Айхо, або Подорож до початку

Розділ 40

Покинувши втечею харчевню «Веселий хряк», ми з Кістером опинилися на незнайомих нічних вулицях Сакарії.

Темні і вдень провулки були ще темнішими вночі, освітлені хіба що поодинокими лампадками, які все рідше траплялися у вікнах будинків в такий пізній час.

— Тобі є куди піти, Айхо? — спитав Кістер, коли я задивився на тьмяне світло, що одиноко миготіло у вікні.

— Ні.

Я згадав, як давно сам запалював таку ж лампадку і залишав її на столі, чекаючи повернення діда. Тепер у мене не залишилось нічого: ні дому, ні вікна, ні свічі, а основне, — нікого, кого б я міг зустрічати. Як довго я блукаю по світах! Повертатися нікуди, ніхто не чекає, ніхто не журиться за мною, не виглядає. Немає у світі лампадки, яка б горіла для мене. Залишалось іти лише вперед, як би не втомився, в надії знайти новий дім.

— Тоді ходімо до моєї барлоги, вона тут неподалік, — якось навіть ніжно сказав старий пірат, помітивши з якою тугою я дивлюся у освітлене вікно. — Я давно хотів спитати, малий, якими вітрами тебе занесло до Сакарії?

— Схоже, вітром перемін, — все ще перебуваючи в думках, відповів я та, стрепенувшись, запитав: — Кістере, тобі щось відомо про капітана, де він зараз, часом не в Сакарії?

— Вже рік, як я нічого не чув про нього. Востаннє ми бачились тут, в місті, але капітан мав якусь невідкладну справу, та куди подався і де зараз, не знаю. Тепер я на службі в іншого капітана, на іншому кораблі. Та ти можеш пожити у мене, доки ми на стоянці в порту.

— Дякую, Кістере, але завтра ми відпливаємо до Шанталії.

— Ми? То ти не сам?

— Це довга історія. Ти знаєш цього хлопця. Колись він був невільником на вашому кораблі, а тепер — мій брат і друг.

— Це випадково не Зуфар? — раптом зареготав пірат. — Ти ба, таки знайшов тебе. Коли ми з Ракун-Саро відправляли його сестру Зайру до Захрейну, він пообіцяв їй, що обов’язково відшукає тебе. Молодець хлопчак! — ніби сам до себе сказав Кістер.

— Ми домовились із ним завтра зустрітися в порту. Опівдні відпливає наш корабель до Шанталії. Неодмінно потрібно потрапити на нього, розумієш, Кістере.

— Розумію, малий. Думаю, в тебе буде все гаразд. Не хвилюйся, — та несподівано обличчя Кістера наче завмерло, перетворившись на гримасу болю.

Єдине око пірата зі здивуванням глянуло на мене, і з рота потекла цівка крові. Тіло велета тяжко повалилось на землю. А там, де ще мить назад стояв Кістер, постав Алакег, який з кривою посмішкою тримав в руках закривавлену шаблю.

— Думаю, твій друг помилився, нічого доброго тебе уже не чекає.

Ошелешений, не вірячи власним очам, я дивився то на Алакега, то на нещасного Кістера, який бездиханно лежав на землі. Вбивця, насолоджуючись моєю розгубленістю і власною винахідливістю, тягнув час. Я заціпеніло тримав в руках криву шаблю Есхи, а десь глибоко в душі підіймався буревій такої сили, що, здавалося, ще мить — і розірве на шматки, спопелить і розвіє по вітру. Перед очима спалахнуло синє полум’я, яке колись бачив у смертельних очах вожака свистів.

Невідома сила різко здійняла в повітря, наче гвіздками прибила до невидимої стіни. Я відчув, як вихор вирвався. Безліч мене полетіло у простір…

Ніби нізвідки чорною хмарою з’явилися десятки вестричів, хижих нічних птахів. Я встиг побачити жах в очах Алакега. А далі хижаки немилосердно кинулись на геліоната, клюючи його тіло, обличчя, руки, ноги. Дарма Алакег намагався відбиватися, це не допомагало. Невідома сила, що тримала в повітрі, враз розвіялась. Я шубовснувся на землю і втратив свідомість…

Отямився від людських криків і зойків. Насилу відкривши очі, у світлі дня я побачив гурт незнайомих людей, що стовбичили наді мною.

— Розійдіться! Розійдіться! — кричав хтось, розштовхуючи юрбу.

Коли з’явився патруль і я побачив бездиханне тіло Кістера, що лежало неподалік, нарешті пригадав усе, що відбувалося минулої ночі. Я оглянувся, та Алакега ніде не було, отже, йому вдалося втекти. Зате лежала його скривавлена шабля. Тільки зараз зрозумів, в якій неприглядній ситуації опинився. Вояка грубо підняв із землі і поволік до відділку. Спочатку я пручався і намагався пояснити, що не винен у смерті пірата, але ніхто не слухав.

