Темні стіни заливало тепле і привітне світло багаття. Розгораючись, воно несміливо тріпотіло посередині напівкруглої печери. Есха, так звали стару, присіла біля вогнища і намагалась зігрітись. Чорне блискуче волосся, як у молодої дівчини, на тлі вицвілих старечих очей справляло враження. Я присів з іншого боку і теж простягнув руки до полум’я, та не тому, що замерз, — просто від багаття чи то від дивної старої віяло легким, ненав’язливим теплом. Так довго оточувала мене байдужість і небезпека, що в останні дні майже втратив надію побачити живу людину. Тому зараз відлюдькувата печера з дивакуватою бабусею здавалася рідною домівкою, де я міг нарешті перепочити. Чи я помиляюсь? Я покосився з недовірою на стару. Але та, здається, нічого не помічала, продовжувала чесати коси і мугикала під ніс якусь пісню. Ні, чомусь поруч з нею я відчував себе захищеним.
— Правильно, хлопче, будь спокійним, — несподівано сказала бабуся, ніби прочитавши думки. — Я не та, кого тобі потрібно боятися.
Стара час від часу поглядала, і її незвично світлі очі ніби посміхалися, а іноді, здавалось, що й насміхалися. Та байдуже. Розморений теплом і спокоєм, я витягнув ноги ближче до вогню, тепла стіна приємно гріла плечі, тяжкі повіки стулилися.
Та все ж не покидало відчуття, ніби я повинен знати стару. Мовби все в ній знайоме і близьке. Та коли відкривав очі, розумів, що насправді це не так. Вона чужа.
— Есхо, ти казала, що чекала на мене, — перервав я запитанням довгу мовчанку і власні роздуми. — Як таке можливо? Адже я сам не знав, куди потрапив. Та й зараз не знаю…
— А тобі, малий, і не потрібно знати. Про це знають лише духи, що пишуть історію нашого життя. Ще задовго до народження, ти був приречений потрапити сюди і зустрітися зі мною.
Я здивувався.
— Виходить, я не в змозі нічого змінити? Що б я не планував і не робив, буде так, як суджено? Ні, не вірю!
— Ну, це не зовсім так… — Есха набила глиняну люльку сухими травами і з насолодою закурила.
Голубуватий дим, що кільцями тягнувся по печері, нагадав про діда, і смуток гарячими лещатами стиснув серце. Я опустив голову і втупився в землю, на яку стрибали веселі іскорки багаття. А Есха між тим продовжувала:
— Коли людина народжується, духи дописують останні рядки хронології життя, за якою вона невідступно крокує до смерті. Але духи дають нам право вибору. Тому інколи маємо шанс змінити хід власної долі.
— Це ж коли?
— Коли пергамент дописаний до кінця, духи розсипають на текст місячний пил. Схована частина створює некеровані духами прогалини. Це дозволяє людині змінювати життя, рятуючи себе чи гублячи остаточно. За всі роки, що живу на Вершині Тиші (а повір: це вже дуже довго), жодна істота не потрапила живою на цей берег. І якщо це вдалося тобі, то тільки духи до цього причетні, або…
— Або що?
— Або ти той, хто народжений в ніч, коли сонце заковтнуло місяць і духи не бачили, що писати. Сторінка життя в такої людини чиста, і вона сама здатна змінювати хід історії та життя інших людей.
Есха уважно глянула. Та вже за мить знову спокійно курила люльку і, здається, зовсім не звертала на мене уваги. Почуте збентежило…
— А що це за місце таке — Вершина Тиші? — спитав я Есху.
Стара, не відриваючись від куріння, криво усміхнулася, при цьому хмикнула і підклала у вогонь декілька дощечок, схожих на корабельні уламки.
— Це місце називають ще Оком Дракона. Височенна гора, на вершині якої знаходиться Чорне озеро, яке ти мав нагоду бачити. Звідси нема вороття, Айхо. Хіба у тебе виростуть крила і ти спустишся звідси, як це робили найдревніші, — Есха замовкла, продовжуючи задумливо потягувати люльку.
— Гора? — здивовано перепитав я. — Як таке може бути? Нічого не розумію, адже ми пливли по ріці? Як же корабель опинився на вершині гори?
— Насамперед, як я розумію, ти потрапив сюди разом із кораблем, точніше, разом із тим, що залишилося від нього і зараз сиротливо догниває у чорних водах озера. — Есха, не кваплячись, поворушила багаття.
— Я не про це! Як корабель потрапив на вершину гори, не доплив же?
— Ні, не доплив, — без поспіху відповіла стара. — Долетів, — дивна стара вишкірилась. — Даремне, Айхо, ти так поспішаєш. У нас із тобою попереду ще багато часу. І на твоєму місці я приберегла б теми для розмов. Ти надто нетерплячий. Хочеш все і відразу? Так не буває, синку. Інколи терпіння допомагає нам підкорити недосяжну вершину, а поспіх і гарячкуватість — легко скотитись у найглибшу прірву.
Більше Есха не сказала ні слова. Я намагався ще про щось запитати, та марно. Стара повільно піднялася, закинула на руку плетений кіш і попленталась з печери. Ну і нехай…
Змирившись із тим, що зараз нічого нового не почую, я зручніше вмостився і задрімав.
— Прокидайся, хлопче. Бо залишишся голодним.
