:

— Так чому ж ти розлучив з батьками, діду?

— Айхо, — почав старий. — Насправді, я тобі не дід…

— Що? — вигукнув я, готовий провалитися крізь землю чи розчинитися в повітрі.

Відчув, як світ тріщить по швах. Все навкруги похитнулось. Ще трохи — і всесвіт обрушиться з усією невідворотною силою.

— Діду, як же так?.. — безсило промовив.

Радо з болем продовжив:

— Наберись мужності, Айхо, я ще не закінчив. Ти готовий слухати далі, синку? — спитав лагідно дід, як і раніше в дитинстві, коли розповідав казку.

Я втомлено кивнув.

— Твоїми батьками справді є Айсолара і Сохломир, — сказав Радо, а далі, немовби поринувши в якісь далекі-далекі спогади, продовжив: — Уся ця історія почалася дуже давно, задовго до твого народження. Інколи навіть здається, що все це було не зі мною…

…Я був запальним, повним енергії і сил. Молодість запалювала кров і спонукала до необдуманих кроків. Я, як і ти, розкривши рота, любив слухати історії про Воїнів Шаку. Про їх звитягу, славні подвиги, хоробрість і силу. Захоплювався ними і навіть не міг подумати, що вже незадовго одягну лати і стану в ряди цих колись легендарних Витязів.

Це був світ, який відрізнявся від сьогоднішнього, Айхо. Славні вожаки, Старійшини Воїнів Шаку — Акермол, Треголад і Верамонд — мудро правили і прославляли Воїнство. В ті часи Шаку мали велику владу і силу над намісниками і королями Півострова. Їх боялися, їх поважали. Шаку, наче арбітри, авторитетом підтримували рівновагу між вельможами, простолюдинами і жерцями. Рада Старійшин пильно стежила за всім, що відбувалося на Півострові. Захищала простий люд від нападів варварів, набігів людей з гір, свавілля чиновників та вирішувала престолонаслідницькі суперечки у королівських сім’ях.

Про піратів тоді майже не чули. Воїнство пильно стежило, щоб ця смертельна виразка не розповсюджувалась по Півострову. Корсари осіли на прикордонних землях і боялися навіть потикатися в підконтрольні країни Воїнства.

Вельможам Шаку забезпечували стабільність влади і незалежність від жерців. В ті часи Храми не мали такої згубної сили, яку мають зараз, і це теж заслуга Мудреців Ради Старійшин.

Акермол опікувався простим людом: селянами, ремісниками і торговцям. Треголад — вельможами і королями, а Верамонд проводив постійні переговори із жерцями. Він уклав угоду, за якою жерцям дозволялось перебувати на Півострові та перейматися лише справами Храмів, а не боротися за владу і керівництво країною: для цього існували королі і намісники. Так, жерців побоювались, на них зважали, але вельможі та знать знали, що темні ніколи не переступлять межі укладеної угоди і не зазіхнуть на владу королів. А жерці аж ніяк не хотіли псувати і без того напружених стосунків з Шаку. Та про таємні завдання Воїнів не знав ніхто, окрім втаємничених королів і верховних жерців. Для решти Шаку були легендою, примарними лицарями, які завжди приходили на допомогу.

Так довгі роки утримувалась рівновага між вельможами, простолюдинами і жерцями. Півострів процвітав. Це були благословенні часи без війн, насилля і свавілля. У світі панував порядок. Це задовольняло усіх! Окрім жерців, що жадібно прагнули абсолютної влади…

Та часи змінювалися. Тих, хто приходив на службу до Храму, жерці перетворювали на фанатиків, сліпих виконавців волі. А у Війську почала з’являтися нова молодь — запальна та інколи випадкова… Молоді Воїни все частіше виступали із заявами на підтримку жерців. На Раді Воїнства вони гаряче, енергійно переконували побратимів в богообраності касти служителів Храму. Неодноразово запевняли, що ми, Воїни Істини і Справедливості, надто довго відмовляли у справедливості жерцям. Завченими фразами розповідали про даровану найдревнішими істинну мудрість, яку несуть у світ лише Храми. Занадто пізно Старійшини зрозуміли, що все це підступний і таємний задум жерців.

У війську утворилася тріщина. І вона розросталася з дивовижною швидкістю. Акермол, Треголад і Верамод не могли повірити у можливість зради власних Воїнів. Та коли неофіти почали відкрито розповідати про блага, які лицарі отримають, привівши до влади темних, вірне Воїнству братство повстало проти новонавернених. І Рада Старійшин нарешті дала наказ арештувати підбурювачів. Але зрадникам вдалося безслідно зникнути. А на ранок ошелешила звістка — Акермол, Треголад і Верамод жорстоко вбиті…

Відбувся переворот. Ніхто не міг повірити, що зрадникам вдалося навернути так багато Воїнів. Того ж дня троє молодиків, ставлеників жерців, самопроголосилися Радою Старійшин. Тих, хто повстав проти вбивць і бажав помститися за смерть наставників і друзів — Акермола, Треголада і Верамонда — заарештували і стратили. Комусь пощастило утекти. Серед «щасливчиків» опинились я і Каро.

