Айхо, або Подорож до початку

Розділ 12

Потрохи сходились пірати. Я, страшенно втомлений і виснажений, задрімав, сидячи на землі біля багаття. Один із човнів заповнився корсарами, які повернулися з гулянок. Охоронці Ракун-Саро не дозволяли відпливати, доки не повернеться капітан і першим не підніметься на корабель. Це робилось для того, щоб п’яній ватазі не збрело в голову захопити судно. Таке не раз траплялося в морських розбійників. Серед екіпажу завжди знаходились незадоволені капітаном. А оскільки Ракун-Саро був дуже суворим і вимогливим, то і в нас з’явилися бунтарі, в яких додалося сміливості від випитого. За час подорожі я бачив більше покараних піратів, ніж невільників.

Сонливість зняло, як рукою. Між п’яними забіяками і охоронцями почалася сварка, що швидко переросла у бійку. Підскочив кривоногий Свис, простягаючи цупкі ручища:

— Нарешті ми позбудемось тебе, шмаркачу! Прихвостень Ракун-Саро!

Я зіскочив із місця. В руці погрозливо блиснув ніж, подарунок капітана:

— Тільки спробуй підійти і я випущу твої гнилі кишки! — крикнув я.

На диво, кривоногий посмирнішав. Я, переповнений гордістю, продовжував стискати ножа. Та коли за спиною почулось грізне шипіння радика, а в повітрі просвистів небезпечний хвіст з гострющими шипами, я зрозумів, кого насправді налякався Свис.

На щастя, швидко повернувся капітан. Більшість незадоволених одразу боягузливо притихли. А із затятими бунтівниками швидко розібралась охорона та прибічники Ракун-Саро. Зв’язаних по руках і ногах, бунтарів кинули на дно човнів. Віддані капітану пірати сиділи на лавах, а ноги тріумфально опустили на новоспечених невільників.

В ніч після привселюдного покарання я довго не міг заснути. Для попередження бунтів, капітан змусив усіх спостерігати за побиттям колишніх соратників. Пірати теж люди і дивитись на їх страждання, слухати стогони — нестерпно. Я почувався катом…

Довго крутився на тапчані, та сон ніяк не приходив. Промучившись так півночі, вирішив прогулятись по палубі. Можливо, свіже повітря розвіє похмурі думки.

Закутавшись тепліше в плащ, я піднявся нагору. Вдихнув свіжого повітря. Нічне небо, всипане зорями, розстелилось безмежною темною скатертиною, жодна хмаринка не закривала небосхилу. Місяць розлив сяйво, від чого темні води Ратоки аж світилися. Стало спокійніше.

Поодинокі пірати, що траплялися на палубі, займалися звичними справами. Але тінь покарання, здається, ще витала в повітрі, і морські розбійники вели себе на диво тихо. Я попрямував на ніс корабля і несподівано зустрів Ракун-Саро. Не наважившись порушити його самотності, вже розвернувся, щоб піти геть, але капітан, не обертаючись, підкликав до себе. Не знаю, яким чином він дізнався, що позаду стою саме я.

— Такі ж зорі, Айхо, і на моїй батьківщині в Фелізі.

Обличчя капітана світилося спокоєм і безтурботністю. Зараз Ракун-Саро був таким не схожим на суворого, нещадного і безпристрасного пірата. Ніколи раніше я не бачив його таким.

— Що, Айхо, дивуєшся? Я теж можу бути звичайною людиною, — і вже знову повернув обличчя до зоряного неба. — Моя ноша нелегка. Інколи я втомлююсь від неї. Хочеться все кинути і знову стати звичайним селянином, як батько. Весною засівати поля, літом обробляти їх, а осінню збирати врожай, влаштовувати свята і збиратися усією сім’єю за великим столом, де пахне свіжоспеченим хлібом і молоком. Колись, Айхо, я мав це…

Ракун-Саро усміхнувся, але від цієї гіркої посмішки стало сумно.

