Айхо, або Подорож до початку

Розділ 54

Ранішнє пустотливе сонце заскочило у вікно і розсипалось по стінах веселими миготливими посміхайчиками. Я розплющив очі, і уста самі по собі розпливлись в усмішці. Вже давно не почувався таким щасливим!

Миттю зібравши нехитру постіль, радісно і безтурботно кинувся будити друзів. Зуфар ліниво потягався. Ескалар, примружившись від яскравого світла, здивовано вигукнув:

— Ми щось проспали з тобою, Зуфаре. Ти тільки поглянь на Айхо! Та він увесь світиться від щастя!

Я й не приховував хорошого настрою і шкірився на всі зуби.

— Не знаю, можливо, в цій кімнатці якось по-особливому спиться? Бо я вже років зі сто так міцно не спав, — протираючи очі, сказав Зуфар. — Айхо, а й справді, це на тебе сон так подіяв? Лягав ти в препаскудному настрої. Ми з Ескаларом боялися і зачепити. А тут такі метаморфози! Не даремне кажуть: ранок вечора мудріший.

Друзі усміхнулись і переглянулись. А я, радіючи ще дужче, зрозумів, що Зуфар і Ескалар нарешті потоваришували.

— У мене радісна новина, друзі! — вигукнув я. — Дід Радо — живий! І сьогодні я вас познайомлю!

— Оце так! Чудова новина, Айхо! — щиро радів Ескалар.

— Неймовірно! Воістину, Шанталія — країна див! Вітаю, друже! — зіскочив на рівні ноги Зуфар і обійняв.

— Отже, не даремними були поневіряння, — задумано сказав я. — Дякую, друзі, без вас я б не впорався.

Ескалар піднявся і дружньо обійняв нас.

— Я щасливий, що доля звела з вами. І пробачте за ті прикрощі, яких завдав. Знаю: виправдання не маю. Та все ж надіюсь, що пробачите. Особливо ти, Зуфаре, тобі дісталось найбільше.

Зуфар опустив голову, але за мить білозубо вишкірився:

— Що було, те загуло! Не думав я, що побратаюсь з геліонатом, — і товариші, потиснувши один одному руки, щиро обійнялись.

— Якщо у мене колись народиться син, — розчулено почав маг, — я б хотів, щоб він був схожим на тебе, Зуфаре.

— А чим я гірший? — усміхнувся я.

— О! З тобою, Айхо, аж надто часто трапляються усілякі приключки. Якби був твоїм батьком, то вже б досі посивів. Хоча… син Айсолари і Сохломира — і мій син.

Так добре, так легко стало на душі. Забувалося усе кепське. Хотілося жити, ось так весело і дружньо і ніколи не розлучатися. Але Ескалар, ніби прочитавши думки, раптом сказав:

— Так не хочеться тепер вас, друзі, покидати, але час в дорогу. Надто тісна обітниця тримає з Орденом. І справ набралось по горло. Та й з Бреагором розібратися пора. Думаю, він вже доніс Верховному. А щодо тебе, Айхо, не хвилюйся: ні Орден, ні жерці не дізнаються, де ти. Принаймні не від мене. Слово друга.

Я з тугою дивився на геліоната. Ніби й не новину почув, та все одно у грудях защеміло. Прощатися не хотілося, хоча й розумів, що це неминуче. Я непомітно глянув на Зуфара і боявся навіть подумати, що і той зараз повідомить схожу звістку.

— І коли ти відпливаєш? — пригнічено спитав я мага.

— Сьогодні.

— Сьогодні?! Як?! — в один голос вигукнули ми з Зуфаром.

— І що, не можеш залишитись хоч на день?

— Не можу, Айхо. Хотілося б, але, на жаль. Першим кораблем і відпливу. Довше затримуватись небезпечно. І так втрачено багато часу. Та я радий, що ти нарешті знайшов того, кого шукав.

