Айхо, або Подорож до початку

Розділ 53

— Схоже, я трохи переборщив, — усміхнувся Каро.

Всі троє всілися біля розпаленого каміна, що кидав тепле, добре світло в напівтемну кімнату. Веселі відблиски тіней витанцьовували на білих стінах, оспівуючи радість довгоочікуваної зустрічі.

Я не відходив від діда. Не міг натішитися.

А дід змінився… ось і нові зморшки посікли смугляву обвітрену шкіру. Погляд ще більш задумливий. Сірі вицвілі очі бачили те, чого не бачив ніхто. Дід ласкаво усміхався і гладив, як колись, по голові, перебираючи неслухняне волосся. Ставало спокійно, безтурботно, затишно, як у дитинстві.

— Пробач, малий, що добряче налякав, — продовжував Каро. — Ми вже давно поховали тебе.

Я глянув на діда.

— Корабель, на якому ти відплив з піратами, не повернувся і до Сакарії так і не доплив. Я загубив твій слід біля підніжжя Вершини Тиші. А звідти не повертаються…

— Та я ж повернувся.

І дід, і Каро здивовано і якось сумно перезирнулись:

— Отже, ти був там? — майже налякано запитав Радо.

— Був. Діду, ти вважав мене загиблим, а я похоронив тебе.

— Мені просто пощастило, Айхо, — перебив дідусь. — Краще розкажи, як дістався Шанталії? — повіяло прохолодою в рідному голосі.

Я насторожився. Якось коротко, не вдаючись у деталі, розповів, як з Вершини Тиші потрапив на Великий Шлях, потім — в Сакарію, а там по морю до Шанталії.

— А далі ви і самі все знаєте, — завершив я, чомусь змовчавши про всі дивацтва, які відбулися за весь цей час.

Моя розповідь виглядала звичайнісінькою. А я ж мав стільки розповісти, стільки задати запитань. Що зі мною?

Камін догорав. Обличчя діда спохмурніло. Темні тіні виповзали з закутків. Згасла свіча. Рідні дідові очі дивилися все більше підозріло. Каро і зовсім насупився. Я не витерпів:

— Ви мене в чомусь підозрюєте? — аж підскочив я на стільці.

— Так… — швидко мовив дід.

Відповідь виявилась не просто несподіваною, а й принизливою. Серце стиснулося. Я відчув себе малою дитиною, яку незаслужено вирішили покарати. Але, приховавши істинні почуття, суворо запитав:

— В чому? Я маю знати.

Каро вхопив за руку Радо, який все ж рішуче піднявся. Майстер ніби від чогось хотів застерегти друга, але той не слухався.

— Ні, Каро, сьогодні я маю про все дізнатись. Якою б гіркою не була правда. Це — мій внук.

Ніби холодними пальцями провели по спині. На душі стало гидко. Про яку правду говорить Радо?

З-за пазухи дід дістав конверт. І я згадав, як Майстер Каро обмовився про листа, якого нібито мені прислав хтось із жерців.

— Цей лист адресований тобі, Айхо. Його не так давно доправив до Університету жрець, хоча старанно намагався це приховати, — дід потряс перед очима конвертом і замовк, чекаючи реакції.

Я мовчав.

— Ти не поясниш, чому листуєшся із жерцями? — почав сухо дід.

— Та що з вами?! Для чого цей клятий допит?! Прочитайте нарешті листа! І все проясниться!

Дід гірко усміхнувся:

— Цей лист, — продовжував він, — скріплений тлінною печаткою.

— І що це означає?

— Це означає, що відкрити його можеш тільки ти! Інакше лист зітліє, а зміст стане недоступним. От хитрюги!.. — загарчав Каро. — І не придурюйся, що цього не знаєш!

— Та я й справді не знаю! Чому не вірите?! — ображено крикнув я, стримуючи клубок, який підпирав до горла.

Дід відвернувся, наче йому в обличчя линули відро холодної води:

— Айхо, Айхо! — сумно проказав він. — Цей конверт відкривається амулетом, який я подарував тобі. Ось поглянь: його восковий відбиток застиг на папері.

Мимоволі я стиснув амулет рукою. Що?

— Амулет з тобою? — запитав дід Радо.

— Так, — зацьковано мовив я.

— Як його відбиток потрапив до жерців? — спитав дід і сам відповів: — Тільки якщо ти дав ворогові відлити копію. Як же гірко…

Тепер почало доходити: і дід і Майстер Каро вважають мене шпигуном жерців! Не може бути! Але що й справді робить відбиток амулета в Храмі? І чому жерці посилають мені листа? Що ж це все означає? У голові гарячково завертіло думками.

