Айхо, або Подорож до початку

Розділ 52

На мить я навіть забув про доломарта: алея віковічних дерев з розлогими кронами вела до головної будівлі Університету. Розкішно-величний будинок стояв на підвищенні і опирався на три ряди мармурових колон, всіяних гірляндами яскравих вогнів. Тисячі кольорових метеликів переливалися в зеленому листі веселковими барвами. Їх феєричне мерехтіння живого руху перехоплювало подих! Безліч яскраво освітлених споруд утворювали цілий світ Університету. Здавалось, ніч не зупиняла його бурхливого життя.

Спудеї і вчителі разом прогулювалися в легкій прохолоді ночі після спекотного шанталійського дня. Хтось, притулившись до віковічного стовбура, штудіював тяжку науку природознавства; хтось розглядав у дивне товсте скло рідкісну нічну комаху, що прилетіла на яскраве світло вогнів.

Життя за високими кам яними стінами вирувало і кипіло.

— Знайомтеся — це і є Університет Природознавства! — констатував доломарт, і увага знову повернулася до нього.

— Наш Університет один з найдревніших в Шанталії, — з гордістю продовжував Даклар, — його заснували ще за Ери Драконів. Говорять, що першими викладачами Університету були найдревніші. Віковічні дерева, які ви бачите, пам’ятають ті древні часи. Наші вчителі вміють з ними розмовляти, але ці знання мають лише обрані.

— Чого ж навчають в Університеті? — зацікавлено спитав Зуфар.

— Вивчаємо древню мудрість і таємниці природи.

— А історію прадавніх родів, для прикладу доломартів, не вивчаєте? — запитав я.

Юнак зиркнув, але спокійно і впевнено продовжив:

— Прадавні роди найтісніше пов’язані з природою. У сиву давнину не було такої прірви між природою і людиною, яка існує тепер. Зачекайте тут. Я спробую відшукати Майстра Каро, — перевівши мову, юнак залишив нас під кроною одного з велетнів-дерев і, змішавшись із натовпом, зник.

— Айхо? Щось не так? — зацікавлено спитав Ескалар. — Ти ведеш себе якось дивно.

— А вас хіба нічого не дивує?

Зуфар розсміявся:

— З того часу, як я побачив Шанталію, не перестаю дивуватись…

— Та я не про це, — квапливо перебив я брата. — Хіба вас не насторожив дивний колір шкіри нашого нового знайомого?

— Насторожив? — здивовано мовив Ескалар. — Чому?

Я замешкався:

— Невже бурштиновий відтінок шкіри Даклара не дивує? — майже шепотом спитав я, чекаючи нарешті хоч якоїсь реакції.

Тут уже розсміявся і Ескалар:

— Друже, мандрівка і справді видалась не з легких. Потрібно відпочити, — поблажливо постукав рукою по плечі маг.

— Айхо, шкіра Даклара така ж біла, як і твоя. Можливо, більш засмагла під південним сонцем, — обережно додав Зуфар.

— І ти так вважаєш? — спитав я Ескалара.

Маг добродушно кивнув.

— Але ж… — почав я, та безтурботні усмішки друзів зупинили. Може й справді варто відпочити.

Даклар наближався. За ним шкандибав високий і худющий чоловік. Довжелезний болотного кольору плащ совався по землі, від чого незнайомець здавався ще вищим. Продовгувата, без жодної волосинки голова чоловіка блищала, як намащене яйце, а кущисті посріблені сивиною густі брови сходилися дашком над переніссям. Безбородий старий не нагадував поважних сивобородих професорів, яких зустрічали на вулицях міста.

— Познайомтесь — професор природознавства, Майстер Каро, — з гордістю відрекомендував юнак учителя.

Я розгубився. Не очікував, що так швидко зустрінуся з тим, до кого вперто добирався майже два роки. І ось він, Майстер Каро, власною персоною…

Учитель дивився на нас глибоко посадженими очима кольору плаща. Певне, в молодості зелень очей була насиченою, зараз же вицвіла, та не втратила гостроти. Погляд Майстра зазирав у самісіньку душу. Він не знав, кому з нас трьох мав завдячувати знайомством, бо бачив уперше в житті.

