Айхо, або Подорож до початку

Розділ 34

Ми йшли цілу ніч, не зупиняючись та не втомлюючись говорити. Я тільки познайомився із Зуфаром, а, здавалось, знав усе життя. Радість переповнювала! Зайра і Ракун-Саро живі. Тепер знав, де шукати сестру, а от, де скитається Ракун-Саро і які справи чекали в Сакарії, невідомо. Та вірив, що доля обов’язково допоможе зустрітися. Друзі живі і здорові, а це основне!

Зуфар, наче невичерпне джерело оптимізму, заряджав надією і позитивом. Юнака не лякали труднощі. Навпаки небезпека збуджувала, перетворюючи на невгамовний клубок енергії. Я щиро захоплювався Зуфаром і мріяв про такого друга і брата. Хлопець не переставав жартувати, навіть коли розповідав невеселу історію неволі.

— Зуфаре, але ж ви з сестрою — принц і принцеса. Як потрапили до піратів?

— Дуже просто, Айхо. Корабель, на якому ми пливли, захопили корсари.

— Я думав, на судна з королівським прапором корсари не наважуються нападати.

— Так. Але ми пливли інкогніто, звичайнісіньким кораблем. Наша місія таємна. Точніше, так думали. Але хтось видав нас. Хоча насправді місія була лише в сестри… — я вперше помітив на обличчі Зуфара щось схоже на образу, — батько відправив із Зайрою лише, як прикриття. Не довірив важливої справи. А жаль, — і юнак замовк, поринувши у спогади. — Неважливо! — і вже знову безтурботно усміхнувся.

— Як Зайрі та Ракун-Саро вдалось вибратись із «Фенари»? — запитав я, хоча дуже кортіло дізнатись про таємну місію принцеси Захрейну.

— Я знаю лише те, що розповіла сестра. Після твого ув’язнення скажений самозванець Скайр звелів викинути за борт усіх піратів. І хай доля вирішує, хто добереться до берега підступної чорної ріки. Ракун-Саро був настільки знесиленим, що його тягнули попід руки, щоб, як мертвяка, викинути за борт. Та коли темні води Ратоки вже приготували обійми, щоб назавжди поглинути капітана, сестра кинулась за ним у воду і, виштовхавши нещасного на поверхню, намагалась допливти разом до берега. Але виявилось це непросто. І якби не одноокий велетень, який поміг тягнути капітана, все могло б закінчитись трагічно.

— Це Кістер, — радісно перебив я. — Доля завжди винагороджує благородних сміливців. Брате, якби Ракун-Саро і Зайра залишилися на кораблі, їх чекала б неминуча смерть у пащах потвор Вершини Тиші. Всі, хто залишились тоді на «Фенарі», загинули! Усі… крім мене. Я цілий рік відганяв сумні думки про трагічну долю друзів. Хвала небесам, вони живі! Ну, продовжуй!

— Сестра, капітан та пірат таки дістались до берега. Думали, що подолали найважче, та помилялись. Ракун-Саро лихоманило, він марив, довго не приходив до тями. Зайра ні на крок не відходила від хворого, а одноокий пірат, який залишився з капітаном, ніс нещасного на руках, як малу дитину. Карагарські дрімучі ліси, що оточували Ратоку, були повні смертельних хижаків. Двоголові растроки нападали вночі, коли виснажені за день нещасні мандрівники засинали, не вгледівши, що догорає вогнище. Крилаті кровопивці упаті, хижі гігантські мари — від усіх цих потвор, які підстерігали на кожному кроці, доводилось відбиватись із останніх сил.

Та все ж Ракун-Саро ставало легше, і скоро озброївшись велетенськими дрюками, пірати не раз рятували життя сестрі. Завдячуючи удачі і небесам, всі троє вижили. Через місяць мандрівники подолали Керуанський Хребет і вийшли на Великий торговельний шлях до Сакарії. Далі ти знаєш.

— Розповідай, Зуфаре, — нетерпляче благав я.

— У місті сестра випадково побачила мене серед невільників. Я не повірив власному щастю, але коли помітив, у якому жалюгідному стані Зайра, злякався. Та й присутність поруч піратського капітана не тішила. Але Ракун-Саро виглядав не краще. Втомлені, в брудному подертому одязі, сестра і пірат нагадували нещасних невільників. І коли капітан несподівано викупив мене з рабства, здивуванню не було меж! Ми перевдяглися у неновий, але чистий одяг, який звідкись приніс Ракун-Саро, і вже нічим не відрізнялися від горожан. Міська варта перестала косо зиркати. Коли відпочили і попоїли у харчевні, сестра розповіла про втечу з «Фенари». Я довго не міг повірити почутому, але вчинки пірата красномовно переконували. Згодом Зайра завела мову про сміливого і благородного Айхо, Ракун-Саро теж нахвалював, — брат добродушно усміхнувся. — Сестра знала, що я захочу розшукати тебе, та й відчувала, що додому повертатись не збираюсь.