— Знайшов… — блаженно протягнув я, усміхаючись. — Так що ж ми стоїмо? Гайда, я познайомлю вас з дідом!

Кімната знизу пустувала. Але на столі стояли три глиняні миски і кухлі. А посеред столу на таці парували свіжоспечені солодкі млинці, які часто готував дід. У глечику біліло молоко.

— Схоже, сніданок для нас. Але спочатку познайомлю із дідом. Бо до цього не дам нормально поснідати.

— Ти перетворюєшся на жорстокого пірата, Айхо! — засміявся Зуфар. — Ну як можна спокійно пройти повз цю апетитну смакоту. Я візьму один.

— І я, — приєднався Ескалар.

— Ну гаразд. Тільки по одному, — здався я і теж схопив у руку ще гарячого запашного млинця.

З ними й вибігли на вулицю. Університетський двір перемінився. Вільний дух ночі змінила дисципліна дня. Віковічні дерева, які вночі здавалися велетенськими, виявилися ще більшими. Крислаті крони з темно-зеленим листям нависали гігантськими шапками над вимощеною бруківкою алеї.

Я озирнувся довкола. Не бачив ні Майстра Каро, ані діда. Непрохана тривога холодною змійкою заворушилась усередині.

— Айхо! — обернувшись, побачив Радо, який махав нам рукою.

Дід сидів на кам’яній лавці, що ховалась у живій арці густо заплетеного куща з дивним продовгуватим жовто-зеленим листям, хоча до осені ще далеко. Кущ нависав капюшоном і захищав від пекучого південного сонця Шанталії. Дідусь смачно затягувався незмінною люлькою, пускаючи голубуваті кільця диму.

— Познайомся, дідусю, це — мої друзі — Зуфар і Ескалар. А це дід Радо.

— Радий вітати вас на шанталійській землі, — доброзичливо усміхнувся дід. — Принц і маг. А ти даремно часу не гаяв, малий. Та чомусь ні той, ні інший не схожі ні на принца, ні на мага.

Зуфар ввічливо вклонився і весело промовив:

— Принц, який за власною волею став мандрівником.

— І мені братом, — доповнив я і, згадавши, запально вигукнув. — А Ескалар, діду, виявляється знав батьків!

Сірі очі Радо враз потемніли.

— Це правда? — спитав здивовано дід.

— Так, але, на жаль, не був знайомий з вами, Радо. А ви батько Айсолари чи Сохломира?

Старий наче стрепенувся, почувши давно забуті імена, і якось підозріло глянув на геліоната.

— А ти, Ескаларе, був другом Сохломира? — спитав дід, так і не відповівши на запитання мага.

Той, щоб не здатись нетактовним, запитання повторювати не став, а просто відповів:

— Я знав і Сохломира, і Айсолару. І був їхнім другом. Та наші дороги розійшлись ще в юності. На жаль.

— Хтозна, хтозна, — якось дивно відповів дід, продовжуючи пильно вивчати Ескалара. — Адже непередбачувана доля звела тебе з їх сином… А ти, Зуфаре, як познайомився з Айхо?

Маг усміхнувся і, здається, зрадів, що Радо перевів увагу на Зуфара. Товариш запально і весело завів розмову про наше знайомство і подальші пригоди. Дід уважно слухав, вставляв репліки, але нишком поглядав на Ескалара.

— Радий познайомитися з твоїми друзями, Айхо, — перервав Зуфара дід. — Ви відпочивайте, насолоджуйтесь красою Шанталії, а ввечері зустрінемось. Ми з Майстром Каро чекатимемо вас на вечерю. А зараз бувайте!

— Зачекайте, вельмишановний Радо! — затримав діда Ескалар. — Я хотів попрощатись. Сьогодні покидаю Шанталію. Радий із вами познайомитись.

— Навзаєм. Ну що ж, щасливої дороги. І дякую, що допоміг нам з внуком зустрітися.

