Айхо, або Подорож до початку

Розділ 22

Церемонія прийому затягнулася. Я майже нічого не чула, точніше, не слухала. Чим довше тягнувся час, тим швидше гасла надія на передбачену зустріч. Найкращі вчителі релігії, історії та звичаїв, майстри бойових мистецтв, чародії та алхіміки зібралися у Храмі для навчання майбутнього верховного жерця. Я заздрила Ітерасу. Бо не мала і крихти з багатств, запропонованих чоловіку. Одноманітні стіни підземель, похмурі сірі класи і фанатичні жриці-наставниці, які, як і я, ніколи не покидали території Храму — ось і все навчання.

Велична атмосфера прийому різко змінилася на тривожну і напружену. На середину зали охорона вивела молоду дівчину зі зв’язаними руками. Я забула все, про що думала і чим переймалась. На фоні мертвої розкоші і бездушної могутності, жива краса полонянки осяяла залу. Її великі очі аж іскрилися ненавистю і зневагою, блискавки ширяли від гарячого погляду, багряне, як захід сонця, волосся бурхливими хвилями перекочувалось з одного плеча на інше. Юна красуня, як хижий загнаний звір, крутила головою в очікуванні нападу.

Забувши про маску байдужості, вперше я дивилася на геліонатку, людину з таємничого Ордену, що повстав проти жерців. Я б мала ненавидіти ворога, та незнайомка, наче віддзеркалення внутрішнього єства, повстала переді мною! Ніхто не знає, чого коштує довгі роки зберігати терпіння, вдавати покірність, коли всередині назріває вулкан. Вулкан виклику, обурення і незгоди, непокірний, як рудоволоса полонянка.

Захотілося помінятися місцями. Віддати трон, майбутню владу, усе за можливість неприховано жити, не стримуючи почуттів.

Суворий чоловік на чолі процесії підійшов до полоненої з оголеним мечем:

— Верховні жрець і жриця Храму Есетів, дозвольте кров’ю ворога освятити вівтар найдревнішого.

Батько підняв руку долонею до зали:

— Внесіть його!

За мить перед жертвою і катом з’явився золотий вівтар, прикрашений голубим дорогоцінним камінням, яке називали слізьми дракона. В невелику впадину посередині мало лягти ще тепле серце ворога. Я не раз бачила кривавий ритуал, але нічого, окрім відрази, не відчувала. Вбивали фанатичних послідовників, які покірно йшли на смерть, щоб злитись із кров’ю найдревнішого. Але зараз переді мною стояла не божевільна жриця, а молода дівчина. Від безсилля і люті її великі очі наповнились слізьми і стали блискучими, немов кришталь. Полонянка високо підняла голову і перед смертю вигукнула:

— Скоро народиться той, хто знищить вас усіх! Ми, геліонати, боремось за це! — І в цей момент її тіло пронизав гострий меч жерця.

— Ні! — викрикнула я, піднявшись із трону.

Це нечувано! Присутні в залі ошелешено повернулися. А я продовжувала стояти і з жахом дивилася на мертву рудоволосу дівчину, яка з нестриманим криком, наче ожила у серці. Воно застукотіло частіше. Тепер я чітко знала, як люто ненавиджу все, що оточує! Якби присутні тільки знали, що їх майбутня верховна жриця стала геліонаткою!

Але крик протесту сприйнявся довколишніми як бурхлива незгода зі словами ворога. Ніхто не міг допустити, що все навпаки. Навіть мати, яка ніколи не проявляла емоцій, після церемонії підійшла і сказала:

— Та, хто так люто ненавидить геліонатів, буде достойною верховною жрицею. Але надалі стримуй в собі навіть ненависть до ворогів. Пам’ятай, ти — сестра найдревніших. А вони ніколи не виказують емоцій. Будь такою ж стриманою, як і вони.

Я сиділа на ненависному троні з затуманеним поглядом, а перед очима стояла страшна картина страти. Зустріч, яку передрік Едо, закінчилась, не встигнувши розпочатись. Я й зараз пам’ятаю рудоволосу дівчину, яка, не відаючи, змінила моє життя.

Одягнувши маску байдужості, я робила вигляд, що розглядаю процесію. Та несподівано погляд зачепився за незнайомця, який дивився просто у вічі. Небачена нахабність обурила, а потім налякала. З жахом я зрозуміла, що пильні сірі очі бачать наскрізь. Не вірять масці, а читають кожну думку, відчувають відразу, страх і можуть в будь-який момент викрити! Я налякано відвела погляд, втупившись у руку, яка дрижала, як листок на вітрі. Здавалось, що, заховавши очі, зможу сховати і душу, яка насмілилась повстати проти минулого, теперішнього і майбутнього. А про це не повинна знати жодна жива душа. Доки я не знайду способу вибратись звідси.

Коли тієї ж ночі я крутилася в ліжку, то шкодувала, що так і не знайшла мужності роздивитись незнайомця, який чомусь знав чи здогадувався, що коїться в моїй душі. Обережніше, Есхо… Сьогодні я ледве не видала себе. Звичайно, боятися чужинця безглуздо, ніхто не повірить безпідставним словам. Проте ворога повинна знати в обличчя!