— Але чому? — здивувався я, не розуміючи, що спонукало Зуфара добровільно залишитись одному серед невідомого світу повного небезпек і несподіванок.

— Це довго пояснювати, Айхо.

Зуфар не хотів говорити. Та його небажання повертатися додому, я розцінив майже, як особисту образу. Хоча й розумів, що це не правильно, та нічого не міг вдіяти. Я вимушено покинув власний дім, втратив близьких і не міг зрозуміти, що штовхало інших добровільно розлучатися із рідними?

— Чому, Зуфаре? Чому ти не хочеш повертатися додому?

Зуфар вагався.

— Я не те, що не хочу повертатися додому, Айхо. Я знаю: там чекають і люблять…

— Тим більше!

— Ну, гаразд. Я не хочу повертатися додому зараз, Айхо.

— Що ж заважає?

— Гординя. Якщо зараз повернусь, то знову буду для батька лише дитиною. Не сином, на якого можна покластися в державних справах, а дитиною, до якої ставлять завищені вимоги і від якої чекають чогось надзвичайного. Проте ніяк не дозволяють себе проявити, захищають від найменшої проблеми, оберігають від труднощів. Доки біля батька Зайра, його права рука, я не знайду там місця. Завжди буду лише меншим братом.

Від дивування очі округлились, а брови поповзли вгору.

— Ні, Айхо, тільки не подумай, що сестра заважає. Що солодкий запах трону засліпив серце заздрістю. Зайра та батько, король Зуфар ІІІ, — найдорожчі люди! Якщо доведеться, не задумуючись, віддам життя за них! Я присягнув, брате, що повернуся до Захрейну лише тоді, коли доведу, що чогось вартий. Королівство повинно дізнатися про принца Зуфара, як про героя! А зараз я знаю, що держава в надійних руках, в руках батька — мужнього правителя і мудрої сестри.

Зуфар дивував. От кому потрібно народитись Обраним! От хто не відвертається від шаленого вітру! От хто не ховається від пекучого сонця, кому небезпека — сестра! Ні, я не Обраний… та й чи хочу ним бути? Дивився на Зуфара, слухав, і одна частина розуміла, розділяла прагнення до пригод, а друга — тихо оплакувала маленького хлопчика, який жив у чудернацькому лісовому будиночку серед незайманої дикої природи, хлопчика, який виглядав у вікно діда, хлопчика, який сподівався, що скоро знайде дім. Незважаючи на гарячий подих випаленої сонцем землі, я відчував, як холодні сніги смутку замітають серце. Мав нарешті зрозуміти, змиритись з тим, що у минуле немає вороття. Мусив залишити у спокої маленького хлопчика. І знайти себе, себе справжнього. Я ще довго мовчки слухав розповіді Зуфара, інколи провалюючись у прірву власних спогадів…

— Айхо, агов! — і Зуфар замахав перед очима. — Ти взагалі чуєш? Здається, зараз ти далі ніж тоді, коли насправді був далеко.

— Як ти впізнав мене, Зуфаре? — перебив я брата.

— За амулетами. Зайра описала. Я майже не пам’ятав твого обличчя, а так розшукати людину досить складно. Амулети…

— Ти ж не перевіряв амулети у кожного юнака, який попадався на шляху?

Зуфар пильніше глянув у вічі.

— Ні, Айхо, ти правий, я не робив цього. Просто вирішив шукати серед тих, чий символ зображений на одному з твоїх талісманів.

Я здивовано зиркнув на Зуфара.

— Невже, Айхо, ти не впізнав побратимів серед ватаги Алакега? Тільки незрозуміло, чому тебе вирішили вбити свої ж.

— Які побратими?! Ти називаєш побратимами бандитів, від яких я ледве виніс ноги? Це ти, Зуфаре, що робив серед розбійників?

— Що? — дивуватися прийшла черга Зуфарові. — Я шукав тебе! Думав, що проникнувши до Ордену, зможу хоч щось дізнатися про тебе.

