Айхо, або Подорож до початку

Розділ 31

Освітлений, доволі низький підземний коридор круто петляв і справляв гнітюче враження. Я швидко, не зупиняючись ні на мить, ішов вперед. Та інколи стеля опускалася зовсім низько, а відчуття невідворотного кінця паралізувало розум, забивало подих. Здавалося, що кам’яний мішок затягнеться і навіки поховає у надрах. Доводилося повзти, повільно та незграбно. Але, на щастя, стіни послабляли обійми, знову росли вгору і я з полегшенням, розпрямившись, швидко просувався вперед, стараючись не звертати уваги на докучливу одноманітність підземного пейзажу.

Не знаю, скільки часу я брів, не даючи собі перепочити. Ні спрага, ні голод, ні втома, здавалось, ніколи не зупинять. Доки вихор часу і виснажений організм не закрутили у лиходійному танку. Мене наче вирвало з реальності і кинуло у безкінечний простір часу. Вічність! Здавалось, цілу вічність я блукаю по байдужому підземному лабіринту. Ні сонце, ні зорі — ніщо не могло підказати, що зараз: день чи ніч? І скільки вже йду без перепочинку. І лише тоді, коли підземний коридор вперше утворив роздоріжжя, я зупинився. Затуманений розум гарячково вирішував: куди ж іти — направо чи наліво? Я безсило звалився на землю і одразу ж заснув, здається, мертвим, без сновидінь, сном. Прокинувшись, відчув шалений голод, і тільки підкріпившись, повернувся до реальності. Позначив правий рукав роздоріжжя куском крейди й рушив уперед.

У перші дні за кожним поворотом я сподівався побачити омріяний вихід. Та поворот змінювався іншим поворотом, роздоріжжя — іншим роздоріжжям, а навкруги був лише камінь, камінь, камінь… Не пам’ятаю, як я знову заснув, а прокинувшись, довго не міг прийти до тями. Де я? Скільки часу проспав? І тоді я зрозумів, що подорож буде не такою короткою, як сподівався. Потрібно берегти сили, а не мордувати себе безкінечною дорогою без відпочинку і їжі.

Коли вперше натрапив на мітку, зроблену моєю ж рукою, то підступний страх, ніби на жорстких дерев’яних санчатах, проїхався по спині. Я пройшов по колу. Моє перше коло в підземеллі. І хто знає: скільки ще таких кіл затягуватимуть зашморг на надії вибратись звідси живим?

Панічний страх підкрадався з кожного закутка. За новим поворотом так само ховався черговий кам’яний коридор. Їжа, яку я і без того економив, закінчувалась. Сам, один, без харчів, води та надії, загублений у безмежному підземному світі, я відчував себе повністю виснаженим. Ще трохи — і страх зжере зсередини. Одноманітність та невідомість все менше залишали сил для боротьби з панікою. Та я відчайдушно хапався за останні спалахи надії. Я повинен вибратись на волю! Повинен вижити!

Зробивши чергове коло і дійшовши до вже відміченого мною роздоріжжя, безсило звалився на кам’яну підлогу. Навіть сон зрадив. Я лежав у безпам’ятстві, розпластавшись. Перед очима догори дригом витанцьовували стіни. Здавалось, що звідусіль чую скрегіт зубів і моторошне сопіння. Дивні химерні марення і раніше навідувались. Та коли я відчув на обличчі гарячий сморідний подих, то зрозумів, що це не сон. Поруч хтось є!

Схопившись, я міцно затис шаблю в руках і притиснувся до стіни, захищаючись від несподіваного нападу. Але довкола лише погрозливо мовчав камінь. Похитуючись, я зробив декілька кроків, наче виманюючи невидимого ворога. Невже виснажена свідомість бавиться в підступні ігри уяви? Невже залишає розум? Я міцно затиснув голову руками, ніби не хотів відпускати залишки здорового глузду.

І знову з’являлися все нові і нові підземні лабіринти, хоча все більше здавалося, що я вже тут був, усе це бачив. Світла від камінців-ліхтариків ставало все менше і менше. Сухі і теплі стіни змінилися на холодні, вогкі. Все частіше траплявся мох. Пахло сирістю. Якийсь дивний слиз звисав з кам’яної стелі.

І раптом світло зникло. На мить здалося, що осліп. Але очі потроху звикли до темряви, і нарешті я зміг роздивитися стіни коридору, що ховались у темряві.

Ось вони! Нарешті! Нарешті почалися підземні володіння андерів. Те, що найбільше лякало на початку шляху, тепер безмежно тішило та відроджувало надію. Якщо я зміг вибратися з освітлених лабіринтів і таки знайшов огорнуті мороком підземелля андерів, то я на правильному шляху! Стережіться потвори! Не стати вам на заваді!

Невідомо звідки, сили, які, здається, покинули, знову повернулися. Безмежна темінь володінь андерів притягувала до себе. Я знав, що за ними прихований вихід!

Запалив смолоскип, і світло, яке не з’являлось тут, мабуть, цілу вічність, наче звір, якого щойно випустили після довгої неволі, вискочило і, не озираючись, вдарило увсебіч. На мить я остовпів. Просуваючись по коридору, зрозумів, що вся подорож до цього була лише розважальною прогулянкою. Бурі, наче випацькані кров’ю стіни, покриті, здається, живим слизом, сочились жахливим смородом, який з кожним кроком ставав все уїдливішим. Під ногами чвакало; я постійно вгрузав у клейкий противний бруд. Зі стелі капав слиз.

Смолоскип шипів, погрожуючи згаснути. Інколи я відчував, як моє волосся підіймалося сторчма тільки від якогось незрозумілого моторошного звуку. Міцно затиснувши шаблю, я час від часу озирався, але наздоганяла тільки власна тінь, а здавалось, що підбираються цілі легіони!

