Айхо, або Подорож до початку

Розділ 56

Майже двадцять днів я потратив, щоб подолати Південне море, і лише п’ять ночей відділяло від місячного затемнення. Я дуже поспішав. А Агрантак був ще так далеко… Кургани Скелья і Пригір’я Сонних Гір лежали на шляху злостивою перепоною.

Забувши про обережність, я нісся на витривалому плямистому анжирі день і ніч, не даючи перепочинку ні собі, ні тварині. З пам’яті підступно виринала постать грізного вершника, прислужника жерців, неофіта Сохо. Колись нас познайомив ще Треголад. Коли я вперше побачив хлопчину, йому певне не виповнилось і чотирнадцяти. Але вже тоді Сохо був не на роки здібний, сміливий і винахідливий. Якби ж я тільки знав, що з допитливого хлопчака виросте… таке чудовисько.

Коли я нарешті добрався до поселення, то валився з ніг, виснажений дорогою і страхами, які не полишали, мордуючи жахливими видіннями.

Зморене за день сонце закочувалось за багряний обрій. З півночі на посіріле небо сунули важкі рвані хмари. У поселенні панувала безтурботна вечірня тиша. Крім селян, які зачиняли на ніч стайні і комірчини, на вулицях нікого. І, здається, ніщо не віщувало лиха.

Я поспішно прив’язав вірного анжира біля крислатого старезного дерева. Покручене, вузлувате гілля стомлено звисало, торкаючись самого долу. Озирнувшись довкола і закутавшись в плащ, який захищав від цікавих очей, я з тяжким серцем рушив до будинку Айсолари, ледве стримуючись, щоб не побігти.

Темна беззоряна ніч накрила землю. У віконцях сільських хатинок загорілись теплі жовті вогні. Вже майже біля будинку Айсолари почув жіночий крик… Серце завмерло від жаху… Я помітив темні фігури, що чатували біля дверей. Ледве не наштовхнувшись на них, швидко притиснувся до стіни, намагаючись залишатись непоміченим. Обережно прокрадався до відчиненого вікна. Зазирнувши, з полегшенням зітхнув, бо зрозумів, що кричала породілля. Та радість виявилась передчасною: новонароджене маля на руки підіймав не хто інший, як Сохо. Дитя кричало, наче виривалося з цупких обіймів смерті, а мати обезсилено тягнула до безжального Воїна руки, благаючи віддати дитину. Та коли Сохо передав немовля помічнику і той безсердечно заклеймив маленьку ручку древньою руною, Айсолара завила, як дикий звір, та впала на ложе без свідомості.

— Так, я вперше познайомився з тобою, друже, — дід сумно усміхнувся. — Підслухавши розмову жерців, я дізнався, що всіх немовлят, які народилися цієї ночі, доправлять до Верховного Храму. Там нещасних принесуть у жертву Семикутній Зірці Ар-ха-Юма, щоб пророцтво померло, потонувши в безневинній крові.

Підступність і силу Сохо я знав ще з часів перевороту у Воїнстві. Та бажання захистити тебе додавало сил.

— Забирайте! — віддав наказ Сохо, тицьнувши поплічникам маленький беззахисний згорточок. — Везіть до Храму. Як тільки владнаю справи, доповім про все Мезару. Не гайте в дорозі часу…

Я не дослухав злодія.

Як одночасно переслідувати вбивць і захистити Айсолару? Тоді і прийшла думка випробувати вміння, отримані в Університеті Совредо.

Два плямисті анжири мирно куняли, прив’язані до загорожі. Отже, Сохо прилетів на вороті — велетенському птахові Воїнів Шаку. Ворота я, звичайно, не знайду, він повернеться на заклик лише господаря.

Обережно погладивши анжирів за загривок, прошепотів на забутій мові найдревніших декілька фраз. Тварини стрепенулися, мовби прокинулись від глибокого сну. Справа зроблена. Ховаючись у темряві ночі, нишком повернувся назад до будинку. Якраз у цей момент з немовлям на руках вийшли два лиходії. Заскочивши на плямистих звірів, рушили в дорогу, не здогадуючись, що далеко не заїдуть.