Так за одну ніч слава Воїнів Шаку згасла, перетворившись на безликий сліпий фанатизм прислужників жерців.

Дивом нам з Каро вдалося перебратися за Південне море до Шанталії. Тут познайомились із Премудрим Старцем Совредо, людиною без віку. Поговорювали, що він разом із найдревнішими заснував Університети Шанталії.

Совредо прихистив, а згодом запропонував стати його учнями. Ми одразу ж погодились, оскільки мудрістю цієї легендарної людини захоплювався весь Край Південноморського Узбережжя, а наші Старійшини вважали Совредо Батьком Миру і наставником. Премудрий знав, яка трагедія спіткала Воїнство. Він поважав Акермола, Треголада і Верамонда, але називав їх наївними і нерозумними дітьми світу. Ми дивувалися і в душі обурювалися. А він усе повторював: «Створене людиною, людиною і зруйнується, і тільки те, що їй створити не в силах, живе вічно».

Пройшов рік у Шанталії, і я вирішив повернутись назад на Півострів. Але вже не як Воїн Шаку, а як шпигун у Храмі Есетів.

Я стрепенувся.

— Так, так, хлопче, — ніби прочитавши думки, сказав дід. — Я потрапив у Храм, в якому зустрів Есху. Безпорадну, залякану, але повну живої енергії і таку не схожу на жрицю. Вона й справді твоя бабуся…

Я затамував подих і майже прошепотів, не повіривши здогадці.

— Ти був Майстром О?

— Чому був? Я і зараз ним є. Ти ще не чув, як мене називають спудеї, — усміхнувся дід і продовжив. — Я одразу ж звернув увагу на надто худу, невисокого зросту і досить дивну верховну жрицю. На відміну від зарозумілого і холоднокровного чоловіка, повелителька темних світилась життям і, як не дивно, добротою. Дівчина — повна протилежність усьому, що я знав раніше про служителів. В її очах палала жага до життя і зневага до Храму, хоробрість і мужність захоплювали. І я незчувся, як по вуха закохався в Есху.

Останні роки я все більше картаюсь, що не вирвав нещасну з ненависних лап жерців. Тоді я надто палко захопився справою Воїнства, щоб думати про сім’ю, почуття… Мав інформацію, яку терміново потрібно було передати союзникам геліонатам, і тому змушений був негайно залишити Храм. Але хотілося хоч чимось допомогти Есці. Я знав, як вона мріяла, щоб її дитя, яке от-от мало народитися, отримало інше життя. Таємно повернувшись в Храм Есетів, я викрав доньку верховної жриці і підшукав маленькій Айсоларі нову сім’ю, звичайних добродушних селян, як і хотіла Есха.

Довгі роки я слідкував, як живеться дівчинці у новій сім’ї. Айсолара росла щасливою і тішила прийомних батьків, які не могли мати дітей. Інколи я приїжджав у гості, як дядько Радомир, але з роками все рідше. Служіння забутим ідеалам Воїнства не відпускали…

Я був уже немолодим, але не мав ні дому, ні сім’ї. Щось наче не давало затриматись на одному місці. Час від часу я приїжджав до Каро в Шанталію. І саме він умовив зупинитись і майже силою втримав біля себе. Я страшенно втомився. Всі зусилля виявились даремними. Ті побратими, які залишились від Воїнства Шаку, пересварилися за титули Старійшин у Раді. Геліонати часто грали за правилами жерців: «підступність — кращий метод». Раптом я зрозумів, що половину життя потратив у боротьбі не за те і не за тих. І стало так лячно і так боляче… Я пригадав слова Совредо: «Створене людиною, людиною і зруйнується, і тільки те, що їй створити не в силах, живе вічно».

І я нарешті зрозумів: вірно служити організаціям, що пропагують вірність Світлу, ще не означає бути вірним самому Світлу! Усі ці Братства, Ордени, Ліги, яким я віддав стільки літ, усі створені людьми! І з часом ми уже не помічаємо, як перестаємо служити вищим цілям, а перетворюємось на прислужників тих, хто керує. А керують інколи не зовсім достойні, випадкові люди.

Наче пелена впала з очей. Я нарешті погодився на вмовляння Каро залишитися в Шанталії. Та перед цим мав зробити те, на що не наважувався раніше. Ризикувати нічим! Лише життям, яким не раз ризикував заради порівняно нікчемних справ. Я вирішив допомогти Есці втекти. Бо тепер міг запропонувати їй крім серця, ще і життя, родину. Подолавши безліч перепон, я нарешті дістався до Есетів та виявилось, що трон верховної жриці посідала не Есха, а дуже схожа жінка! Але одного погляду достатньо, щоб зрозуміти, що переді мною самозванка. Перше, що спало на думку: Есці вдалося втекти! Я зрадів, але швидко радість змінив пекучий смуток… Тоді я думав, що втратив Есху назавжди.