— Є тільки єдиний спосіб з’ясувати усе і перевірити ваші підозри, — рішуче почав я. — Давайте відкриємо конверт. Ось амулет, — і я впевнено простягнув його дідові.

Той завагався, але все ж взяв.

— Будь обережним, Радо, ти ж знаєш всі ці хитрі штукенції жерців, — попередив Майстер Каро.

— Не хвилюйся, друже, — і дід глянув на мене.

Металеве кружальце плавно лягло у восковий відбиток на конверті. Віск миттю розтанув, ніби до нього піднесли палаючу свічку. Папір в руках розпрямився, і дід спрагло припав до тексту.

Він швидко бурмотів під ніс, читав, перечитував і обличчя його змінювалося від обурення до глибокого здивування і навіть болю. Нарешті Радо безсило опустився на стілець і протягнув листа:

— Айхо, що все це означає?

Я вихопив дивний клаптик паперу, що наробив такого галасу, і прочитав:

«Мій дорогий, любий Айхо.

Якщо зараз читаєш моє послання, отже ти все-таки вибрався з Вершини Тиші. Єдине місце, про яке я чула від тебе, — це школа Майстра Каро в Шанталії. Сподіваюсь, лист дійде і ти його прочитаєш.

Отож, якщо ти потрапив у Школу Майстра, то залишайся в ній якнайдовше. Нещодавно Едо повідав, що саме там «народиться» Обраний. Так, саме «народиться». Я запитувала, що це означає, але павук нічого й сам не може пояснити. так дослівно довірились йому духи.

Ти, як ніхто, тепер знаєш, яким важливим є Обраний для нас усіх. Заклинаю тебе: відшукай Лицаря і допомагай у всьому, чим тільки зможеш. І доба зла скінчиться. Нарешті мир запанує.

Про мене не турбуйся. Це мій шлях, і я маю мужність його пройти. Тепер твоє завдання — служити Обраному, допомогти йому стати на бік Світла і зберегти від Темряви.

Часи неспокійні, мій хлопчику. Едо все більше розповідає про Морок, що насувається. Треба поквапитись. І не допустити, щоб Обраний потрапив до лап жерців.

І ще: використай на славу те провидіння, яке дозволило мені написати і передати тобі листа… Але знищ його одразу ж, як прочитаєш. Це важливо.

Будь мужнім!

З любов’ю, твоя бабуся Есха».

Я дочитав до кінця. Папір у руках став теплим. Ніби нізвідки повіяв легенький вітерець. Здалось, що лагідна рука Есхи торкнулася щоки. Я пригорнув листа до серця. Але одразу ж згадав про наказ знищити і кинувся до каміна. Майстер Каро перехопив.

— Айхо, зачекай! — крикнув навздогін дід. — Не квапся. Те, що написано в листі, дуже важливо. Потрібно перечитати ще раз і ще раз, вивчити напам’ять. І тільки тоді знищити. Передай листа Каро.

Вивільнившись із цупких рук старого, я простягнув йому пожмаканий папір. Каро швидко перечитав і ошелешено зиркнув на діда.

— Це міняє справу, — з полегшенням підсумував Майстер.

— Міняє, — невесело сказав Радо. — Нам з тобою, двом старим йолопам, потрібно вибачитись перед Айхо. Схоже, мій хлопчик немало пережив за коротке життя.

І дід обійняв, прошепотівши: «Пробач».

— Пробач, хлопче, — дружньо постукав по плечу Майстер. — А дивлячись на тебе, й не скажеш, що ти той, хто зміг повернутися з Вершини Тиші, — старий добродушно розсміявся.

— Радий, друзі, що все так на славу вирішилось. Та скільки б нам усього не хотілось сказати чи почути один від одного, ніч шепоче з усіх кутків і підганяє до сну. Негоже друзям стерегти темінь. Хай ранок проспіває веселу сонячну пісню зустрічі. А зараз — спати, спати, спати… — і Каро, усміхаючись та розмахуючи руками, наче пташок, зігнав нас.

Дуже не хотілося розлучатися з дідом. Ще стільки всього хотів розпитати. І в його очах горів допитливий вогник. Але Радо ласкаво погладив по голові і, погодившись з товаришем, загнав, як малого, спати.

— Завтра буде вдосталь часу, щоб наговоритись, Айхо. А зараз нехай сон напоїть снагою і здоров’ям на новий день.