Айхо, або Подорож до початку

Розділ 24

Сонце ніби впало за гори. Надворі швидко стемніло і печеру освітлював лише слабенький вогник догораючого багаття, яке Есха одразу ж погасила.

— Як тільки сонце сяде за гори, Айхо, пам’ятай, вогонь потрібно загасити.

— Щоб нас не помітили ці крилаті потвори? — запитав я, все ще ошелешений розповіддю Есхи.

— І вони також, — таємниче відповіла бабця.

Очі звикли до темряви, і я міг роздивитися силует старої. Стільки дивного і неймовірного розповіла. Я усміхався. Хоча й нічого не сказав, але дуже-дуже хотів, щоб Есха справді виявилась бабусею.

— Вночі свисти не такі небезпечні, як вдень, — перебила думки стара, — остерігатись нам потрібно жерців. Хоча вони і так знають, де я.

— Жерців?!

— Так, хлопче, жерців.

— Але ж ти казала, що крім тебе на Вершині Тиші немає жодної живої душі?!

— Малий, я ж так і не розповіла, як потрапила сюди. Тобі ще цікаво дізнатись, що таке Вершина Тиші? — спитала бабця і, не чекаючи відповіді, продовжила: — Вершина Тиші — це в’язниця для одного в’язня, тобто для мене. А жерці — сторожі. Охороняють верховну жрицю, — і Есха зло хмикнула, — точніше стежать, щоб я нікуди не втекла. Хоча звідси втекти неможливо…

Я голосно ковтнув слину.

— Жодна жива душа не може потрапити на Вершину Тиші без відома жерців, — продовжувала Есха. — Є тільки єдиний вихід, він же і вхід, який веде до лабіринтів Храму Есетів та є доступним лише жерцям. Ти не мав сюди потрапити, Айхо! Цього просто не могло статись. Але це сталось! І це неймовірно!

До того, як я стала в’язнем, Вершина Тиші слугувала стайнями для свистів — істот, що перебувають на службі Храму. Не дивно, що ти сприйняв їх за драконів. Вони схожі на найдревніших, але є всього лише їх примітивними копіями. Свисти створені жерцями для того, щоб залякувати народ, видаючи за драконів.

— Видаючи за драконів? — не вірячи власним вухам, перепитав я.

— Так, друже мій. Як ти знаєш, дракони — найдревніші на землі істоти, наділені надзвичайною силою та невідомою людині мудрістю. Те, що вони розпочали війну проти людей — неправда! Вогненна війна — справа рук жерців, які вже давно прагнули захопити владу на Півострові. І їм це вдалося. Ніхто з простих смертних не здогадується про існування свистів. А саме з ними люди і вели війну. Свисти — витривалі і жорстокі вбивці. І коли залякане населення Півострова вже втомилося від розрухи, пожеж і хаосу, з’явилися «спасителі» — жерці. Вони нібито відшукали древні руни і з їх допомогою загнали найдревніших назад до первозданних підземель Крекоса. Так Храми переможно завершили війну. І тепер жерцям підкоряються усі на Півострові: намісники земель, правителі, королі і навіть пірати.

— А де ж справжні дракони, Есхо?

— Не знаю, малий…

— Не могли ж найдревніші просто зникнути?

— Не могли… Це надто заплутана історія, Айхо. Ніхто достеменно нічого не знає. Навіть я — верховна жриця. Крім нашого Храму, хлопче, існує ще безліч подібних по всьому Півострову. І всі вони підпорядковані єдиному Верховному. Там і приховані усі таємниці та секрети. Кожен із Храмів має своє призначення. Храм Есетів опікується свистами. Наше завдання стерегти Вершину і втримувати потвор в її межах до пори до часу.

— Якщо насправді жерці не тримають драконів у підземеллях Крекоса, то де ж вони?

— Кажу ж, що не знаю. Та зараз хвилює інше. Вершина Тиші вже довгі роки надійно охороняється свистами. Всі, хто якимось чином наближаються до неї, знищуються. Так трапилось і з вашим кораблем, який помилково потрапив в східне псевдогирло Ратоки. Замість того, щоб пливти західним, яке б привело до Сакарії. Оманливе гирло впирається в підніжжя Вершини. Там вас і підстерегли. Свисти вбивають усе живе. Ти бачив, Айхо, їх розміри. Цим монстрам легко підняти будь-який корабель. На дні Ока Дракона їх уже безліч. Скоро і ваш піде на поживу харону…

Я лише голосно видихнув, а Есха продовжувала:

— Досі свисти знищували усіх. Ці потвори не мають ні жалю, ні співчуття. Те, що ти залишився живим, — диво! Тебе не просто забули знищити чи не помітили, тебе чомусь свідомо залишили в живих. Крім того, ти безпечно переплив Око Дракона, не потрапивши в пащу харону. Айхо, ти або страшенний везунчик, або справді наділений надзвичайними здібностями.

— Можливо, і те, і інше, Есхо, — пожартував я.

— Можливо, — не зрозумівши жарту, відповіла стара, а потім лагідно продовжила: — Навіть не знаю, чим відплатити долі за те, що після стількох років самотності і безнадії ще хоч раз побачити свою дитину, я отримала можливість познайомитись із онуком. Не втомлююсь повторювати, що це просто неймовірно, і не перестаю дивуватись цьому. Як ріка долі занесла тебе до мене? І основне — для чого? Адже недаремне ти зараз тут, зі мною. Інколи здається, що все це просто наснилось. Я от-от прокинусь — і як завжди… без тебе. Так рідко я відчувала тепле, зігріваюче і таке невловиме відчуття — щастя. Але сьогодні я щаслива. І знаєш, Айхо, я вперше за довгі одноманітні роки захотіла жити. Не вижити, як завжди, а жити! Можливо, я не найкраща бабця на землі, бо ніколи не мала сім’ї, ніколи ні про кого не піклувалася, але знай, що ти мені дуже дорогий. Ти незвичайний хлопчик, і навіть якщо ти і не онук, ріднішої за тебе людини у цьому житті у мене вже не буде… Та шкода, що ти приречений жити тут, на непривітних і мертвих скелях, разом зі мною, нікчемною старою.

