Айхо, або Подорож до початку

Розділ 41

Час тягнувся безкінечно довго. Під відкритим палючим сонцем, в гаморі людей, які постійно снували туди-сюди, я відчував себе покинутим долею напризволяще. Старався не втрачати надії, сподівався, що якимось чином виберусь звідси, але сонце, спрага, втома і смуток вбивали усі надії. Я постійно запевняв себе, що не можу потрапити в рабство. Краще загину, ніж стану рабом.

Вже перевалило за південь. Не давало спокою питання: чи змогла Мія знайти Зуфара і переказати йому, де я. Але якщо вона постійно біля господині, то як зможе це зробити? Хвилі відчаю накривали з головою, погрожуючи потопити.

Та раптом у натовпі людей я побачив знайомий силует.

— Я тут, Зуфаре! Я тут! — кричав щосили, не боячись отримати палицею по спині. Більше лякало те, що брат не помітить у цьому людському вулику.

Товариш одразу ж обернувся, помахав рукою і підбадьорливо усміхнувся. Його очі ніби говорили: «Все буде гаразд, Айхо! Не хвилюйся, я тебе витягну». І я вірив, вірив усім серцем, хоча і гадки не мав, як це можна зробити. Зуфар знову загубився. Даремне я виглядав — його ніде не було.

— Хто продає цього раба? — раптом почув знайомий голос брата.

— Ну я, а тобі що до того, обірванцю? — крізь щербаті зуби зневажливо відповів работорговець, запихаючи до рота ласий шматок печеної агуки. — Ти, може, хочеш його купити? — уже зареготав товстун, кепкуючи із Зуфара.

— О ні, шановний добродію, де вже мені, нікчемному слузі, — жалісливо та з глибокою пошаною відповів Зуфар, не звертаючи уваги на кпини. — Не я, а господар, шанований Арагель, хоче придбати хорошого раба, а я в цьому добре розуміюся, повірте, — продовжував у тому ж дусі брат, а сам непомітно хитро підморгнув.

Работорговець витер об широкі штани масні руки, уважно придивився і, ніби щойно й сам побачив перспективного раба, сказав:

— То що твій господар справді хоче придбати цього хорошого раба?

— Так, добродію, і саме цього. То скільки ви за нього просите?

— Сімдесят агрів, — товстун навіть і оком не моргнув, шалено завищивши ціну.

Зробилося зле. Де ж ми візьмемо такі величезні гроші? Все, що залишилось у Зуфара, було трохи більше десяти агрів, які мав заплатити капітанові. А мої відібрали у тюрмі. Де узяти ще шістдесят? Це ж ціле багатство! Я чекав, що Зуфар, як завжди, почне торгуватися, але на моє глибоке здивування юнак солодким голосом відповів:

— О, це прекрасна ціна для такого хорошого раба.

У работорговця від щастя округлились очі, і вся його тлуста пика вкрилась червоними плямами. Він ніяк не міг повірити щастю.

— Та, на жаль, гроші ви отримаєте тільки під вечір. Господар сам прийде за рабом, ви ж розумієте, він не може довірити нікчемному слузі таку суму. Так що, будьте ласкаві, притримайте товар, — і Зуфар непомітно підморгнув.

Та, схоже, це не зовсім влаштовувало товстуна. Він помітно розчарувався. Але сума у сімдесят агрів зігрівала його ласу до грошей нікчемну душу і, витримавши паузу, товстун все ж погодився з невеличким уточненням.

— Ну гаразд, але ввечері цей раб коштуватиме вісімдесят, — констатував він, сам не сподіваючись, що покупець погодиться.

— Це справедливо, — виголосив Зуфар. — Домовились. Чекайте господаря з грошима підвечір. Вісімдесят агрів ваші.

З широкою усмішкою і глибокими поклонами Зуфар розпрощався, залишивши ката з блаженною усмішкою на товстій пиці, а мене в повній розгубленості. Я був переконаний, що друг не зможе знайти грошей до вечора, та навіть якби попереду був цілий місяць, йому такої суми не заробити.

Роздобрівши від щастя, работорговець навіть налив пару крапель води. Певне боявся, що до вечора на пекельній спеці я втрачу товарний вигляд. Мною цікавились ще декілька покупців. Та товстун дотримав слова. Але не через благородність. Просто більше сорока агрів ніхто за мене не давав. Але де Зуфар? Лиш би він через це не вскочив у якусь халепу. Не прощу собі цього!

Наближався вечір. Брата не було. Та і не міг він прийти, щоб викупити. Я був переконаний, що друг просто виграє час і чекає до ночі, щоб влаштувати втечу. От тільки як я зможу втекти з кайданами на руках?

— Одерайде, добродію! — раптом почув знайомий голос. — Я прийшов за ось цим рабом, — сказав пишно вбраний молодий чоловік, вказуючи на мене витонченою рукою, на якій вигравав перстень з дорогоцінним камінням. — Слуга казав, що ви хочете вісімдесят агрів. Ось вони, — і красиві пальці вправно підкинули в повітря розшитий сріблом мішечок, туго набитий грішми.

Работорговець жадібно впіймав довгоочікуваний викуп. А я, ошелешений, із роззявленим ротом, тільки зараз впізнав Зуфара. Переді мною стояв справжній принц! Після довгих мандрів із завжди усміхненим, життєрадісним юнаком в обірваній скромній одежі я забув, що поруч зі мною подорожує принц. Але як? Звідки такі метаморфози?

Благородний вигляд Зуфара мимоволі вселяв повагу.

— Радий служити такому шляхетному панові і надалі. Можливо, вам ще потрібен раб? — уже улесливо пролепетав товстун.