У будинку лишилися лише Сохо і непритомна Айсолара. Коли я увійшов усередину, вбивця схилився над ложем молодої жінки. Оголивши меча, я крикнув негіднику:

— Стій!

— А… ось і ти… — спокійно протягнув Сохо, безпечно без зброї в руках розвертаючись до мене, — я впізнав тебе ще на дорозі в Агрантак, Радомире — вірний Воїне Трьох Старійшин! — з насмішкою, наче виплюнув, зрадник. — Але я надто поспішав. Хоча тепер шкодую, що не прикінчив тебе ще тоді разом з Акермолом, Треголадом і Верамодом! — Сохо зловісно розсміявся.

— То це ти вбив їх? — ошелешено я відчув, як рука здригнулась. — Не можу повірити, що колись називав тебе другом? До останнього сподівався, що ти не причетний до злодіянь тієї жахливої ночі, що лише через свою молодість і недосвідченість став на бік зла. Але тепер бачу: гірко помилявся…

Сохо не зводив хижого погляду, але не поспішав братися за меч:

— Я хотів, щоб у ту ніч слави ти був поряд зі мною, — раптом мовив жрець.

— В ніч слави? — ледве не захлинувся від обурення я. — Отямся, Сохо! Це ж ніч ганьби! Ганьби і загибелі справжнього Воїнства!

— Та озирнись навкруги, Радо! Чи не зараз Воїни Шаку переживають розквіт! Нам належить усе: слава, влада, багатство!

— Це вже не Воїни, це — жерці!

— Тепер це одне й те ж саме! Одумайся, Радо, і наша дружба відродиться, стане ще міцнішою, ніж була.

Засліплений і одержимий, переді мною стояв колишній побратим, якого жадоба влади перетворила на чудовисько.

— Ну, чого мовчиш? Ти згоден? — квапив Сохо.

— Мені тебе шкода…

— Ну що ж, тоді помри! — загарчав Сохо і кинувся у бій.

Не розповідатиму усіх подробиць довгої і виснажливої сутички. Давалась взнаки утома від безперервної подорожі, та я бився з останніх сил. І нарешті вибив зброю із рук ворога. Але не в змозі зробити останній вирішальний удар зупинився. Сохо, миттю скориставшись розгубленістю, хвацько пожбурив короткий піратський кортик у груди. Перед очима попливло… Безсило сповзаючи по стіні, чув глухі, майже безшумні помахи крил ворота. Жрець утік. Приречено я торкнувся грудей, але не намацав крові. Ледве подряпавши шкіру, ніж Сохо застряг у подарованій Совредо кольчузі, яка врятувала від неминучої смерті.

Переконавшись, що Айсолара жива, я кинувся наздоганяти лиходіїв, в чиїх руках знаходилось твоє життя. Зовсім скоро побачив на дорозі двох вершників, які роздратовано пришпорювали анжирів, але ті байдужі до наказів, вайлувато ходили колами.

«Не дарма провів рік з Премудрим Старцем», — усміхнувся про себе.

— Що трапилось, подорожні? — крикнув злодіям, надавши голосу сільського акценту.

Жерці насторожено зиркнули. Безпорадність лиходіїв потішала.

— Та от щось трапилось з анжирами. Раптом зупинилися і ходять, мов зачаровані колами, — сказав той, що тримав немовля.

— Ми дуже поспішаємо! Виконуємо наказ Верховного Жерця! — задеркувато продовжив другий, вважаючи, що це має справити належне враження.

— О! То ви й справді поспішаєте, — вдаючи стурбованість, погодився я. — Дозвольте допомогти.

Бандити з надією перезирнулись.

— Вже замучився з цією худобою, — почав я. — Ніби показилася. Об’їжджаю усю округу, і тільки про це й чую — анжири сказилися. Та, на щастя, я знайшов на них управу. Якби не бабця, довгих років їй життя, то і не знав би про цей древній спосіб. Ану, давайте спробую.