Спросоння я здригнувся не в змозі зрозуміти, хто кликав. Прокинувшись остаточно, побачив бабцю, яка копошилася біля багаття і наспівувала собі щось під ніс. Тільки зараз відчув до божевілля запашний димок, що плив сірими потічками від вогнища просто в шлунок, який зайшовся такими спазмами, що, не стримавшись, я скривився і сказав:
— Есхо, якщо не хочеш знову залишитися єдиною живою людиною на клятій Вершині Тиші, кинь, будь добра, млинця.
Стара криво усміхнулася і простягнула ще гарячу запашну страву.
— А де твої батьки, Айхо? — несподівано запитала бабця.
— Вони померли відразу після мого народження, я їх зовсім не пам’ятаю і більше сумую за дідом, але він… він… — я так і не зміг вимовити слова «загинув».
Есха перемінилась в обличчі: її світлі очі посвітлішали ще дужче і здавались зовсім прозорими. Але, вдаючи байдужість, вона запитала.
— То тебе виховав дід?
— Так.
Закортіло поговорити про Радо, про його мужність, справедливість, мудрість, хоробрість і силу. Про те, як я люблю і горджуся дідусем. Про те, як сумую за Радо. Але Есха знову зачинилась, наче в черепашці. Здавалось, думки віднесли її дуже далеко.
Несподівано до печери увірвався холодний вітер. І де він взявся на Вершині Тиші? Наче голодний звір, вихор проковтнув, догораючий вогонь. Стовп сизого диму та попелу піднявся в повітря. Стара навіть не помітила. Самотність, що несподівано вислизнула із-за закутків душі, непривітними гримасами визирала зі згаслого багаття.
— Я можу побродити десь неподалік?
— Ти можеш посидіти десь неподалік, — відповіла Есха далеким голосом. — Щоб бродити на Вершині Тиші, потрібно бути або самогубцем, або мною. Зрештою, тут зовсім поруч є затишна місцина. Та якщо почуєш пронизливий свист — миттю назад у печеру, — закінчила бабця, не вдаючись у подробиці.
Та я вже не слухав і піднявся, щоб піти. Печера чомусь стала нестерпно тісною. Стіни наче сходилися і погрожували розчавити. Вже на виході наздогнали слова Есхи, яка говорила наче до себе:
— Твоя самотність, Айхо, дуже глибока, вона ховається в потаємних куточках твоєї душі, і ти сам плетеш для себе цю павутину. Ти втратив рівновагу, розлучившись з дідом. І тепер ніби граєшся з власною Тінню: то втікаєш, то наздоганяєш її, так і не в змозі ні втекти, ні наздогнати. Так само і з твоєю самотністю. То ти стрімголов біжиш від неї, намагаючись знайти близьких тобі людей, то вже тікаєш від них. Самотність, як і твоя Тінь, може зникнути, якщо ти зупинишся і зачекаєш, доки сонце підніметься над твоєю головою. Тоді ти зрозумієш, що інколи краще зупинитись і насолодитися днем, який подарований тобі сьогодні, ніж не помічаючи нічого і нікого навкруги, бігти за майбутнім, яке може ніколи не настати.
Слова Есхи, ніби взявши за руку, зупинили. Але власна Тінь, що виповзла з душі темним глибоким неспокоєм, вже знову кликала вперед, не давала сил обернутися і зустрітися з повними тепла та доброти очима старої, які хотіли допомогти, та не хотіли заважати іти власним шляхом. Шляхом пошуку істини. І я таки пішов.
Біле, непрозоре денне світло неприємно виїдало очі. Після теплого жовтогарячого полум’я печери воно здавалось холодним. А цілковита тиша та відсутність рослинності надавали відчуття відчуження, якогось мертвого сну.
Печера Есхи височіла над мертвим озером. Я піднявся ще вище і в око впав гладкий темний камінь, що виступав над прірвою. Вмостившись на самому краю, я задумливо споглядав темне плесо озера, яке й справді з висоти схоже на око, а залишки розбитого корабля — на зіницю, яка дивилася просто на мене. Що ж все-таки трапилось? Яка доля спіткала друзів? Де зараз Ракун-Саро, Зайра? Чи живі? Невідомість лякала. Але залишалась надія: з друзями все гаразд.
Обхопивши руками зігнуті коліна, вперся підборіддям. Думки витали, як каркари, то засмучуючи, то викликаючи усмішку. Есха говорила правду. Я б з радістю прислухався до її порад, якби тільки знав, як саме. Як прогнати спогади минулого, страхи та сподівання на майбутнє. Як спіймати мить теперішнього? Як навчитись цінувати те, що є, і не гнатися за ілюзіями? Як безболісно розлучитися з тим, чого хочеш і що, здається, зробить щасливим. Як довіритись сьогоденню, яке таке далеке від того, чого прагнеш? Невже це непевне і, здається, безнадійне сьогодні, все-таки здатне привести на шлях омріяного завтра?
Я не знав цього, не знав і боявся, що ніколи і не дізнаюсь. Бо шаленість думок, бажань, страхів, розчарувань і, найстрашніше — безнадії вирували в голові і не дозволяли побачити і прожити сьогодні. Я продовжував розриватися між вчора і завтра.
Дивився на похмурі пейзажі і не розумів, як можна серед голих скель і мертвого озера відчути себе щасливим. Як можна бути щасливим, назавжди забувши про свою мрію…
Раптом вітер дихнув прохолодою прямо в обличчя і свіжість привела до тями. Я стрепенувся. Звідки на Вершині Тиші вітер?