— В двадцять п’ять років я був найщасливішою людиною на землі. Я щойно одружився і кохана, найгарніша, найдобріша дружина Елія, народила сина. Кожного дня з малям на руках вона чекала в квітучому саду, коли з батьком та братами я повернуся з поля. Елія клала біляву голівку на плече, ніжно обіймала, і я забував про втому та всі негаразди на світі. Але щастя тривало недовго…

Ракун-Саро замовк. Тужливий погляд здійнявся в нічне небо. Спогади відносили все далі і далі, але обличчя капітана різко скривилось від болю. Долоні закрили очі, ніби так можна припинити душевні муки.

— Моє щастя закінчилось десять років тому… І з тих пір я живу в пеклі! Одного жахливого дня, повертаючи худобу з пасовища, що знаходилось високо в горах, я застав поселення спаленим вщент. Всіх жителів, батьків, братів пірати полонили для продажу в рабство. А красуня дружина, як жива, лежала в нашому колись квітучому садку. Довге біляве волосся, розсипане по плечах, злиплося від її багряної крові і крові нашого сина. Їх вбили одним ударом… Елія не хотіла віддавати сина… — далі слова Ракун-Саро губилися.

Проковтнувши клубок сліз, що підкотив до горла і заважав говорити, він продовжив:

— В той день я хотів померти, померти разом з дружиною і сином, але коли уявив, що вбивці рідних спокійно походжають по землі, вирішив мстити. Тоді лиш ненависть та сподівання на близьку розплату допомагали жити. Я довго шукав і поневірявся, доки натрапив на слід убивць. І нарешті дізнався, які демони спалили селище і вбили дружину з сином… Це був Фарос і його головорізи. Але тоді він ще не був володарем Фаросом, а всього лише капітаном піратів. Морські розбійники ніколи раніше не набігали на наші землі. Кордони Феліза надійно охоронялися. Ми були вільною від рабства державою. Благородний король Есхольд мудро і справедливо правив королівством та й близько не допускав цю нечисть. Але в Фелізі з’являлося дедалі більше незадоволених вельмож, які прагнули нажити великі статки на работоргівлі. Та особливо палко проти правителя виступали жерці. Саме вони після смерті короля захопили владу і відкрили кордони піратам. Тоді і почалися всі наші біди, — Ракун-Саро знову став суворим і незворушним.

— Волею долі, — продовжував капітан, — я потрапив до Фароса рабом. Вже тоді пірат вчинив бунт і став новим Володарем. Я вперше побачив ворога в обличчя. Не знаю, як втримався, щоб не кинутись на злочинця. Я — раб знав, що не зроблю й кроку в бік Фароса, як схоплять і невідомо чи залишать живим. Надто довгим і складним був шлях до пірата, щоб так безглуздо розпорядитися життям, яке присвятив помсті. Я знав, що робити… — капітан надовго замовк.

— Я зголосився добровольцем у кіріші. Кіріші — раби, які виявили бажання стати піратами, і отримували свободу. Але для цього потрібно пройти нелюдські випробування на силу, витривалість, а основне, жорстокість. Навіть не хочу згадувати… Тоді вперше похитнулась віра, що чиню правильно. Але я став кіріші, згодом — піратом, а тепер дослужився до капітана. І все це задля того, щоб поближче підібратись до Фароса… — і Ракун-Саро стиснув кулаки з такою люттю, що аж побіліли.

Я затамував подих. Не міг повірити, що це справді відбулось з Ракун-Саро.

— Вперше трапилась людина, — продовжив капітан, — якій я зміг звіритись і, можливо, полегшити тягар. Я наважився розповісти історію, можливо, тому, що бачив, як ти, Айхо, сміливо захищаєш невільників, відверто протестуєш проти несправедливості, відстоюєш свободу. Я довго спостерігав і зрозумів, що ти незвичайний хлопчик. Твоя внутрішня сила, хоч і дитяча, але спонукає до дій, веде за собою! Таким міг бути і мій син…

Підступний клубок підкотився до горла. Глибоке співчуття роз’ятрило душу. Сумна і трагічна історія Ракун-Саро здавалась неймовірною. Та залишалось незрозумілим, як людина, яка вірить і прагне добра, може чинити стільки зла?

