Пам’ятаєш, у той вечір почалася страшенна злива і небо здригалося від гуркітливого грому.
Незнайомий вельможа повинен був приїхати, щоб подивитися на приручених сифонів. І староста настирливо тримав мене в управі, запевняючи, що багатій дуже впливовий і йому ніяк не можна відмовляти.
Я довго чекав на гостя, але той усе спізнювався. Давно стемніло, і я хвилювався, що залишив тебе одного. Коли нарешті не витримав і повідомив, що чекати більше не можу, двері відчинилися, і у мокрому плащі в світлицю увійшов Сохо. Пройшло більше чотирнадцяти років, а він виглядав таким же молодим і дужим, хіба що погляд став більш гострим. І тримався аж занадто впевнено і зверхньо. Сохо одразу ж упізнав мене, але цього не показав. Я теж зовнішньо зберігав спокій і нашвидкуруч вигадував відмовки, щоб не вести «гостя» до лісового будиночку. Так і не знаю, випадково натрапив на нас Сохо чи все ж цілеспрямовано шукав. Хоча, можливо, і те й інше. Я почав відмовлятися, мовляв, уже пізно, погода кепська, і краще свистів подивитися зранку. Сподівався, що виграю час. Але Сохо наполегливо просив не мене (знав, шельма, що робить), а старосту, що конче сьогодні мусить подивитися звірів, натякаючи на якісь вельми важливі державні справи. І староста звелів запрягти бричку. Навіть не слухаючи відмовлянь, доправив «шанованого гостя» просто до нашого дому. Сохо, звичайно, сифонами і не поцікавився, а одразу ж попрямував до будинку. Здивований староста залишився сидіти в бричці під дощем, не став доганяти вельмишановного. А далі ти і сам усе знаєш…
— Так ось чому ти тоді перед Сохо назвав мене наймитом! — сказав я, пригадавши той вечір.
— Я все ще сподівався, що зможу відвести від тебе загрозу. Але Сохо не проведеш…
— Коли він побачив моє тавро на руці, то усе зрозумів… — перебив я діда, — ось чому ти змусив мене так поспішно зібратись і покинути дім. Тепер усе стає зрозумілим, — сказав я ніби сам до себе і продовжив: — Діду, так ось, що ти хотів розповісти, перед тим, як на нас напали Воїни Шаку на велетенських птахах?
Радо зам’явся. Він покрутив у руках давно погаслу люльку і нарешті сказав:
— Так… Але це ще не все. Сохо… — почав нерішуче дід, та я перебив його, почувши ненависне ім’я.
— Я не хочу більше чути про нього! Прислужник зла завдав стільки горя. Бідолашний радик загинув, рятуючи мене від ножа клятого вбивці. Батьки… лиходій розлучив нас, можливо, назавжди. Я стільки часу оплакував тебе, діду. І все Сохо, Сохо, Сохо! Він до всього приклав чорну руку! Ні, я довіку не забуду про ворога! — і крикнув, ніби звертався до самого Сохо, сам дивуючись тій жагучій ненависті, яка раптом прокинулась. — Ти весь цей час полював на мене, наче на загнаного звіра, а я з острахом утікав. Тепер я тебе не боюся! Тепер я стану мисливцем, а ти — здобиччю! Ти заплатиш життям за кров і сльози друзів і рідних! Я вб’ю тебе!
— Замовкни! — несподівано грізно обірвав дід.
Я здивовано зиркнув на Радо.
— Замовкни, — повторив дід, але вже м’якше. — Щоб я більше ніколи не чув цього!
— Але чому?!
Дід різко піднявся на ноги. Люлька впала з колін на землю і розкололася. Радо подивився вицвілими очима кольору зимового неба і приглушеним голосом, яким віщують погані вісті, гірко мовив:
— Ти не можеш вбити ворога, Айхо. Тому що Сохломир, або ж Сохо, — твій батько…