— Я Айхо, — почав, хвилюючись, — внук Радо. Дід велів відшукати вас, Майстре Каро. Я подолав довгий шлях, доки доля нарешті привела в Шанталію.

В очах Майстра наче заіскрились вогники, хоча жоден мускул не здригнувся на худому зморшкуватому обличчі.

— Це мої друзі: маг Ескалар і принц Захрейну Зуфар, — продовжував я, не розуміючи для чого відрекомендував товаришів титулами. Можливо, тому, що хотів справити хоч якесь враження на Каро. Але Майстер залишався незворушним, як кам’яні мури Університету.

— Чи можемо просити притулку у вашому домі, Майстре? — спитав я, вже не тямлячи, що і говорити.

Чомусь весь шлях тепер здавався даремним…

Нарешті професор промовив:

— Ти тільки заради притулку подолав таку дорогу? — не називаючи по імені, спитав учитель.

Щоки запалали. Спантеличені друзі теж не розуміли причини прохолодного прийому.

— Дід Радо велів прибути до Шанталії і відшукати Майстра Каро. Він вважав вас другом…

— Ну-ну, не злись, — раптом, змінившись на обличчі, доброзичливо відповів Майстер. — Ти все правильно зробив. Виконав волю діда. Запрошую до світлиці, — і старий порухом руки запропонував іти за ним.

— Ви, напевне, зголодніли? — спитав Каро, розмістивши в доволі скромному, як для шанованого професора, будиночку.

Не чекаючи відповіді, старий поставив на стіл глиняні кухлі, запахло свіжим молоком, відламав по шматку запашного хліба і порізав кружальцями жовтуватий сир.

— Чим багаті, тим і раді, — усміхнувся Каро і підсунув до кожного з нас по горнятку.

Ґречно подякувавши, ми спрагло припали до солодкуватого напою. Але навіть досвідчений і дорослий Ескалар не наважувався почати розмову. Професор теж не квапився говорити чи розпитувати. В повітрі зависла недолуга тиша. Я розчаровано жував і відчував себе повним телепнем. Стільки ж сподівань покладено на цю зустріч!

Навіть балакучий Зуфар і той мовчав, лише час від часу зиркав на мене. Та, залишаючись вірним шляхетності, втручатися не став.

Ми мовчки повечеряли, і Майстер Каро, який більше не зронив ні слова, не кваплячись, зібрав посуд зі столу, спокійно сказав:

— Скоро вежа згасне. Я розміщу вас на нічліг. А зранку зустрінемось і я покажу Університет.

По вузьких гвинтових сходах ми похмуро піднялися на горище. Стіни кімнати чисто побілені, на підлозі лежав тканий килим, а у кругле невелике віконце заглядав рогатий місяць.

— Ось три накидки. Хоча ночі в Шанталії в цю пору року доволі теплі, та про всяк випадок… — старий поклав на підлогу три клуночки. — Добрих снів.

І Майстер Каро обережно зачинив двері, залишивши нас в повній розгубленості.

Раптом яскраве світло за вікном згасло. Тисячі метеликів, що світилися у кронах дерев, ніби розчинилися в повітрі. Ілюмінація згасла. Вежа Університету з яскраво освітленої споруди перетворилась на звичайнісінький маяк. Тепер гостророгий місяць і свічки-зорі вступили у законні володіння. Життя за вікном завмерло. І підкорилось ночі.

Я мовчки вмостився на тканому килимі, вкутавшись накидкою, притулився до стіни, вдаючи, що сплю. Так само мовчки повкладались і друзі.

Я свердлив очима побілену стіну, ледве стримуючи сльози. Душу роз’їдало гірке розчарування. Я продзижчав усі вуха Зуфарові про Майстра Каро. Про те, скільки всього він може пояснити, розповісти. Сподівався на зустріч з дідом. А що отримав? Навіть не впевнений, що професор зрозумів, про якого Радо я говорив. Схоже, він поняття не мав, чому невідомо чий внук мав розшукати його в Шанталії. Ой, як соромно! Виставив себе повним телепнем. А професор тільки із ввічливості прихистив нас.

Що робити? Раніше я мав хоч якийсь дороговказ. А зараз? Повна темінь і незрозумілість.