— Не потрібно нічого говорити, Айхо. Я розповів це не для того, щоб пожалітись чи виправдатись. За все, що я накоїв, уже немає прощення. Початкова мета справедливої помсти вже давно губиться в ріках крові і сліз невинних людей. Я хочу, щоб ти знав: як би не склалося життя, які б не чекали випробування, ніколи не впускай у серце ненависті! Спочатку ця небезпечна гостя забирає лише маленький шматочок, але чим довше живе, тим менше залишає місця для добра, любові, милосердя, співчуття. Дуже швидко перетворюєшся на її раба. Того Ракун-Саро, який десять років назад жив із сім’єю в затишному будиночку — вже немає. Я сам себе знищив. Залишився лише Ракун-Саро — пірат, і я вже не знаю, чим кращий за Фароса.

Я мовчки слухав капітана і вперше в житті задумався над тим, що в світі не існує абсолютно добрих чи абсолютно поганих людей. У кожному з нас є дві половинки, і життя складається з постійної боротьби між ними. Тільки від нас залежить, чого в душі буде більше — світла чи темряви. Тоді я вирішив, що боротимусь за світло!

Ракун-Саро зацікавлено спостерігав. Поклавши руку на плече, дружелюбно сказав:

— Щодня, Айхо, ми ведемо боротьбу самі з собою, із власними страхами, спокусами та бажаннями. Ми і є для себе найнебезпечнішими супротивниками. І в цій боротьбі для того, щоб виграти, потрібно слухати сумління, але воно повинне бути чистим. Тому не завини перед ним, не зрадь собі, будь непохитним на шляху істини. Сподіваюсь, твоя совість і серце будуть вести тебе в правильному напрямку.

Тоді я не все зрозумів зі слів Ракун-Саро, але вони навіки вкарбувалися в пам’яті. А згодом, коли подорослішав, стали життєвим кредо.

Ракун-Саро продовжував:

— Кожному кіріші, що став піратом, давалась викупна мітка. Якщо власник цієї мітки потрапляє в рабство, то може викупити себе. Це дуже сувора традиція, мало хто наважується порушити її, бо вважається, що той, хто відмовить власникові мітки, сам незабаром потрапить у рабство. Мітку можна продати, вона дуже дорого вартує, але це теж поганий знак, а люди надто забобонні.

Ракун-Саро замовк, він задумливо дивився на свою долоню в якій щось тримав. — Айхо, я хочу віддати тобі свою викупну мітку. Вона знадобиться тобі більше, — і простягнув затертий шкіряний клаптик із зображенням перекресленого золотого кола.

— Капітане, я не зможу прийняти подарунок: він надто цінний і належить вам по праву.

— Він вже давно не належить мені по праву, Айхо. Я зберігав її лише з однією метою: викупити рідних, якщо зустріну когось на життєвому шляху. Але вчора дізнався, що останній з братів помер в неволі, а батька вже давно немає в живих. Тому я вирішив віддати мітку. Думаю, вона тобі ще знадобиться, — і капітан вклав у руку дорогоцінний шкіряний клаптик, який дарував свободу.

— Дякую, капітане, — зворушено сказав я.

— Я не заслуговую на слова вдячності, Айхо, хоча вже й забув, як це приємно чути.

Ракун-Саро розвернувся, і не сказавши більше ні слова, подався до каюти. Але раптом, ніби згадавши про щось, зупинився і вигукнув:

— Айхо, забув попередити. Вчора жрець, який і повідомив про смерть брата, розпитував про тебе.

— Жрець? — здивовано перепитав я. — Але ви розмовляли з чайшу?

— А хіба чайшу не може бути жерцем? — іронічно відказав капітан.

Серце привалив тяженний камінь. Усе похололо. Я таки не помилився. Це той самий Воїн Шаку! Призабутий страх нагадав про себе. Але чи не забагато для однієї людини: Воїн Шаку, чайшу, жрець? Голова йшла обертом.

— Про що він розпитував, капітане? — збентежено запитав я.

— Та різне. Дуже цікавився, коли ти потрапив в команду?

— І що відповіли? — затамувавши подих, спитав я.

— Що недавно.

Я аж закляк від страху, та Ракун-Саро продовжив:

— А ще додав, що до цього ти рік служив на кораблі мого приятеля, — по-змовницьки підморгнув капітан.