Розділ 11

Дивне і малозрозуміле відбувалося в шатрі у мага. Ескалар перемінився. Запропонував гарячого запашного напою, пригостив солодощами. Я ласо наминав, але все ще з осторогою зиркав на ілюзіоніста. Але тепер привітний і дружелюбний чоловік більше не вселяв страху. Навпаки, зацікавлено розпитував.

Хоч як мило поводився маг, я розповідав неохоче. Розказав лише про піратів, про діда, не згадуючи Воїнів Шаку і про те, що мандрую до Шанталії. Ескалар уважно слухав, пильно вдивляючись в риси обличчя. Від цього ставало незатишно. Але маг не зважав на збентеженість, продовжував розглядати:

— А ти впевнений, Айхо, що батьки померли?

Вкотре здивувавшись дивному запитанню незнайомця, я ніяково відповів:

— Дідусь сказав, що вони загинули від епідемії страшної хвороби одразу після мого народження.

— Зрозуміло, — сумно протягнув маг. — І ти їх зовсім не пам’ятаєш?

— Ні.

— А скільки маєш років?

— Чотирнадцять.

— Чотирнадцять… — задумливо повторив Ескалар. — А як звати діда?

— Радо! — лише встигав відповідати я.

Дивний незнайомець знизав плечима, і дуже обережно, немов боявся відповіді, запитав:

— А як звали… батьків?

— Айсолара й Сохломир.

— Не може бути… — Ескалар схвильовано бухнувся на стілець.

Раптом шатро розчахнулося, безцеремонно ввірвався охоронець Ракун-Саро:

— Айхо, негайно до капітана!

Від несподіванки я аж підскочив.

— Ну чого розсівся, не чуєш чи що?

Я хутко піднявся, зиркнув на розгубленого мага і на сурового охоронця:

— Мушу йти, Ескаларе.

— Зачекай, — крикнув ілюзіоніст, наче щойно вийшовши з оціпеніння, квапливо зняв із шиї амулет і простягнув:

— Візьми. Амулет допоможе нам ще зустрітися.

Ескалар привітно усміхнувся, а пірат грубо підштовхнув до виходу. Я озирнувся, але дивний незнайомець зник.

Я знову занурився в гамірний натовп людей. Рука стискала неочікуваний подарунок, а в голові крутилося безліч думок. Радик ткнувся холодним носиком в шию. Я усміхнувся. Ось єдиний друг, який залишився поруч. Без нього, певне, вив би від самотності. І хоч як бувало важко, знав, що поруч є істота менша і слабша, за яку несу відповідальність. Це спонукало до мужності, не давало розкисати.

Ледве я ступив на поріг харчевні, як охоронець Ракун-Саро грубо зупинив:

— Наказано зачекати!

Тьмяне світло й танцюючі на стінах тіні приховували капітана і його співрозмовника, роблячи майже непомітними. Від нудьги я намагався роздивитися чайшу, який бесідував з Ракун-Саро. Високий, як і капітан, в об’ємному аквамариновому тюрбані чоловік виглядав ще вищим і, здається, кремезнішим. Розмова, напевне, дуже важлива, бо обличчя капітана весь час мінялося: серйозність переходила у стурбованість, а інколи і в неприховану тугу.

Але що це? Я ніяк не міг зрозуміти, що трапилось з радиком. Він крутився в торбі, жалібно пищав. Як я не заспокоював, радик не вгамовувався. Гостра мордочка визирала з сумки, ніс принюхувався і радик починав пищати ще дужче.

Пригнічений і, здається, засмучений Ракун-Саро непомітно подав знак. Я йому більше не потрібний. З полегшенням зітхнув, бо нарешті міг забрати звідси радика. Востаннє глянувши на чайшу, я завмер на місці, а серце скотилося в п’ятки. На руці мандрівника, що підняла келих, я побачив шрами. Враз перед очима промайнула картина: радик наносить удар колючим хвостом в руку Воїна Шаку. Я пригадав, як пірат розповідав про невільника з татуюванням на передпліччі та дивними свіжими шрамами на кисті руки, згадалася і тривога малого. Невже мандрівник і є небезпека? Невже він — Воїн Шаку?

Задкуючи, я поспішно покинув харчевню, стараючись не привертати уваги, але за мною вибіг охоронець Ракун-Саро.

— Капітан наказав повернутися до човна, біля нього чергують вартові, там і чекай!

Хоч як хотілося швидше потрапити на корабель, я не квапився. Охопила дивна тривога. Змією звивалася всередині і, як отрутою, наповнювала розум страхом. Я знову відчув себе одним-однісіньким у цілому світі. Жахлива самотність грізно нависала, здавалося, ще трохи і розчавить, як безпорадну комаху. Я повільно пробирався крізь натовп людей і вже не чув ні музики, ні сміху, ні галасу. Все моє єство натягнулось, мов струна, а перед очима застигла рука зі шрамами.

Якщо це той самий Воїн Шаку, то що він робить під виглядом чайшу, про що розмовляв з Ракун-Саро, і чи бачив мене? Думки роїлися в голові, не даючи спокою.

Ніби сновида, я добрався до берега. Вартові розвели багаття і за теревенями вбивали час, чекаючи, доки вернуться інші. Я шукав очима своїх, але несподівано побачив Ескалара, який сідав у човен. Раптом відчув величезне бажання поїхати разом з магом. Щодуху закричав, але гомін піратів заглушив крик. Я кинувся до човна, що вже відпливав, стараючись швидше обминати розведені багаття. Але чарівник веслував уже далеко. Човен швидко рухався по місячній доріжці, що лагідно погойдувалась на темній воді. Я добіг до краю берега, продовжуючи кликати Ескалара. На мить здалося, що маг озирнувся, але якраз підоспіли пірати з екіпажу Ракун-Саро:

— Молодець, малий, швидко нас знайшов! Маєш нюх, як у радика! — зареготав Отар, плескаючи по плечі.

Збентежений, я тихо сів біля багаття. Гарячі зміїні язики полум’я ненаситно лизали деревину, перетворюючи на мертвий попіл. Самотність лещатами здавила груди, гнітюча пустота накрила чорним куполом. Хотілося плигнути у вогонь, розвіятися по вітру крихітними частинками згарища. Щось запекло у грудях. Я намацав за пазухою дідів амулет і стиснув з усією силою. Метал боляче врізався в долоню, наче розпечене залізо. Я підвів очі у нічне небо: «Де ти, дідусю?» Чому я не залишився з Ескаларом? Можливо, вже мандрували б до Шанталії.

В кишені намацав подарунок мага. В долоні виблискував красивий медальйон з жовтого металу. Вогонь багаття чудернацько вигравав, переливався на пласкому кружальці, наче заохочував краще роздивитись тиснутий малюнок: усміхнене сонце промінням, наче руками, обіймало світ. Зображення на мить перенесло в ті часи, коли з дідусем жили в лісовому будиночку. Радо розповідав, що сонце — це життя, життєдайна енергія, яка оберігає, обіймаючи весь світ теплим і лагідним промінням…

Загрузка...