Настав час, коли почали відкривати таємниці Храму. Ці заняття проводила матір — єдиний носій древніх знань. Доступу не мав навіть верховний жрець. Тоді я багато часу проводила з нею. Але сподівання зблизитись виявились марними. Вона залишалась такою ж холодною і чужою, як і стіни підземель.

Минали одноманітні дні, а маска ставала все більш обтяжливою. Я вже не знала, з чого черпати сили, щоб і далі приховувати почуття. Ніби ходила по замкнутому колу, тільки коло ставало все вужчим і вужчим, і я поступово втрачала надію вирватись із нього. Я перестала чогось хотіти і, здається, вже змирилася. У вільні хвилини продовжувала безцільно бродити садами і двориками палацу. І одного разу, зачарована металевим відлунням мечів, натрапила на урок бойових мистецтв, на якому навчали чоловіка.

Опинившись на невеликому балкончику, прикипіла поглядом до імпровізованої битви, що вирувала на нижньому дворику. Ітерас з вередливої безпомічної дитини перетворився на честолюбного шістнадцятилітнього юнака, який будь-що прагнув влади! Чоловік насолоджувався становищем майбутнього верховного жерця. Йому подобалось відчувати владу над іншими. Ітерас — жорстокий у покараннях, непохитний у рішеннях і зверхній до усього і всіх, ріс справжнім верховним жерцем! Навіть батьки уже не вселяли знахабнілому юнаку страху. І чим ближче наближався час посвяти, тим більше жрець зневажав мене, бідкаючись, як не пощастило йому із верховною жрицею.

Ітерас вправно володів мечем. Завжди швидкий, як барус, правий куточок уст іронічно піднятий, очі хижо прищурені — верховний жрець любив хизуватися своєю майстерністю.

Та вже за мить він лежав на землі, відкинутий блискавичним випадом вчителя. Шабля вислизнула з рук і принижений юнак кидав очима блискавки на кривдника. Але той спокійно і безпристрасно промовив:

— Недооцінювати суперника так само згубно, як і переоцінювати себе.

В цей момент Ітерас підняв голову і побачив мене. Втонувши у моїх усміхнених очах, жрець побагровів і ледве не луснув від злості.

— Я хочу, щоб жриця навчалась бойовому мистецтву і була моїм партнером в спарингу, — розлючено закричав Ітерас.

— Ти не станеш сильнішим із безпорадним противником, — здивувався учитель.

— Я так хочу!

Ітерас навіть не підозрював, що прагнучи покарати, насправді робить мені величезний подарунок. Затамувавши подих, я очікувала відповіді. Та внутрішня радість змінилась на страх. Я зустрілась із сірими очима вчителя і остовпіла! Це ж ті очі, що декілька років назад бачили мене без маски! І зараз зазирали в самісіньку душу!

— Завтра приходьте обоє, — сказав тепер уже наш учитель.

Не знаю чому, але я швидко навчалась. Можливо, через те, що заняття перетворились на єдину втіху, можливість жити по-справжньому. Я вже давно переросла в майстерності партнера і чоловіка, і це не давало жерцю спокою. Я ж набувала більшої впевненості і сили.

Рік навчання у Майстра О, а саме так ми зверталися до вчителя, пролетів, як стріла. Кожну хвилину, проведену поруч, я відчувала пильний погляд загадкових очей. Майстер О з цікавістю і прихованою посмішкою спостерігав, як я, забуваючи про маску байдужості, кидалася у вир битви, як звичайна розлючена жінка, а не стримана, бездушна жриця. Радість, гнів, шаленство, азарт і ще безліч емоцій ожили на обличчі. Я вперше в житті усміхалась на людях, і вперше мені усміхались у відповідь. Усміхались очі О.

Я часто відчувала турботу вчителя. Хоча О намагався цього не показувати. Але для людини, яка ніколи не чула доброго слова, не помітити уваги, все одно, що не помітити першого снігу, якого ніколи не бачила. Тоді я й розгадала загадкового Майстра. За зовнішньою стриманістю, жорсткістю та байдужістю учителя ховалася інша людина. Виявляється, Майстер, як і я, носив маску! Вперше зазирнувши в мої очі, О побачив себе — доброго, чуйного, благородного. Це не могло не дивувати, адже чоловік дивився в очі верховної жриці! Так з ворога учитель перетворився на таємного спільника. І, можливо, про це здогадувався.

Та за наказом Ітераса уроки несподівано відмінили. Я боялася, але розуміла, що рано чи пізно це неодмінно трапиться. Пиха чоловіка не дозволяла спокійно спостерігати за моїми успіхами.

І в день, коли я вперше не побачила Майстра О, зрозуміла, що не просто симпатія пов’язує мене з цією людиною. Почуття, до цього невідоме, охопило і спалювало зсередини. З кожним днем воно росло і погрожувало розірвати на шматки. Я шаленіла і гинула тільки від думки, що ніколи, ніколи не зможу бути поруч з людиною, яку кохаю…