Айхо, або Подорож до початку

Розділ 27

Рік, який я провів з Есхою і Едо на Вершині Тиші, пролетів непомітно. Бабуся допомагала опановувати мистецтво бою, і я з кожним днем відчував, як тіло наповнюється невіданою досі силою. Едо навчав, як віднайти Світло, пояснював, як зрозуміти Тінь. І коли я озирався назад у минуле, то вже не впізнавав того маленького хлопчика, який волею долі і впертості потрапив на Вершину Тиші.

Виповнилось шістнадцять. Старий одяг став замалим. І, не приховуючи радості, я ставив чергову відмітку на стіні. Хоч не виріс таким велетнем, як дід, та все ж витягнувся і більше нагадував худу, міцну, рухливу Есху.

Неприступні до цього гірські хребти Вершини підкорилися наполегливій праці і тренуванням. Я вже не лякався, коли несподівано з’являлися свисти, але ніколи більше не викликав їх Тіні. Едо навчив поважати тих, з ким матиму справу, і ніколи не використовувати вміння на шкоду іншим.

Нарешті я здобув внутрішній спокій, якого прагнув. Навчився контролювати непрохані думки, що намагались порушити гармонію. Хоча вдавалось не відразу. Але чим більше Світла я впускав у душу, тим легше вдавалось справлятись із труднощами. Едо, як завжди, виявився правим. Любов породжує Світло. Я навчився любити темні голі скелі, незмінний, на перший погляд непривітний, краєвид. Навчився любити себе із Тінню і Світлом. Я вивчав похмурий маленький світ і вже не хотів повертатись у той невідомий і загрозливий.

Кожен місяць Есха на два дні зникала із жерцями у потаємному вході, що вів у Храм Есетів, перед цим старанно приховавши мене.

Кожен раз бабця поверталась пригніченою, і хоч як вона намагалась це приховати, але я все ж помічав її стан. Есха вперто не хотіла розповідати, що відбувається, а я не наполягав, знаючи уже і сам, що є речі, про які не хочеться говорити.

Декілька разів я намагався розпитати Есху про таємний вхід у Храм Есетів, сподіваючись, що через нього можна вибратись на волю, але стара одразу ж розвіювала даремні сподівання:

— Вхід, Айхо, можна відкрити тільки з боку Храму. З боку Вершини — це звичайнісінька кам’яна стіна, яка нічим не відрізняється від скелі.

Спочатку я все-таки намагався знайти вихід із кам’яної в’язниці. Але з кожним днем надії розбивалися об високі мури і тонули у вбивчій глибині прірви, яка оточувала кільцем Вершину Тиші. Потрібно мати крила, щоб спуститись із цієї висоти, але й тоді не можна забувати про охоронців-свистів, які ніколи не випускають із поля зору. Я вже призвичаївся. Допоки не трапилось те, що нагадало про колишнє життя.

Це був той самий день, коли бабця відправила на протилежний берег Ока Дракона, а сама готувалась до прибуття жерців. Вона мала знову повертатись до Храму. З прихованого тимчасового притулку я спостерігав, як темні постаті в довгих накидках забирають із собою Есху і зникають за схилом гори. Кожен раз охоплювало неприємне відчуття, схоже на страх. Я боявся, що одного дня Есха не повернеться, невідомість малювала невеселі картини. А ще кортіло хоч одним оком подивитись на вхід до Храму, та я розумів, що наражую цим себе і Есху на величезну небезпеку. Я мусив залишатись у схованці до тих пір, доки бабця сама не прийде по мене. Есха завжди поверталась, а її пригнічений стан минав за кілька днів нашого звичайного життя на Вершині.

Перший день відсутності бабці тягнувся, як завжди, довго. Я мусив без діла сидіти у схованці і чекати. Есха завбачливо залишила достатньо провізії на два дні. Час від часу доносився противний свист наших наглядачів, які витали високо в небі, безшумно розрізаючи повітря велетенськими крилами.

Закінчувався другий день, а бабця не поверталась. Ранок третього я зустрів із тривогою. Страхи ожили з новою силою, але я намагався не впускати їх у душу і мислити тверезо. Та коли закінчився і третій день, я не на жарт захвилювався.