Лиходії оживилися і, схоже, повірили у байку.

— О, бачу у вас немовля. Покладемо його краще на травичку, земля суха, ніч видалась теплою.

Та жрець ніби щось запідозрив і навідріз відмовився віддати малого. Але я не здавався:

— Е ні, тоді нічого не вийде. Не пробачу собі, якщо випустиш малечу з рук. Раптом анжир стане на дибки, а таке буває, коли їх починаєш виводити з коловороту.

Жрець неохоче все ж протягнув маля. Я обережно поклав тебе на траву. Взяв за уздечки тварин і наказав їм скакати що є духу і не зупинятися. Ті рвонули, як блискавки, тільки слід прохолонув. Думаю, жерці ще довго згадували ту поїздку.

Не гаючи часу, підхопив тебе на руки. Вірний анжир за наказом хвацько звернув з дороги, розсікаючи прохолодне ранішнє повітря, чимдуж помчав до чорніючого лісу.

Коли ти вперше заворушився на руках, голосно заверещавши, я зрозумів, що не маю ні найменшого поняття, як поводитись із немовлям. Безстрашний у бою виявився безпорадним перед маленьким згорточком, який вовтузився на руках і вимагав їсти. Хоч і не планував, але звернув у перше-ліпше поселення.

Молоко роздобути вдалося. Але селяни підозріло косилися і перешіптувалися. Краєм вуха я почув, що їм відомо про події минулої ночі у сусідньому Агрантаку. Виявляється, немовлят забирали і в їхньому поселенні. І знову ми поспішно рушили у дорогу. Але кляте клеймо зробило свою чорну справу: ти захворів. Тобі терміново потрібні були спокій, тепло, повноцінні харчі і відпочинок. А я, вигнанець, опинившись чужих краях серед ворогів, не знав, як маю тобі це дати…

На щастя, на окраїні лісу, далеченько від поселення трапився покинутий старий млин. Я оглянув його і зрозумів, що це наш порятунок, — раптом дід весело розсміявся.

— Через тебе, малий, довелося стати крадієм! Кожного ранку я пробирався нишком на пасовисько і здоював у худоби молоко. Ти не швидко, але поправлявся. Нелегкі і тривожні дні минали. Так ми прожили майже три місяці. Доки літо не почало стирати барви об палюче сонце.

Я розумів, що через море в Шанталію з тобою не пробратись. Жерці нишпорили по всьому Узбережжю, прочісували кожен корабель, шукаючи немовля з клеймом Воїна Шаку на руці. Єдиним порятунком залишався шлях на Схід, через гори Каракаса у Край Загір`я, на території, до яких жерці ще не дісталися. Усвідомлював, що несказанно далеко віддаляюсь від друзів, які чекають у Шанталії. І, можливо, не отримавши звістки, вже оплакують. Але ніхто: ні жерці, ні товариші не стануть шукати нас там, куди направились — у Вернакії.

Нікому не відомі, ми оселились на окраїні поселення у закинутому лісовому будиночку, де колись жив старий знахар. Згодом, за звичкою, люди почали так величати і мене. А я залюбки допомагав, чим міг, користуючись знаннями, які отримав в Університеті Природознавства у Майстра Совредо. А заради власного задоволення приручав лісових звірів. Та, на жаль, саме це зіграло злий жарт.

Довгі роки ми жили тихо і спокійно. Щоб віддячити за лікування, селяни забезпечували нас запасами харчів, яких вистачало на зиму. А згодом з тобою почали хазяйнувати. Наче в далекому сні, згадував я ті давно минулі події, коли називав себе Воїном Шаку. Все це залишилось в іншому житті, ніби відбувалось не зі мною. Здавалось, що саме в Вернакії я тільки починав жити.

Розмірене сільське життя, домашні клопоти і ти стирали з пам’яті тривожні події. Воїн Шаку Радомир загинув десь у тих забутих боях за справедливість. Натомість народився селянин, знахар, дивакуватий підкорювач звірів Радо, дід Радо…

Ті чотирнадцять років, які прожили у лісовому будиночку, стали найкращими роками життя. Я нарешті зрозумів, що таке щастя. Щастя бути цілим всесвітом для маленької крихітної людинки, усмішка, перші слова і кроки якої змушують вуста розпливатися у ніжній посмішці, а серце — любити світ і усіх довкола!