— Бабцю, — обережно перебив я стару, — дід Радо казав: «Не квапся плакати сьогодні, бо не знаєш, що на тебе чекає завтра».

Есха задумалась і нарешті сказала:

— Хоча, якщо ти зміг потрапити сюди, то, можливо, знайдеш спосіб звідси й вибратись. Існує древнє пророцтво, яке ще називають пророцтвом геліонатів, хоча воно існувало задовго до їх появи. Про передбачення мало хто знає. Його в суворій таємниці тримають жерці. Пам’ятаєш, я розповідала, як вперше побачила геліонатку, юну рудоволосу дівчину. Перед смертю вона встигла вигукнути погрозу жерцям про те, що скоро народиться той, хто знищить їх з лиця землі. І жерці справді остерігаються цього. Та геліонати не договорюють усього. В передбаченні говориться і про те, що народжений лицар знищить не тільки жерців, але й кров найдревніших, яким поклоняються геліонати. Вони і воюють за це із жерцями, бо вважають, що ті не підкорили, а полонили драконів. Боротьба жерців і геліонатів запекла і тривала, вони люто ненавидять один одного. Та майбутнього лицаря шукають і ті й інші. Жерці — для того, щоб знищити. Геліонати — щоб використати проти жерців.

— А звідки жерці дізнаються, хто ж саме той лицар?

Есха хитро хмикнула:

— У пророцтві сказано: «Обраний народиться тоді, коли духи, що пишуть наші долі, заснуть, а сонце затьмарить місячний пил. Обраний увійде в наш світ з чистою сторінкою долі і матиме два тіла. Він підкорить Езару, знищить жерців та кров найдревнішого».

— Нічого собі, — сказав я, — тут дійсно й слова не второпаєш.

— Навіть для нас, жерців, не все зрозуміло. Ніхто не знає, ким має бути людина, у якої є два тіла.

— Як за такими ознаками взагалі когось можна знайти?

— Можна, Айхо, можна, і жерці шукають дуже пильно! І під більшість ознак Обраного підходиш ти!

— Я?! Есхо, ти що? — розсміявся я — Більш недолугого Обраного для боротьби із жерцями годі й вигадати. А ще я ніколи не зустрічав свого другого тіла.

Та Есха різко перебила:

— На твоєму місці, малий, я б не сміялася. Доля Обраного нелегка. Можливо, ти і не той, кого шукають жерці, але чотирнадцять років тому, а саме тоді ти й народився, сталося те, що передбачалось у пророцтві: сонце заковтнуло місяць, і місячний пил ненадовго згас.

— Есхо, чотирнадцять років назад народилось безліч дітей і, думаю, серед них є більш достойні.

— Безперечно є, Айхо! Але не всі вони розмовляють з тваринами, а кровожерливі свисти облітають їх стороною.

— Але…

— Не перебивай. Езара, про яку говориться в пророцтві, є богинею природи. Древні вважали, що вона породила всіх живих істот. У передбаченні сказано: «Обраний зможе підкорити Езару, а отже, і тварин". А в тебе, Айхо, це виходить, як ні в кого іншого.

Останній аргумент старої збив з пантелику і трохи налякав. Перспектива Обраного не тішила. Я просто хотів вибратись звідси і спокійно жити з бабцею десь у мальовничому куточку Вернакії.

— Есхо, дід теж умів приручати тварин і навчив чогось і мене.

— Айхо, свиста приручити не можна. І ти, малий, його не приручав. Крилаті потвори якимось чином і чомусь, — і Есха наголосила на останньому слові, — чомусь не вбили тебе ще на кораблі, коли знищили всіх. І чомусь свист навіть не зачепив тебе тут, на своїй території! Чому, Айхо?

— Я не знаю… — вбитий аргументами бабці, зовсім скис. — Можливо, це просто якась випадковість?

— Айхо! — майже прикрикнула Есха, та, опанувавши себе, вже лагідно повторила: — Айхо, я зовсім не хочу лякати тебе. Але якщо в цьому є хоч крапля істини і ти справді Обраний, то просто зобов’язаний вибратись звідси. Інакше жерці знайдуть тебе. І, впевнена, не залишать живим.

Слова Есхи ошелешили і лякали. Але несподівано для себе, усвідомивши все те, про що розповіла бабця, раптом й справді захотілось бути Обраним. Якщо це так, то у мені приховано стільки можливостей! Усвідомлення незвичайності додавало сили і впевненості. Я вже уявляв, як виберусь звідси, як переможу жорстоких жерців та насолоджуватимусь геройськими подвигами. Аж доки Есха не розбила солодкі ілюзії вщент.

— Лишається єдина проблема. У тебе немає другого тіла… Час спати, малий, ранок вечора мудріший, — і через мить я вже чув солодке сопіння старої.

А я залишився наодинці з думками. Так багато трапилось за цей день, і втома давалась взнаки. Повіки ставали важчими, перед очима з’являлися то жерці, то свисти, то маленька дівчинка, павук, сади, підземелля… І хоровод дивних подій, наче на невагомих руках, відніс далеко у глибокий сон.