Айхо, або Подорож до початку

Розділ 29

Прийшовши до тями, я глибоко вдихнув і закашлявся. Спробував розплющити очі, але повіки, мов кам’яні, стулялися знову. Через невеликі щілини між ними я бачив світло, яке здавалось сліпучим. Зробив зусилля, щоб перевернутись зі спини на живіт, і відчув, як нестерпно болить усе тіло. Мозок відмовлявся працювати. Інстинктивно закрившись рукою, зміг розгледіти, що знаходжусь у печері, схожій на ту, в якій жив з Есхою, але велетенських розмірів. Просторе приміщення завалене усіляким мотлохом: напіввцілілими скринями, зброєю, обладунками, корабельними уламками. А дивне яскраве світло випромінювали дрібні камінці, всіяні по чудернацькій печері. Певне, це вони виблискують на скелях Вершини Тиші. Ця здогадка ніби отверезила, привела остаточно до тями. Неймовірно! Тоді я… Тоді я в її надрах!

Серце сильніше забилося в грудях. Я пригадав останні події. Як потрапив під воду, як задихався від браку повітря, а далі — пустота. Я ще раз озирнувся довкола і відчув усю велетенську міць кам’яних брил, що нависли наді мною. Підземні печери Вершини Тиші! Як я потрапив сюди і де харон?! Не встиг згадати про чудовисько, як зовсім поруч почув шум і хлюпання води. В печеру вповзла не бачена мною досі велетенська істота.

Харон виявився потворним гігантським змієм. На його невеликій голові вертикально один над одним розміщувались три круглих вилупкуватих ока, а довжелезний, порепаний, покритий мокрою, наче рідкою шерстю, хвіст розтроювався і утворював щупальця, якими істота полювала на здобич. Я нащупав рукою шаблю. Одне око харона миттю простежило, і жахливе, моторошне шипіння проповзло по печері. Відкрилася невелика, але повна гострих і довгих лез-зубів паща чудовиська. Холодний піт крапельками скотився по чолу.

— Чого бажає ага-сан? — прошипів змій улесливо-солодким голосом.

Здивований, збитий з пантелику, я не повірив вухам. Агасаном називають господаря, а змій явно звертався до мене.

— Ти назвав ага-саном, хароне? — невпевнено мовив я, прошипівши у відповідь.

І тільки тоді згадав про подарований дідом амулет, завдяки якому вдалось підкорити двоголову хапуку, і завдяки якому я зараз розмовляю з хароном на зміїній мові. Він втретє врятував життя. У пам’яті зринули слова Едо, сказані на прощання. І дід, і Есха давно вже не поруч, але їх турбота і невидима присутність завжди зі мною в цьому незбагненному і непередбаченому світі. Я усміхнувся і відчув якусь несподівану впевненість у власних силах. Якщо харон вважає агасаном, то не варто його переконувати в протилежному.

— Де я, хароне? І як сюди потрапив? — прошипів до потвори.

— Ага — сан зараз у печері з моєї провини, — відповів змій і винувато потупив до долу три вилупкуватих ока. — Коли я почув, що жертва, тобто ти, ага-сане, розмовляєш на зміїній мові, то зрозумів, що я, йолоп, ледве не вбив господаря. І приніс тебе до печери.

Я інстинктивно потер шию та, згадавши смертельні обійми чудовиська, знову відчув брак повітря і закашлявся.

— То ага-сан не сердиться на харона? — запитала потвора, запобігливо заглядаючи в очі.

Зараз грізний охоронець озера був більше схожим на якусь домашню тваринку, що виляє хвостом перед господарем в надії отримати порцію ласки.

— Ні, — коротко відповів я і відчув навіть щось схоже на симпатію до цього дивакувато-покірного створіння.

Здається, зрадівши, змій улесливо мовив:

— Як харон може загладити свою провину перед господарем? Можливо, ага-сана потрібно доправити назад нагору, на берег Ока Дракона?

— Ні-ні, — квапливо випалив я.

Я дуже вчасно зник з поверхні Вершини Тиші. Жерці не заспокоїлися б, доки не спіймали. А так ніхто навіть не підозрює, що, потрапивши до лап харона, я залишився живим. Вороги вважають мертвим, і це на руку. Потрібно вичекати, а час покаже, коли я зможу повернутись назад. Харон будь-коли доправить на поверхню.

— Я хочу на деякий час залишитись тут, у твоїй печері.

— О, ага-сане! Для харона це велика честь — приймати в себе повелителя зміїв.

Я ніяково змовчав. Все складалося надто вдало, і якось не вірилось в такий несподівний поворот подій.

— Харон зараз же принесе ага-сану чогось смачненького попоїсти, — потвора поволі поповзла назад і я почув, як шумно булькнула вода.

Слова «щось смачненьке» нагадали про те, що я нестерпно голодний. Та харон не змусив довго чекати. Швидко повернувся і кинув під ноги шматок якоїсь смердючої напівгнилої тушки. Коли я подумав, що це може бути людина, знудило, і я миттєво відвернувся від жахливого шматка.

— Господарю не сподобалась їжа? — засмучено і трохи перелякано спитала потвора. — Це найкращий шматок з усіх запасів. Не карайте харона.

— Все гаразд. Не хвилюйся, я й не збирався тебе карати, ти дуже потішив мене, — переборовши відразу, відповів я. — Але я зрозумів, що не голодний, дякую за гостинність, але забери назад… цей шматок.

