Айхо, або Подорож до початку

Розділ 15

Я мав би радіти, що безсердечні, жорстокі і підступні пірати покарані. Що нарешті опинився серед таких же колишніх невільників. Можу розраховувати на допомогу. Але, виявляється, хороші люди трапляються і серед піратів, а жорстокі і підступні — серед звичайних людей.

Те, що відбувалося на кораблі, важко назвати справедливістю, що перемогла. Скайр вважав себе за головного, скаженів і лютував при найменшій згадці про піратів. Безмірна зневага бороданя проявлялася не лише до полонених, а й до союзників. Я дивувався, чому чоловіки так легко визнали сумнівне верховенство Скайра.

— Краще згинь з очей, — шипів, як змія, самопроголошений ватажок, навіть не приховуючи люту ненависть.

Хоч як хотілося відгаркнутись, я мовчав, бо переймало зовсім інше. Що чекає Ракун-Саро та екіпаж? Декілька разів я намагався прорватись до капітана, щоб спробувати допомогти, але кожного разу прибічники Скайра викидали геть.

— Окаване! — перехопив я здорованя, — Як же так?! Ви порушили домовленість, ув’язнили екіпаж!

Окаван не дав договорити:

— Айхо, ти зробив все, що зміг. Та повір, ми не мали іншого вибору. Якби не полонили усіх піратів, то не отримали б свободу. Це ж розбійники!

— Але ми ж домовились! — у розпачі випалив я. — Капітан — справедлива людина!

— Пірат — справедлива людина?! Не сміши, Айхо. Якби все залежало від тебе, я б повірив. Та ніхто не знає, як вчинили б розбійники після спільної перемоги. Але те, що витворяє Скайр, і мені не до вподоби.

— Якщо не подобається, чому мовчиш? Ти ж один із переможців?

— Тому, що нічого не зміниться. Скайр чинитиме так, як захоче, бо має підтримку більшості. Моє слово нічого не важить.

— Але чому?! Ти ж боровся за спільну свободу! Я хоч спробував щось змінити! Окаване, ти сильний і благородний! Як можеш мовчати, коли бачиш несправедливість?

— Айхо, Айхо, в юності я теж був запальним і відчайдушним. Але у кожного своя правда.

Вражений відповіддю, я замовк. Розчарований розмовою, втомлено розшукав поглядом Ракун-Саро. Капітан виглядав кепсько, схоже, поранення серйозне.

— Що Скайр збирається робити з полоненими? Серед них же є поранені, — спитав Окавана.

— Не знаю, що прийде на думку скаженому. Та чув, хоче повісити піратів.

— Повісити?! — ледве не захлинувшись обуренням, я здивовано обернувся на шум.

З трюмів нарешті підіймалися жінки. Боязко переступаючи через мертвих, недавні полонянки тулили до грудей дітей, з недовірою зиркали довкола, наче не вірили, що вільні. Звиклі до темряви очі мружились і з надією вдивлялися в синяву неба.

Останньою на палубу піднялася мати сміливця, якому вдалося втекти з корабля. Жінка відрізнялася від решти не тільки дивним зеленкуватим кольором шкіри, але й манерами, сповненими благородства. Сумна, але горда, красуня сміливо дивилася на все, що відбувалося довкола. Певне, знайшовши воду у бочках, жінка встигла вмити обличчя та причепурити надзвичайно довге і темне, як води Ратоки, волосся. Незнайомка виявилась дуже молодою, навіть юною. Її незвичайна краса вражала настільки, що неможливо відвести погляду.

— Ти — живий! — радісно вигукнула незнайомка, ніжно обійнявши. — Я боялась, що тебе спіткала сумна доля брата.

Я і без того спантеличений, здивувався ще більше:

— То сміливець, що втік від піратів, — твій брат?!

Тепер черга дивуватися прийшла до дівчини. Я ж забув, що бідолашна нічого не знає про втечу.

— Ти говориш про Зуфара? Про хлопчину, якого врятував від ганебного покарання? Утік! О, як це схоже на брата!

— і її красиве обличчя осяяла щаслива усмішка.

— Ой, я ж забула назватись. Зайра, принцеса Захрейну. Ледве не вдавившись від здивування, я скромно протягнув руку:

— Я — Айхо.

Тепер зрозуміло, чому Зайра вела себе так владно і трималась так гордо. Вона ж — принцеса! Оце так! Не думав, що колись на власні очі побачу принцесу. Тоді той сміливець — принц? Та поміж цим, на відміну від задеркуватої Астри, Зайра дуже привітна.

— За звичаєм Захрейну, Айхо, тепер ти для нас з Зуфаром, як брат. Наш рятівник і наш друг! Розкажи все про втечу!

Приємно вражений, я розповів дівчині все, що знав. Але боявся давати даремну надію. Адже хлопець пірнув зі зв’язаними руками. Помітивши нерішучість, з якою розповідав останні деталі втечі, Зайра усміхнулась:

— Зуфар — чудовий плавець. У нашій країні тільки лінивий чи боягуз погано плаває. Ми живемо на березі Південного моря і у вільний час любимо наввипередки пірнати за чудовими перлами, в честь яких нас з братом і назвали.

Зайра раптом замовкла, стурбовано заглянула у вічі:

— Вибач, я на радощах не помітила смутку і болю в твоїх очах. Якщо хочеш, можеш розповісти, як сестрі, що хвилює. І, можливо, випустиш чорного птаха смутку на волю, щоб він не ранив зсередини.

Дівчина заглянула великими бездонними очима, здалося, в самісіньке серце. Зворушений добротою, я несміливо усміхнувся.

— Не знаю, що трапилось з тобою, Айхо, але ніколи не варто здаватися. Продовжуй боротися за щастя. Завжди знайдуться люди, яким будеш потрібен, хто чекатиме, радітиме і сумуватиме разом з тобою.

Серце наче огорнули чимось цілющим теплим. Згадались слова дідуся, сказані на прощання: «Будь сильним та мужнім і ніколи не відступай перед труднощами. Серце тримай відкритим для миру та добра, і ти ніколи не будеш самотнім!»

Дівчина ніжно обійняла. І я порушив обіцянку. Але сльози текли не від смутку: я знову не сам у такому непередбаченому і ще не пізнаному світі…