Айхо, або Подорож до початку

Розділ 20

Пронизливий свист доносився звідусіль і одночасно нізвідки. Я крутив головою, намагаючись зрозуміти, звідки чекати небезпеку, але так нічого й не второпав.

Високо в небі, з-за стрімкої вершини гори з’явилося велетенське крило, схоже на металевий парус, вкритий рубцями та гострими наростами. А вже за мить виринула і решта гігантської, не баченої досі істоти. Літаючий велет грізно завис в повітрі, а я завмер на місці, паралізований не стільки страхом, скільки цікавістю. Смертельна небезпека і якась первозданна краса поєднувалась у крилатому гіганті. Тільки з древніх переказів та легенд ми чули про найдревніших, а тепер, о диво, я на власні очі бачу одного з них.

Голова істоти на гнучкій довгій шиї повільно опустилася. Таємничі очі зазирнули в мої. Здалося, вони по частинці засмоктують у темну безодню. Та раптом велет жахливо і пронизливо засвистів. Я прикрив руками вуха, інстинктивно пригнувся. Згадав, що цей самий свист чув у жахливу ніч, коли зник екіпаж разом з друзями, а корабель перетворився на руїни. Враз охопив жах. Дивна істота, ніби відчувши це, погрозливо засичала.

Я стрімголов кинувся назад до печери з надією на порятунок, розуміючи тепер, чому в домі Есхи такий вузький прохід. Потвора кинулась навздогін. Я подолав половину шляху, але нога послизнулася на вогкому камінні, оброслому коричневим мохом, і я з усього маху розпластався на землі, розуміючи, що недовге життя скінчилося.

Загрібши в жменю дрібні камінці, я різко перевернувся і навмання жбурнув їх вгору, сподіваючись хоч на мить спантеличити крилатого монстра і виграти час для втечі. Почувся дивний людський зойк, за яким полилася добірна лайка. І я зрозумів, що поцілив не в потвору. Есха однією рукою трималася за підбите око, а іншою вимальовувала в повітрі дивні круги шаблюкою. Істота, немов зачарована, все вище і вище підіймалася в небо, віддаляючись. І через деякий час зникла за вершинами на протилежному березі озера.

Я все ще не вірив, що вдалось залишитись живим. Стара опустила зброю, але все ще трималася за підбите око.

— Вибач, Есхо! Даремне я не послухав тебе і не залишився в печері.

— Ти все більше дивуєш мене, хлопче, — сказала бабця, здається, зовсім не слухаючи. — Не знаю, як це тобі вдається, але на другого свиста сил у мене не вистачить. Я йду в печеру.

— Есхо! Есхо, зачекай! Ти сказала свист? Який ще свист? Хіба ця істота не дракон? Я думав, що зустрівся з найдревнішим.

Бабця мовчки сховалась у барлозі. Я, захеканий і збуджений, вбіг за нею.

— Ти нічого не хочеш сказати? — роздратовано зустріла стара.

— Ну, вибач ще раз, — мовив я, чомусь впевнений, що Есха хотіла почути не це.

Але бабця вже не слухала, а нервово ходила з одного кінця в інший, бурмочучи щось під ніс. Підбите око розпухло, і Есха тепер нагадувала страхітливу стару з дитячих казок.

— Де ти цього навчився? — нарешті випалила вона.

Я спантеличено завмер. Все нагадало схожу картину, але замість бабці був дивакуватий ілюзіоніст Ескалар. Запитання звучало так само: «Де ти цього навчився?» Але тоді я так і не дізнався, що зацікавило мага, та Есха стоїть зараз тут, і більше я не допущу помилки, а випитаю накінець, що ж за дивне невідоме вміння цікавить бабцю і Ескалара.

Я вперто загородив дорогу:

— Есхо! Не зійду з місця, доки не поясниш, що відбувається.

Стара зиркнула світлими очима, які наче закипіли від тривоги, недовіри і обережності:

— Хто ти? — різко запитала Есха.

Я остовпів.

— Есхо, ти ж знаєш, хто я?

— Ні, — в розпачі кинула стара. — Ти незвичайний, і це зрозуміло відтоді, як з’явився. Але твої вміння лякають, хоч я багато встигла у світі побачити.

Есха мовчки всадовила на камінь навпроти. Я дивився в її очі і боявся знову побачити в них холод і настороженість.

— Я не знаю, хлопче, хто ти!

Від цих слів стало сумно.

— Але інтуїція ніколи не підводить. Я не рятувала тебе від свиста. Коли я прибігла на твої крики, то побачила картину, від якої кров холонула в жилах, — і стара знову зиркнула з недовірою. — Востаннє прошу, скажи правду!

— Яку, Есхо? — спантеличено вигукнув я, — Хто, як не ти, врятувала мене від… від… Забув, як зветься потвора?

Стара задумалась, здається, вагалась:

— Я не знаю, хто врятував тебе від безжального крилатого вбивці, але це не я. Свист просто літав над тобою… Убив усю команду на кораблі, а тебе не зачепив. Холоднокровний хижак, що не знає милосердя і жалю, чомусь вдруге залишив тебе в живих! Чому, Айхо?

Після слів Есхи я відчув, як заворушилося волосся. Лише на мить уявив жахливу картину смерті друзів і нашого нещасного корабля, пригадав ту смертоносну потвору, що ринула з неба. Холодний піт заливав чоло, усього страшенно затрусило. Я все ще живий… все ще живий… а друзі… І ніби нізвідки почув моторошний пронизливий свист…

— Як ти, малий? — доносився здалеку голос бабці.

— Есхо, — сухими губами прошепотів я, відчувши в роті неприємний присмак.

— Я тут, хлопче, тут, — турботливо промовляла стара, витираючи чоло вогкою холодною шматкою. — Ну й налякав. Хвала небесам, колір знову повертається на твоє обличчя.

— Ти так і не договорила, що трапилось насправді. Хто ж врятував мене від свиста?

— Може, поговоримо про це пізніше? — обережно спитала стара.

— Ні, зараз!

— Схоже, Айхо, ти сам себе і врятував. Свисти не зачепили тебе ні на мертвому кораблі, ні зараз, немовби якась могутня невідома сила не дозволила крилатим вбивцям знищити тебе.

Очі округлились від здивування.

— І що ж це за сила, Есхо? — майже налякано запитав я.

— Не знаю, малий, не знаю… Я розповім одну історію, — продовжувала бабця, дивлячись у вічі, — можливо, щось проясниться.

Есха дивилася на багаття. Підкинула сухого моху, і вогонь затріщав, заіскрився, ніби привертаючи увагу. Я заглянув у грайливі язики полум’я, які вистрибували і танцювали навколо. Стало спокійніше. І я уважно, мовчки, не перебиваючи, слухав стару, яка ніби граючись, штурхала палицею у вогонь, вела розповідь.