— Як забажає ага-сан.

І потвора, покірно захопивши смердючий шмат, поповзла геть з печери.

Історія з їжею трохи пригасила ентузіазм. Недовго я протягну голодним. Доведеться повертатися нагору, там хоч можна приготувати паляниці із сушених водоростей, такі, як пекла Есха. Раптом я згадав про торбу, в якій мали залишитись паляниці. В сумці й справді виявилось трохи хліба, але він геть розмок. Я безсило опустився на підлогу, тримаючи в руці те, що колись називалось паляницею. Спробувати підсушити цю клейку масу? Ще день без їжі — і я буду в захваті від подібного харчу.

— Ага — сан збирається їсти цю гидоту? — почув я харона, який безшумно повернувся.

Зніяковілий, намагаючись не псувати образ величного повелителя зміїв, який їсть хліб, я збирався вигадати, що відповісти. Але глянувши у вилупкуваті очі потвори, зрозумів, що нічого путнього не вийде, а я залишуся голодним. Та й харон — єдиний, хто може зараз допомогти. І я вирішив сказати, як є:

— Можливо, розчарую, але я не їм гидоту, яку ти запропонував. Я харчуюся звичайним хлібом.

Харон мовчав, і я захвилювався. Але потвора все ж мовила:

— Те, що ага-сан не хоче здаватися кращим, робить йому честь.

І вже зовсім іншим, не солодкаво-улесливим, а серйозним і навіть грізним тоном потвора продовжила:

— Я знаю, що Повелителем зміїв тебе робить лише древній амулет, що висить на шиї. Без цього маленького брязкальця ти для мене звичайний харч, — мороз пройшовся по шкірі. — Та зараз ти володар магічного артефакту, тому — і мій господар, мій ага-сан. Я довго живу на світі і пам ятаю першого найдревнішого, зустрічався не з одним Повелителем зміїв. Але ти перший, хто не використав наданої амулетом влади, щоб принизити покірного слугу.

Харон замовк, і три ока пильно глянули, зустрівшись із моїм здивованим поглядом. Дивно, але вилупкуваті очі потвори здавалися тепер не такими далекими. Я наче занурився в сиву давнину, глибоку мудрість і якусь приховану, незрозумілу сутність древньої істоти.

— Ти, певне, побачив в моїх очах те ж саме, що я в твоїх — відкриття?! — сказав харон, не чекаючи відповіді.

— Ти правий. Дивлячись на тебе, я ніби побачив інший бік древньої монети, яку багато років тримав у кишені, але дивився лише на один її бік. Я так довго вважав тебе чудовиськом, що навіть не підозрював, що в тебе може бути інша, невідома сторона.

— Я теж не думав, що в такій нікчемі, як людина, ще може бути прихований, як ти сказав? А… інший бік монети. Вже так давно я розчарувався в людях… — промовило чудовисько, і в трьох його круглих очах я побачив глибоку печаль, що ховалась за маскою люті. Це не могло залишити байдужим.

— Що ж зробили люди, примусивши тебе їх так ненавидіти?

— О, хлопче, ненависть — це дуже сильне почуття. До людей я відчуваю скоріше зневагу і байдужість. А ще: ви виявились непоганим харчем.

Як неприємно було уявляти себе стравою на сніданок чудовиська, та все ж щось змушувало перебороти відразу, а в душі з’являлося відчуття, схоже на повагу до харона.

— То все-таки, що трапилось? — обережно запитав я.

Чудовисько мовчало, опустивши очі, та не від сорому. Упевнений, що якби ці очі глянули на мене, то спопелили б одними тільки спогадами.

— Ви, люди, — істоти підступні, ниці і боягузливі. Ви боїтеся взяти відповідальність за власні вчинки і завжди чимось виправдовуєте безчинства. Немає більш кровожерливих істот. Ви вбиваєте подібних не для того, щоб вижити, а для того, щоб побачити смерть і уявити, що маєте над нею владу. Прагнете влади, безмежної влади, влади у всьому, переступаючи через те, що ще вчора вважали святим. Ви постійно стоїте на роздоріжжі між Світлом і Тінню. І пристаєте до тієї чи іншої сторони не за переконаннями, а лише виходячи із власної користі і зиску. Ви ті, хто забули про Закони Всесвіту. Ви розучились будувати, але навчились руйнувати і нищити те, що вже створене.

Я вражено слухав і хотів щось заперечити, але слова харона несподівано породили в уяві неймовірно страшні картини, які я раніше ніколи не міг бачити: донедавна буйні смарагдові ліси палали багряно-кривавим полум’ям, над яким зі страшним ревом літали дивні металеві птахи, з яких люди скидали вогненні кулі, що запалювали і знищували ліс. Я чув крики жаху та стогін, бачив обпалені трупи тварин і людей, яких поглинало полум'я. Навкруги стояв жахливий в'їдливий сморід. Бачив, як мати рукою захищає від нещадного меча воїна свою дитину. Бачив знищені війною міста, зруйновані села, спустошені чорні поля, які ще недавно колосилися золотим зерном. Куди не глянь, були розруха і попелища. Не в змозі більше споглядати ці моторошні пейзажі, я у відчаї закрив очі руками, ніби захищаючись.