— Ні, тільки цей, — різко відповів Зуфар, якому схоже набридло мати справу з брудним работорговцем. — Звільніть негайно юнака.

— Як скажете, пане, як скажете.

— Думаю вісімдесят агрів за раба недостатньо, — несподівано з-за спини прозвучав незнайомий голос.

Ми з Зуфаром обернулися і побачили невідомого вельможу, за яким, наче темна хмара, стояв Алакег. Рани від кігтів нічних вестричів ще не зажили. Від цього люте обличчя геліоната здавалось ще страшнішим.

— Даю вдвічі більше, і раб мій, — холоднокровно констатував статний пан.

Я розгублено глянув на Зуфара, але притаманна стриманість, схоже, покидала і юнака. Він зблід, але не відступався.

— Перстень, зроблений королівськими ювелірами, а прикрашений найгарнішим каменем у світі. Він ваш, добродію, а раба продаєте мені, — юнак легко зняв з пальця дорогоцінний перстень і твердо вклав в брудну жменю работорговця.

Той із палаючими від жадібності очима міцно затиснув дорогоцінність у руці, все ще не вірячи в свою удачу. Але як жадібна до наживи нікчема, він хижо глянув на незнайомого пана.

— Ви не даремне засумнівались, добродію, цей перстень всього лиш підробка. Камінь несправжній, ніхто вам не дасть за нього більше ста агрів. А я плачу за раба п’ятсот!

Работорговець ледве не втратив свідомості від почутої суми. Я стиснувся, як пружина, приготувавшись до найгіршого, а Зуфар схопився за шаблю. Але Алакег миттю перекрив дорогу юнакові, і їхні шаблі зіткнулися, наче блискавки.

— Досить! — владно крикнув вельможа. — Алакег, ти забуваєшся, — і грізний воїн перетворися на кімнатну тваринку, видресирувану цим дивним паном.

— Думаю, нам не варто привертати надмірної уваги властей Сакарії, — аж занадто м`яко продовжив незнайомець. — Краще усі наші недоречності з’ясувати у моєму палаці за келихом холодного білого вина, — останні слова адресувалися Зуфарові. — Я впевнений, що ми знайдемо спільну мову.

Алакег опустив шаблю, Зуфар все ще вагався.

— Брате, не смій погоджуватись! Ти ж розумієш, що це пастка! — у відчаї крикнув я.

— То це твій брат, Айхо? — несподівано почув я від незнайомця власне ім’я. — Тоді це все міняє. Вам обом нема чого боятися, — сказав дивний незнайомець, і ми із Зуфаром водночас глянули на Алакега.

Не звертаючи уваги на нашу недовіру, вельможа впевненим і нетерплячим голосом сказав:

— Вам краще піти зі мною. На Айхо в моєму палаці чекає людина, яка дуже хоче його бачити.

— Та хто ви такий? — обурено викрикнув я. — Якщо вважаєте, що купили мене, як якусь дрібничку на базарі, тоді гаразд, я піду з вами, але не смійте вплутувати сюди брата, він — вільна людина і робитиме те, що вважатиме за потрібне! Не смійте наказувати нам!

Руки звільнили з кайданів. Нічого не заважало спробувати утекти. Але щось стримувало. Хто все-таки чекає у палаці дивного незнайомця? Присутність Алакега нічого доброго не віщувала. Але чи не занадто дорого за мене заплатили, щоб просто убити? Я все ще сумнівався, коли незнайомець сказав:

— Не думаю, що п’ятсот агрів — це така вже й дрібничка, навіть для мене. Але досить жартувати, перейдемо до справи. Навіть не намагайся втекти, Айхо. Мої люди патрулюють скрізь, куди б ти зараз не подався, тебе приведуть до мене. Я не хочу засмучувати друга, який так довго шукав тебе.

Я відчув, як мороз пробіг по тілі. Перше, що спало на думку, — це Сохо. Те, що я почув про нього ще в пустелі свідчило, що Сохо досить впливова, відома і багата людина у Сакарії. Тільки він міг так вишукано помститись, ще й заманити в пастку друга, щоб покінчити з ним, як він робив з усіма, кого я любив. Тепер усе стало на місця. Ні, не допущу, щоб у твої лапи потрапив Зуфар.

— Гаразд, я йду, але за умови, що цей юнак зі мною не піде.

— Що ти вигадуєш, Айхо, я не залишу тебе з цими покидьками! — обурено кинувся вперед Зуфар, ніби захищаючи мене.

— Айхо, ти напевне погано зрозумів. У тебе немає вибору!

Непомітним порухом руки незнайомець наказав щось Алакегу, який блискавкою опинився між мною і Зуфаром. Відштовхнувши брата, спритний бандит схопив за горло. І я зрозумів, якщо убивця прикладе хоч на краплину більше зусиль, кістки не витримають.

— Зроби хоч крок — і твій друг помре, — прошипів Алакег до Зуфара.

— Спокійніше, спокійніше, друзі. Давайте по-доброму розійдемося. Усього найкращого, юначе, — кинув наостанок незнайомець Зуфарові.

Я встиг лише востаннє глянути на друга. Сказати так нічого і не зміг, бо рука Алакега міцно стискала горло.

Мене потягнули до накритої цупкою матерією брички, на яких пересувалися вельможі, та закинули досередини. Поруч сіли вельможа і Алакег. Бричка рушила. А мене розривало від безпорадності і люті. Я нічого не міг вдіяти, щоб вирватись із лап убивць. Та вперше зрадів, що Зуфара немає поруч.