Ескалар вклонився, а Радо, спустившись вниз стежиною, зник за рогом високого блідо-сірого будинку.

— Схоже, я не сподобався твоєму дідові, — спохмурнів Ескалар.

— Ні, друже, — підбрехав я, — просто дідусь суворий і на початку поводиться насторожено.

— Можливо. Але вже не важливо. Все одно час в дорогу.

— А як же запашні млинці?

— Доки не з’їм половини, нікуди не поїду, — усміхнувся Ескалар.

— Е ні! Половина моя! Доганяйте! — і Зуфар чимдуж пустився до хатини Майстра Каро.

— Залиш нам хоч трохи! — і ми мов дітлахи, побігли доганяти Зуфара.

Я часто згадую той останній день, який провів разом із друзями. Вперше так радісно і безтурботно. Та, на жаль, він став останнім безтурботним днем, в якому ми були ще разом.

Досхочу попоївши, намагались за столом побільше жартувати. Зібрали в дорогу Ескалара. Допоміг Даклар, який прийшов за проханням Майстра Каро. Але як не дивно, сьогодні мене майже не діймав бурштиновий колір шкіри молодого доломарта. Я зосередився лише на від’їзді мага: боявся, що бачу Ескалара востаннє. Хтозна, які сюрпризи викине доля.

В порт нас провів Даклар, але одразу ж ввічливо покинув. Дав можливість попрощатися з другом. Якось надто швидко Ескалар знайшов корабель. А я сподівався, що хоча б до полудня потратимо на пошуки підходящого судна.

Ескалар жартував більше, ніж звичайно. І на мить здалось, що йому зовсім не хочеться їхати. В очах друга я бачив смуток. І в тому смутку ховалася небезпека, яка неминуче чекала вигнанця геліоната. Ми залишалися на мирній, дружелюбній землі Шанталії, а Ескалар повертався назад у світ жерців, піратів та рабовласників. І його війна ще тільки починалась.

Ми попрощалися.

Корабель вже перетворився на цятку, а згодом і зовсім розчинився в голубому горизонті, але ні Зуфарові, ні мені не хотілося повертатися в університетський двір. Тихий шум злегка кучерявих хвиль наспівував чудову, невідому пісню. Вирішили трохи посидіти на березі моря, яке, на відміну від Сакарійського, виглядало спокійним, мирно-голубим.

— Майже як вдома, — тихо протягнув Зуфар.

— Сумуєш за Захрейном? — спитав я, розуміючи, що момент істини настав.

— І за батьком, і за сестрою… Останнім часом часто згадую їх, — Зуфар навіть не приховував смутку. — Знаєш, Айхо, а Захрейн не так уже й далеко від Шанталії. Їх поєднує єдиний берег Південного моря. Навіть по суші можна добратися додому, хоча це довше…

Брат замовк, наче поринув думками в омріяну подорож.

— І коли вирушаєш? — опустивши голову, спитав я.

Зуфар помовчав, та все ж відповів:

— Ти ж знаєш, що зараз не можу повернутися до Захрейну. Як би не хотів. Повернутися зараз — означає програти, здатися, проявити слабкість. Тоді і залишати батьківщину не варто було. Відчуваю, друже, що стоїмо на порозі грандіозних подій. І я ще послужу своїй країні. І, як і мріяв, повернуся героєм.

Я й сам відчував, що світ довкола змінюється. Світло Шанталії наче кидало виклик Темряві Півдня. Сакарія, Оздерія, Ракія, і ще тоді не знав, що рідна Вернакія уже потрапили у темінь влади жерців. Пірати хазяйнували по всьому Південному півострові. Сльози, розбій, знущання, страх охопив південні народи. Палали ліси дитинства. Врожаю цього літа селяни вже не зберуть. З гір спускалися розбійники і поповнювали ряди піратів. На півострові встановилась нова єдина влада. Влада жерців. І таємничі прислужники наводили порядки у нових володіннях. Лише море розділяло нас від зла, яке настирно наближалося. Але тоді, сидячи з Зуфаром на березі моря, ми ще цього не знали. Лише дивне відчуття закрадалося в душу. Світ змінювався.