Втомлений, я потягнувся до торби за шматком хліба, хоча сморід уже давно позбавив апетиту. Але, на здивування, за спиною нащупав щось холодне і слизьке. Різко обернувшись, ніс у ніс зіткнувся з потворною мордою не баченої досі істоти. Щось дуже голодне і страшне свердлило палаючими жовтими очима. Я відсахнувся та вклеївся у липку стіну. Потвора теж відстрибнула назад, хижо загарчала, продемонструвавши пащу з гострющими зубами, опустилась на чотири лапи і одним стрибком зникла у мороці. Ледве втримавши смолоскип, я вхопився за шаблю і затамував продих. От нарешті і зустрівся з древніми жителями підземелля. Не залишалось сумнівів: це був андер. Істота невелика, але досить небезпечна. Тішило одне, андер не наважився напасти, отже я для нього завелика здобич. Та розслаблятись зарано. Я ще під землею, і невідомо, скільки навкруги бродить цих істот.

Вирішивши ні на мить не зупинятись, я повільно пробирався крізь слиз, який звисав тепер звідусіль. Інколи шлях загороджувала велетенська павутина, яку доводилось розрубувати шаблею. Часто під павутиною я знаходив роздоріжжя, та позначити обраного шляху не міг: крейда не малювала по моху і слизу. Я змушений був іти навмання.

Я брів, відчуваючи, як в спину дихає небезпека. Боявся зупинитися, але втома валила з ніг. Я не уявляв, як зможу заснути у покритому слизом небезпечному царстві андерів. Та сон виявився сильнішим за страх. Безсилий опиратися, опустився на слизьку липку підлогу, зафіксував смолоскип, затиснув шаблю у руці і, здавалось, був готовий у будь-який момент прокинутись і дати відсіч ворогові, міцно заснув. Впевнений, що тільки заплющив очі, як почув уже знайомий скрегіт зубів і протяжне сопіння. Обережно потягнувся за смолоскипом, хоча й без нього бачив безліч жовтих очей, що палали в мороці зловісним блиском. Андери!.. Загрозливе гарчання повільно наближалося. Нарешті потвори вийшли на освітлену ділянку. Моторошна картина змусила міцніше стиснути шаблю. Десятки кровожерливих роззявлених пащек тягнулися на тонких довгих шиях, ще боячись порушити дистанцію, але безумні хижі очі мовчки кричали, що голод сильніший за страх. Одна істота, як блискавка, кинулась, але одразу ж напоролась на гостре вістря шаблі. На мить гарчання стихло. Гострі вуха андерів притиснулись до обтягнутих тонкою шкірою худих голів. Хтось пронизливо заскавучав, і вся розлючена зграя лавиною ринула на мене.

І з жахом я зрозумів: шабля не зупиняла андерів. Вже десяток істот полягло від вбивчого металу, та тільки вогонь факела відкидав їх на декілька кроків. Запах горілої шерсті забивав дух. Я розумів, що вже ледве стримую смертельний натиск, до того ж потвори звикли до вогню і безстрашно кидалися, підставляючи горлянки під лезо шаблі. Мене відтісняли назад, і я молив небо, щоб коридор залишався порожнім. Вести бій на два фланги не зможу. А різкий біль від гострих зубів все частіше пронизував тіло. Відкрита рана на лівій руці, якою тримав смолоскип, горіла вогнем. Та я розумів, що варто піддатись болю і втратити вогонь, як мене чекає неминуча смерть. Знесилений, уже не міг навіть відірватись втечею, швидкі довголапі андери легко наздогнали б. Я вже не встигав повертати назад голову, щоб оцінити шлях для відступу, і навмання задкував по коридору. Моє везіння скінчилось. Наштовхнувшись на щось позаду, я перечепився і впав. Тільки встиг побачити, як пащеки андерів ринулись за мною, та якась невідома сила відкинула їх в різні боки. За мить вогонь смолоскипу згас, а я провалився в морок.

Перед очима мерехтіли різнокольорові кола, хоча розумів, що лежу в цілковитій темряві. У голові гуділо. Те, що я все ще живий, відчувалось, як ніколи раніше. Все тіло горіло від жахливих укусів і подряпин.

Я помацав руками довкола і натрапив на смолоскип. Доклавши чималих зусиль, запалив вогонь і просто перед собою побачив морду гігантського павука. Жахнувшись, випустив смолоскип, який тут же підхопила істота.

— Не бійся, — почув я. — У цьому мороці твоє Світло волало про допомогу, от ми і прийшли. Ми теж служимо Світлу, — і з обох боків обступили чотири гігантські павуки.

Я спробував підвестися, але рани давали про себе знати.

— Тобі терміново потрібна допомога, укуси і подряпини необхідно обробити, інакше почнеться зараження.

«Я і сам це знаю, але цілющих трав немає, у підземеллях один лише слиз і павутиння», — подумав я, але вголос сказав:

— Ви врятували життя. Та я не знаю кому дякувати.

— Я — Схав, а це мої друзі.

— Дякую. Я — Айхо-о-о, — ім’я називав уже поринувши в напівсон-напівмарення.

Наче крізь пелену, чув, як мене збираються віднести до Джерела Сяйва. Чомусь тоді ця назва здалася кумедною. Легка хода велетнів заколисувала, поглинав тяжкий сон, та раптом яскраве сяйво засліпило — і я відчув, що занурююсь під воду.

Перше, що вразило, коли прийшов до тями, це зелене гілля дерева, яке нависло наді мною, і сонячне світло, що пробивалось між листків. Неймовірно, але я на волі!