— До Ордену? Це вже занадто!

— Не знаю, Айхо, що ти знайшов у маячні цих фанатиків?

— Зуфаре, ти про що?

— Я про твоїх геліонатів, адже саме їх символ зображений на амулеті.

Я підсвідомо намацав рукою медальйон, який, наче вогнем, запалав на шиї. Геліонати? Оце так! Виходить, Ескалар геліонат… Але чому Алакег хотів вбити мене? Щось тут не так.

— Зуфаре, з чого ти взяв, що амулет має відношення до геліонатів?

Брат відповів не відразу.

— Коли Зайра побачила амулет, навіть не здивувалася. Символ сонця — це символ геліонатів. Вони зображають його у різних формах. Про це мало кому відомо поза Орденом. І якби сестра не мала таємної місії до геліонатів, я б теж про це нічого не знав. Тоді Зайра зрозуміла, що ти не просто так з’явився на піратському кораблі. Дивний пірат, який захищає невільників, люто ненавидить жорстокість та відстоює справедливість. Сестра вирішила, що ти виконуєш таємну місію. Коли розповіла це в Сакарії, я ще дужче відчув свою нікчемність. Адже ти в моєму віці виконував такі небезпечні завдання, а батько…

І Зуфар не договорив. Тільки зараз я зрозумів, яким важливим є батько у його житті. Уся ця затятість, всі безумства, на які йшов юнак, усі подвиги, про які мріяв, — лише для однієї людини. Сум читався в очах брата. Зуфарові не вистачало близьких.

Хибні висновки принцеси і брата змусили зніяковіти. Зайра помилково наділила непритаманними здібностями. Одразу ж захотілось про все розповісти. Можливо, тоді Зуфар зрозуміє, що я насправді боягуз, який тікає від омріяних ним подвигів! І що він, Зуфар, — уже герой!

— Сонце, що зображено на амулеті, свідчить про високе положення у ієрархії Ордену…

— Про це теж розповіла сестра? — не дав договорити я Зуфару і ще більше зніяковів.

Я більше не міг без сорому дивитися в очі Зуфару:

— А тепер послухай, брате, — і я нарешті розповів усю правду.

Про те, що я насправді звичайнісінький сільський хлопчик. Що жив відлюдкувато із дідом в лісі. Про те, за яких обставин покинув дім, про діда Радо. Не без хвилювання розповів про переслідування Воїна Шаку або Сохо, від якого Зуфар врятував. Розповів, як потрапив у полон до піратів, а згодом долею випадку опинився на їхньому кораблі, не то пасажиром, не то корсаром. Повідав історію Ракун-Саро. І нарешті дійшов до загадкового мага Ескалара, якому і належав амулет. Закінчив розповіддю про Вершину Тиші, Есху, Едо і мандрівку лабіринтами.

— Тепер розумієш, що я звичайний хлопець, якому просто не щастить. Я хочу швидше добратися до Шанталії. Незважаючи на слова Сохо, все ще сподіваюсь, що зустріну діда, ну хоча б щось дізнаюсь у Майстра Каро. Адже не даремне Радо наказав відшукати Майстра. Зуфаре, на тебе чекає сім’я. Я ж не дочекаюсь кінця мандрівки, щоб нарешті знайти дім. Коли ми доберемось до Сакарії, ти повинен сісти на корабель до Захрейну. Думаю, що перемога над гординею і стане для тебе подвигом, — сказав я, сумно усміхнувшись.

— Думаєш, після усього, що ти розповів, так просто відкараскаєшся? Е ні! Я стільки часу змарнував! Ех! А ти встиг пережити безліч пригод і так багато усього побачити! Хвала небесам, що Зайра помилилась щодо Ордену геліонатів, це на краще! Зате тепер я знаю, що ти — справжній герой!

Зуфара переповнювали емоції. А я, залитий багрянцем, ніяк не міг второпати захоплення. Я зовсім не прагнув ні пригод, ні мандрівок…

— Ні, Айхо, тепер я не відстану, доки не побачу твою омріяну Шанталію і твого Майстра Каро! Можливо, до того часу я встигну здійснити подвиг і зможу повернутися до Захрейну героєм!

Я усміхнувся, зовсім не розділяючи братової пристрасті до примарного геройства. Але те, що він залишається, дуже тішило. Знайшовся ще один із тих, хто, за пророчими словами Едо, чекає на незвіданих Шляхах Долі. Зуфар став не лише братом, але й другом. Можливо, це і коштувало всіх поневірянь.