Ледве дочекавшись ранку, таки вирішив порушити домовленість і покинути схованку. Можливо, Есха вже в печері, але чомусь не може прийти?

Обережно пробирався і намагався бути непомітним. Все ж існувала вірогідність, що з якихось причин Есха затрималась, і в будь-який момент її могли привести жерці, тоді б вони побачили мене, а цього не можна допустити. Та, здається, навкруги все дихало тишею. Вершина виправдовувала свою назву.

Я до останнього сподівався, що застану в печері бабцю. Та, на жаль, наш дім волав пронизливою пусткою. Тиша навкруги не заспокоювала, а гнітила. Що ж трапилось? Де Есха? Тільки б з нею було все гаразд! Страх і паніка уже протягували лапища, і від них ставало дедалі важче відбиватися. Здавалося, що зараз я поверну голову і побачу Есху, яка заходить до печери. Четвертий день підходив до кінця, сутінки впали на гори, ніч різко накрила Вершину мороком. Бабця не прийшла.

Мене швидко зморив неспокійний, але міцний сон…

…Стара сиділа навпроти, біля багаття, про щось розповідала. Ми безтурботно сміялись. Та раптом зірвався сильний вітер, підняв у повітря купу попелу, закрутив шалений вихор, і я опинився на вершині сивої скелі. Вітри рвали одежу. Я чув, як кличе на допомогу бабуся, а сам стояв, не в змозі ступити і кроку. Під ногами пливли сірі хмари, а під ними ховалась чорна безодня. Крик Есхи то посилювався, то стихав. А моє серце розривалось на шматки від безсилля побороти страх. Бо я розумів, що якщо ступлю хоч крок, то полечу просто у виблискуючу темінь. Але не в силі більше чути крики допомоги, втомившись від власної безпорадності, я у відчаї кинувся на голос бабці, але тут же полетів униз, у чорну смертельну невідомість…

Я прокинувся в холодному поту і, здавалося, що ще й досі чую крики бабці. Та це — лише марення сну. Кволо піднявшись з лежака, тільки зараз згадав про Едо. Як же раніше не здогадався, поговорити з павуком. Я легенько посмикав павутиння.

— Я вже чекав на тебе, Айхо, — почув знайомий голос. — Ти в небезпеці. І тут я нічим не зможу тобі допомогти.

— Що трапилось з Есхою?

— Есха не прийде.

— Не прийде… — повторив я. — Едо, що означає «не прийде»?

— Це означає, що тут ти з нею уже не зустрінешся…

— Ти хочеш сказати, що трапилось щось страшне? — боячись відповіді, запитав я.

— Внутрішній зв’язок з Есхою раптово обірвався, я не знаю що трапилось, але це може означати…

— О ні, Едо, ні! Я не хочу цього чути. Що зі мною таке: всі близькі, друзі… вони трагічно зникають. Я якийсь проклятий!

— Айхо, зараз у тобі говорить відчай і біль, вони — недобрі радники. Згадай, чого ми вчили тебе з Есхою. Звернись до Світла, не дозволяй Тіні затьмарювати розум. Ти маєш знайти вихід звідси. Зараз ти у небезпеці!

— Едо, — намагаючись взяти себе в руки, вже спокійніше сказав я. — Але з Вершини Тиші немає іншого виходу, окрім того, що веде до Храму Есетів, та й той надійно охороняється жерцями і відкривається лише з Храму. Чи я чогось не знаю? — з надією запитав я.

— Ні, все правильно. Це єдиний вихід з Вершини. Звичайна людина може потрапити сюди тільки так, навіть Есха потрапила цим шляхом. Але ти, Айхо, незвичайний. Ти і на Вершину Тиші потрапив так, як це було неможливо. Вір у себе! Не знаю як, але ти повинен вибратися звідси. Інакше потрапиш до рук жерців, а для тебе це кінець.

Я хотів ще щось запитати, але раптом почув кроки і чоловічі голоси, що наближались до печери. Це точно не Есха.

— Айхо, жерці! — крикнув Едо.

Я відчув, як кров заграла в тілі. Небезпека, що наближалась, не паралізувала, а навпаки — збуджувала! Я хотів зустрітись із кривдниками бабці сам на сам.