По дорозі до Шанталії заїхав в Агрантак — селище, в якому із названими батьками жила Айсолара. І коли побачив її, то не впізнав. Переді мною стояла молода вродлива жінка, яка зовнішністю більше нагадувала власного статного батька Ітераса, але в доброзичливих, допитливих сірих очах жила Есха. Я так і не наважився підійти і заговорити. Зрозумів, що дорогоцінний час пройшов і не повернеш… Я не став турбувати дівчину спогадами з минулого. Айсолара виглядала щасливою, задоволеною життям. Тим більше, що дівчина якраз чекала дитину і мала скоро народжувати. Здаля я ще трохи помилувався донькою Есхи і, осідлавши вірного анжира, покинув селище.

…Ще хатки не сховалися за горизонтом, коли на запилюженому шляху я помітив вершника, що мчав назустріч. І все б нічого, якби не характерна військова виправка, горда осанка і впевненість, з якою їхав подорожній. Здається, і я зацікавив незнайомця. Ми стишили ходу, намагаючись краще роздивитись один одного. Але наші обличчя завбачливо прикривали капюшони. І кожен продовжив власну дорогу.

Лише коли добрався до Шанталії і розповів усе Каро, зрозумів: тоді на дорозі до селища, де жила Айсолара, я зустрівся з уже відомим тобі, Айхо, Сохо — одним із юних неофітів, які повстали проти Старійшин Воїнів Шаку. Тільки що Воїн робив у нічим не примітному поселенні, я не знав. Та якби і знав, то не міг би нічого змінити…

Дід раптом замовк. Витягнув з кишені стареньку люльку, зілля приємно затріщало у жмені. Дід глибоко затягнувся. Голубуваті димчасті кільця виходили нерівними, швидко кривилися і розчинялися в повітрі. А кімната наповнилась солодкуватим запахом. Радо помітно нервував. Я терпляче мовчав, бо розумів, що розповідь ще не завершена.

— В той же час у Марійських Печерах жерці знайшли стародавні руни найдревніших. І прочитали древнє пророцтво про Обраного, якому передбачалось знищити темних. Це страшенно перелякало жерців. Як не старались приховати пророцтво від світу — не вдалось. Чутки просочились завдяки шпигунам геліонатів. Але задовго до того, як жерці знайшли руни, про передбачення знав Премудрий Старець Совредо.

Агенти доповідали, що жерці посилено засилають прислужників у окремі райони Півострова. Повідомлення насторожило. Совредо стривожено скликав Раду і пояснив. У рунах з Марійських Печер говорилося про семикутну Зірку Ар-ха-Юма, яка загориться, коли сонце заковтне місяць, тоді і народиться Обраний. Але народиться він на одному з семи променів Зорі. Що це означало нам, невтаємниченим, було незрозуміло. Тоді Совредо розкинув на столі карту. За складними розрахунками Старець накреслив на мапі семикутну зірку з центром на вершині гори Сапа. Відмітив сім точок. Чотири з них вказували на невеличкі поселення. Совредо тривожно сказав:

— Негайно посилайте сюди людей, — і пальцем тицьнув у карту. — Затемнення місяця відбудеться через двадцять п’ять днів. І жерці зроблять усе, щоб знищити немовлят, які народяться у цю ніч. Або ще гірше: вб’ють усіх вагітних жінок, щоб не помилитися. Ось чому жерці заселяли ці райони. Їх розрахунки точні. Не можна допустити різанини! Друзі, захистимо безневинних!

Вже готовий ринутись у будь-яке поселення, вказане Мудрецем, я раптом побачив на карті селище, де виросла Айсолара. Саме на Агрантак падав один з променів Зорі Ар-Ха-Юма. Згадав миловидну усміхнену дівчину, згадав щасливий образ в очікуванні первістка. Всередині похололо. Коротко розповів усе друзям і, не затримуючись, тієї ж ночі вирушив у дорогу. Та перед тим, як відпустити, Совредо з гіркою усмішкою на устах сказав:

— Видається, друже, що знову побачимось не скоро. Вирушаєш у небезпечну дорогу, з якої повернуться не усі. Тож прийми скромний дарунок. Підозрюю, він стане у нагоді.

Премудрий протягнув кольчугу. У променях сонця, що заходило, обладунки вигравали усіма кольорами веселки, сплетені ще за прадавніх часів дружби людини з найдревнішими, з легендарного металу-аджару, якого тепер немає навіть в надрах землі. Я з вдячністю прийняв подарунок і, низько уклонившись, розпрощався.

Слова Совредо виявились пророчими. І з друзями я розлучився на довгих п’ятнадцять років.