Ще вчора я передавав харчі Сахабу, а сьогодні сам опинився в сакарійській тюрмі. З болем уявляв Зуфара, який зараз схвильовано даремно чекає в порту. Я вже почав шкодувати, що увійшов до Сакарії через ці кляті П’яті Ворота.

Важкі двері напівтемної камери зі скрипом повільно відчинилися, заглянув наглядач, а за ним з’явився неприємної, якоїсь хижої зовнішності чоловік.

— Вибирай, — сказав наглядач.

Хижак обвів усіх в’язнів прискіпливим оцінюючим поглядом.

— Оцей, оцей і оцей! — сказав він, вказуючи на людей, яких тут же виводили з камери і надягали на руки кайдани. — І ще оцей! — продовжив хижак, тицьнувши на мене пальцем.

Коли кайдани холодним замком клацнули на руках, я зрозумів, яка чекає доля. Не раз на вулицях Сакарії я зустрічав цих нещасних. А тепер сам опинився серед них. О небеса! Як же далеко від мрії заніс Вітер Перемін!

Нас вели по вже знайомих вулицях, я озирався навколо, все ще сподіваючись раптом побачити Зуфара. Але чуда не сталося. Як худобу, підганяючи батогами, нас пригнали на базар. І вперше за цей час стало моторошно.

— Я привів ще одну партію, — сказав хижак кремезному чоловікові з дурнуватим виразом обличчя. — З тебе сто п’ятдесят агрів — і ми квити.

Я прислухався з наростаючим обуренням. Сто п’ятдесят агрів?! От така ціна чотирьох людських життів?! Якби ж не кайдани на руках, я б добряче всипав нелюдам. Згадав учорашню ніч і вестричів, яких, без сумніву, я накликав на Алакега. Та як це повторити, і гадки не мав.

— Думаю, сьогодні у тебе буде добрий заробіток! — сказав хижак товстуну і розпрощався.

Нас вишикували у шеренгу. Хто пручався і протестував, отримував порцію палиць по ребрах, серед «щасливчиків» опинився і я. Десь після восьмого удару палицею протестувати хотілося все менше, а вгризтися в горлянку здорованю все більше. Та власна безпорадність і приниження вбивали.

Несподівано світ завмер. У натовпі покупців і рабів я побачив Мію. Неймовірно! Я згадав про викупну мітку, яку віддав дівчині і зрадів, будучи впевненим, що Мія уже не рабиня, а вільна міщанка. Але що вона робить на базарі работорговців? Коли дівчина майже порівнялася зі мною, я побачив, що вона не сама, а йде поруч з багатою пані, яка зверхньо кидала погляди на всіх, а на рабів дивилась, як на звичайнісінький товар. У мене похолола кров. Чому Мія ще не вільна? Невже вона не віддала свою викупну мітку? Ніхто б не насмілився проігнорувати цей викуп. То чому ж Мія ще досі поруч із господинею?

Пані обирала раба. Коли дівчина випадково зупинилася поруч зі мною, я побачив, як округлились від здивування її темні очі. Здалось, що багряна шкіра Мії навіть трохи зблідла.

— Скільки ти хочеш за цього раба? — запитала пані здорованя, тицьнувши пальцем на юнака, який стояв поруч.

— П’ятдесят агрів, — відповів работорговець.

— О, це надто дорого за такого кволого раба.

— То обирайте сильніших, пані, але вони коштують шістдесят, — крізь щербаті зуби усміхався товстун.

Багатійка незадоволено фиркнула і швидко попрямувала вперед, байдуже минаючи. Невже вона зараз піде, а разом з нею і Мія? І я ніколи більше не побачу дівчину?

— Пані, пані! Купіть мене, я дуже хороший раб! Ви навіть не уявляєте, який я покірний та виконавчий! — у відчаї викрикував я, було байдуже, що принижуюсь і верзу повну нісенітницю.

Багатійка зупинилася, а я в черговий раз отримав палицею по плечах. А сам чекав, що Мія підтримає та чимось допоможе. Але дівчина і словом не обмовилась.

Пані байдуже глянула і зверхньо кинула щербатому товстуну:

— Фе! У цього работорговця тільки кволі і нікчемні раби, тут нема що робити. Ходімо! Ну, хутчіше! — з показним незадоволенням викрикнула багатійка до Мії.

— Мій друг до першої години чекає в порту біля корабля, що відправляється до Шанталії! Він має дізнатись, що я тут! — викрикнув я, стараючись не виказувати, кому саме адресував відчайдушне послання.

На мить Мія зупинилась, і я заспокоював себе, що вона все зрозуміла.

Не відчуваючи фізичного болю від чергового удару палицею, я, не відриваючи погляду, з болем в душі проводжав силует Мії, що дуже швидко розчинився в натовпі невільничого ринку. Я хотів назавжди закарбувати в пам’яті її прекрасний образ. І тільки зараз зрозумів, як важливо знати, що ця дівчина небайдужа до мене. Та дивна поведінка Мії не вселяла надії.