Дід замовк, і здалося, що клубок, який підкотив йому до горла, затнув усі слова. Кожен із нас на мить занурився у власні спогади. Переді мною пронеслися грізні Воїни Шаку на сизокрилих воротах. Якісь далекі битви побачив перед собою. Нізвідки чув крики перемоги. Невідоме до цього затишне селище Агрантак, мальовничі пейзажі Пригір’я, доглянутий будиночок матері Айсолари і її ніжний голос, що тихо наспівував нечуті пісенні мотиви — все це враз зринуло з пам’яті, ніби до цього часу спало в її закутках міцним, майже мертвим сном.

Я пильно зазирнув Радо у вічі. Він як і раніше, залишався найріднішою людиною. А тепер став більше, ніж дід. Перетворився на справжнього друга, рятівника, людину, яка присвятила життя. Але одне під’їдало зсередини:

— Можливо, батьки шукали мене… — дорікнув я Радо.

Дід, вирваний з глибоких роздумів, наче незрячими очима глипнув і пробурмотів:

— Шукали…

— Я поїду в Агрантак! Знайду батьків.

Дід співчутливо покосився:

— Коли ти підріс і я міг ненадовго залишати тебе одного, пам’ятаєш, за тобою приглядав дядько Бахтей?

Я кивнув головою, але ніяк не міг второпати, до чого тут дядько Бахтей. Дід продовжив:

— Так от, тоді я і вирішив навідатись у Агрантак, розуміючи, що не маю права приховувати тебе від батьків… Час пройшов, і я сподівався, що все втихомирилось і жерці вже не шукають. Думав, що коли Айсолара дізнається, що ти живий-здоровий, то погодиться з чоловіком переїхати у Вернакію. І ми усі дружно заживемо у лісовому будиночку, а, можливо, скоро побудуємо новий, більший, просторий…

— І що? — нетерпляче випалив я.

— Коли дістався Агрантаку, то дізнався від селян, що батьки одразу ж після твого народження і таємничого зникнення переїхали у Сакарію.

— У Сакарію?! — ошелешено вигукнув я. — То я стільки часу був так близько і не знав цього?!

— Занадто близько…

Спантеличений, я затамував подих.

— Те, що я дізнався в той день, страшенно вразило, Айхо. Я повертався додому з тяжким серцем. І вже шкодував, що залишив тебе без нагляду. Приїхавши додому, я ще довго не міг заспокоїтись, хоча й переконався, що все гаразд. Але гнітюча тривога не покидала. Тоді я і вирішив вигадати смерть твоїх батьків. Ти підростав і неодмінно захотів би знати щось про них. Став би шукати, якби знав, що живі. От я й придумав байку з епідемією і переїздом… Ти ріс кволим не через неіснуючу хворобу. Тавро, випалене при народженні, ледве тебе не вбило. Коли трохи підріс і став запитувати про нього, я вигадав дивовижну історію, яка не лізла ні в які ворота, але ти малий любив усілякі казочки. Насправді тавро — це древня руна, що означає «Справедливість». Це колись таємний знак Воїнів Шаку, за яким ми впізнавали один одного. Чому усіх немовлят заклеймили тоді саме цією руною, я можу лише здогадуватись. Жерці боялись, що не всіх доправлять до Верховного Храму. Вони чекали нашого спротиву, тому й вирішили помітити вас. Та й спосіб був жорстокий, але надійний, мало хто б з малих вижив після такого…

Всі чотирнадцять років я переховував тебе від відвідувачів, був суворим, коли забороняв їхати зі мною в місто. Не завжди дозволяв бавитися із сільською дітворою. Думав, що так захищаю тебе. Думав, що вирвавши з лап смертельної небезпеки, назавжди сховаю. Але доля розпорядилась, як завжди, інакше…