Вечоріло, коли повернулися в університетський двір. Шанталія знову загорілась вогнями радості, немов намагалася розвіяти страхи. Привітне світло хатинки Майстра Каро запрошувало увійти.

В каміні, потріскуючи, яскраво палахкотів вогонь. Мирно бесідуючи, сиділи дідусь і Каро. У мідних підсвічниках іскрились запалені свічки. Печеня і тушковані овочі витягали язик. Та й замість звичного молока у глечику вигравало молоде вино.

— Нарешті гості прибули! — радісно вигукнув Каро.

Дід обійняв мене і привітався з Зуфаром.

— Ну як, зголодніли? — запитав, підморгуючи, Радо.

— Ще б пак, вони ж тільки зранку поснідали. Певне, вже животи бурчать від голоду, — відповів за нас Майстер.

Весело дзвеніли келихи, лунав безтурботний сміх, іскрились радістю очі друзів. Приємне тепло розливалось по тілу. Досхочу попоївши, ми затіяли жваву бесіду. Смуток як рукою зняло.

— Шановний Майстре Каро, я хотів би стати вашим учнем, — несподівано заявив Зуфар.

Каро гучно розреготався:

— Тобі більше підійде Школа Бойових Мистецтв, Зуфаре!

— Але оскільки ти товариш Айхо, — почав серйозно дід, — а Айхо уже спудей Університету, то і ти зарахований до Природничої Школи.

— Що?? — в один голос вигукнули здивовані я й Зуфар.

— Ти ж пам’ятаєш про лист Есхи? — хитро підморгнув Каро. — Так що готуйтесь, хлопці, до науки!

Зуфар світився від щастя.

Ситі, задоволені, веселі ми перемістились до каміна. Зуфар з характерними сміховинками завів мову про наші походеньки. Розповідав так, що найнебезпечніша пригода видавалась веселою прогулянкою. Я доповнював, але не так дотепно. То ж спочатку більше мовчав. Старші підсміювались, а інколи щиро дивувалися, як нам вдавалося вийти сухими із води. Особливо сподобався випадок на невільничому ринку. Але кожен раз, коли я згадував про лиходія Сохо, обличчя діда хмурніло. Бачив, що Радо сміявся, але крізь силу, ніби вимушено. Та думати про погане не хотілось.

Підбадьорений успіхом Зуфара і особливо молодим вином, почав і я розповідати про поневіряння на Вершині Тиші, як веселу пригоду. Коли завів мову про Есху, дідусь ожив. Очі запалали. Зміст Есчиного листа потрохи ставав зрозумілим присутнім. А вино все більше розв’язувало язик, і я вже нічого не приховував. І незабаром помітив, що вже ніхто не сміється. Усі принишкло слухали: хто з тривогою, хто з недовірою, а хто і з переляком.

Перекошені обличчя слухачів враз отверезили. Веселий хміль зник, і я сам злякався того, що наговорив.

Раптом дід піднявся і суворо сказав:

— Думаю, вечір завершено. Дякую усім, що прийшли. А тепер, будьте ласкаві, залиште з онуком наодинці.

Зуфар розгублено піднявся.

— Ходімо, хлопче. Переночуєш у мене, — сказав Майстер Каро.

Виявляється, ця хатина була не професора, а діда.

Каро потягнув до дверей Зуфара, який постійно обертався, дивлячись на мене тривожними і разом із тим повними захоплення очима.

— До ранку, Айхо! — крикнув друг на прощання. — І пам’ятай, ми тепер з тобою спудеї Університету Природознавства!

Я криво усміхнувся і вперше пошкодував, що залишаюся наодинці із суворим дідом.