Я ще довго крутився на твердій постелі. Зуфар глибоко і повільно дихав, бачив вже, мабуть, десятий сон. Мирне сопіння Ескалара, яке ніколи раніше не заважало, тепер страшенно дратувало. Я теж хотів заснути, але сон ходив усе довкола, показуючи лише насмішкуваті гримаси.

Раптом двері скрипуче відчинилися. Я тривожно піднявся на ліктях і озирнувся на друзів, але ті міцно спали. На порозі з’явився Майстер Каро. Схоже, він ще й не лягав.

— Що, не спиться? — спитав старий.

— Ні.

— Тоді вставай, є про що поговорити.

— А як же друзі? Вони спохопляться. Треба їх попередити, — сказав я, лиш би не йти за дивакуватим старим.

— Не хвилюйся, вони міцно просплять до самісінького ранку, — хмикнув Майстер. — В їх молоко я додав трохи товченої дрімоти, зате добре відіспляться. А нас, хлопче, чекає довга розмова.

Чомусь тепер зовсім не хотілося йти за старим, який уже сходив по східцях. Але щоб не здаватися боягузом, я все ж спустився, прихопивши Зуфарового ножа. Так, про всяк випадок.

Майстер мирно сидів за столом, де нещодавно вечеряли. Пахло воском. Свічка тьмяно освітлювала невеличку кімнатку. Каро сидів, безтурботно відкинувшись на спинку крісла. Короткий кинджал вправно мелькав у старечих руках, розколюючи купку горіхів.

— Сідай, — дожовуючи горішок, сказав Каро, показавши на місце навпроти.

Я мовчки опустися на стілець.

— Ну, розповідай, — спокійно, навіть ліниво почав старий.

Я здивовано заморгав, не знаючи що казати.

— Мовчиш? — криво усміхнувся Майстер. — Говори вже, чого насправді прибув до Шанталії?

— Насправді?.. — ще більше здивувався, — Я ж говорив, що дід…

— От тільки не починай про діда, — різко перебив Каро. — Я дуже добре знаю Радо. Ми справді друзі. А от хто ти? І чого видаєш себе за внука? Ось про що хочу дізнатися!

Я не повірив вухам.

— Та що ви таке кажете? Я — Айхо!

— Цить! — і голос старого гримнув, наче грім, миттю змусивши стулити рота. — Що вам знадобилося тут, в Шанталії?

Я відчував, як незрозумілий страх і безсилля підіймаються зсередини, шлунок наче перевернувся.

— Мій дід загинув, і я…

— То ви думали, це вас врятує?! — знову гримнув Каро.

— Нас? — ще більше не розуміючи повторив я.

— Ви сподівались, що, позбувшись Радо, зможете підіслати у школу шпигуна? Та ви себе видали із тельбухами! — Каро зиркнув колючими очима, що з-під кошлатих брів стирчали, як два ножі. — Спочатку цей дивний лист, адресований нібито Айхо. Але в молоденькому прихвосню, що доправив листа, я одразу розпізнав жерця. О, їхню виправку і ходу я не переплутаю ні з чим! А Даклара? Не повірю, що випадково зустріли на вулиці! Чого ти на нього так зиркав? Га? А тепер ще й Айхо об’явився. Та ми знаємо, що Айхо загинув! — і старий спересердя гримнув кулаком по столі.

Здавалося, що це дурний сон. Я от-от прокинуся — і привітний світ Шанталії знову усміхатиметься. Але я не прокидався. Старий метав очима грім і блискавки, нависав темною хмарою і гуркотів: «Шпигун! Що хочеш розвідати? Що тут потрібно? Що, що, що, що?!» В голові паморочилось від потоку незрозумілих запитань. А останні слова старого гуділи дзвоном: «Знаємо — Айхо загинув!..»

Раптом двері за спиною Каро відчинилися. Заскрипіли зловісно і грюкнулись об стіну… Вогонь свічки сполохано затріпотів. У кімнату, наче привид, увійшов темний силует, закутаний в плащ. Обличчя приховував капюшон, завбачливо натягнутий на самісінькі очі. Примара підняла опущену голову:

— Айхо?! — капюшон сповз, відкриваючи обличчя.

Перед очима попливло. Стіни закружляли в божевільному танку. Холодний піт стікав по чолу.

Я схвильовано ойкнув і кинувся в обійми «привиду»:

— Діду!!!