Айхо, або Подорож до початку

Розділ 25

Прокинувся я в чудовому настрої. Дивно, але мене не засмучували ні мертві непривітні скелі, ні наше безнадійне становище, ні небезпека, яку приховувала Вершина Тиші. Того ранку я був майже щасливим. Відкривши одне око, тихенько спостерігав, як Есха копошиться біля вогню. Бабуся наспівувала веселеньку пісеньку і смажила запашні смачні паляниці. Я був радий, що вона поруч, що знайшов її.

— Доброго ранку, Айхо!

— Доброго ранку! Звідки ти знала, що я прокинувся?

— Почула, як бурчить твій живіт.

Тільки зараз Есха, усміхаючись, повернулась.

— Бачу настрій у нас обох чудовий! — сказав я і потягнувся до духмяної паляниці.

— Ну, не кожного ранку доводилось готувати сніданок онукові.

— І я щасливий, що ти поруч. Є ідея, Есхо, як вибратися звідси, — відкусивши шматок, я задоволено замугикав. — У-у-ум, як смачно!

— Ну, ну, малий, не відволікайся, що за ідея?

— Я хоку хпгобуваки підкогики хвихка.

— Що? Не зрозуміла.

Дожувавши, я повторив:

— Хочу спробувати підкорити свиста. І ми зможемо на ньому спуститися з Вершини Тиші, — задоволено випалив я.

Обличчя Есхи посіріло, світлі очі округлились, а тарілка з млинцями ледве не вивалилась із рук.

— Айхо, ти що з глузду з’їхав?! Підкорити свиста?! Свист — це не звичайна тварина! Свист — небезпечний вбивця! Він не схожий на лісових звірів, яких вчив приручати дід!

— Але ж свист не вбив мене вчора.

— Він залюбки зробить це сьогодні!

— Есхо, але ти ж сама розповідала, що я можу бути Обраним і маю якусь невідому владу над свистами та можу підкоряти тварин…

— Слухай, Айхо, — перебила бабця, схоже, настрій у неї зіпсувався, — мало що я вчора тобі наговорила. Забудь! І викинь цю божевільну ідею з голови. Це ж просто самогубство — добровільно лізти в пащеку свистові. Ти й оком не встигнеш моргнути, не те що…

— Есхо, потрібно хоч спробувати…

— Це буде остання спроба в твоєму житті! Знаєш, малий, люди часто плутають сміливість із безумством. Саме це ти зараз і робиш. Не все, що одразу приходить в голову, потрібно втілювати в життя. Подумай добре, що буде далі, якщо твоя задумка не спрацює? А нічого! Це буде кінець! Твій кінець! Не можна жартувати зі смертю, малий!

Я розгублено дожовував паляницю.

— Спочатку тобі потрібно навчитись жити на Вершині Тиші, щоб зрозуміти, як з неї вибратись. От сьогодні і почнемо, — і Есха направилась до виходу. — Необхідно поповнити запас води. Візьму тебе з собою до Голодного Джерела, допоможеш нести глечики, а заодно і попрактикуєшся лазити по скелях. А зараз доїдай.

День видався похмурим. Біле мутне світло пробивалось крізь сірий туман, який, зачепившись за гори, повис над землею. Вологе, слизьке каміння заважало йти, не те що видиратись по скелях.

— Айхо! — крикнула Есха, випередивши на десяток кроків, — перш ніж перенести ногу, перевір чи добре вчепився руками. Одна рука і одна нога завжди мають бути опорою!

Я підняв голову. Бабця стояла на невеликому кам’яному виступі. Через туман бачив лише силует. Коли Есха підіймалась з такою легкістю, здавалось, що замість рук у неї присоски.

— Бабцю, не виходить! — захекано крикнув я навздогін. — Я ніяк не можу видертись на цей клятий схил!

— Щось не схожий ти, малий, на героя! — розсміялась Есха. — Ну нічого, скоро виправимо це! Будеш і по горах видряпуватись, і шаблею вправно махати!

Я невдоволено хмикнув. Ображений кепкуванням, вирішив спробувати знову. Щодуху схопився як можна вище за каменюку, що виступала, та вже за мить шубовснув вниз, набивши чергового синця.

— Добре, малий. Схоже, сьогодні не вдалий день для подвигів, — продовжувала насміхатись Есха. — Повертайся назад до печери, а я сама сходжу за водою. А то ще й глечика розтовчеш.

Засмучений і принижений власною невправністю, я вже зібрався ганебно повернутись. Та раптом почув шум. Ледве встиг відскочити і притиснутись до скелі, як просто на мене посипалось каміння.

— Есхо! Обережно! — крикнув бабці.

Шум від каменепаду стих. Я вибіг зі схованки і поглянув туди, де б мала стояти Есха. Туман і пилюка змішалися. Бабці ніде не було.

— Есхо, з тобою все гаразд?!

Відповіла лише разюча тиша…

— Бабцю! Відгукнись! — вже схвильовано закричав я.

Почувся якийсь шум. Я з полегшенням зітхнув, впевнений, що це Есха.

— Бабцю, я тут!

Крізь туман пробивався силует гігантської потвори, і вже за мить, прорвавши сизу пелену, з’явилася химерна голова свиста.

Я завмер… Ноги не слухались. Жах охопив ще більше, коли зрозумів, що свист знаходиться зараз там, де ще мить назад стояла Есха. Страх змінився відчаєм та люттю. І я закричав дрижачим голосом:

— Не смій чіпати бабцю, тварюко!

Голова чудовиська, витягуючись на довгій шиї, наближалася. Я намацав камінь і міцно затиснув його, хоча й розумів, що це не врятує. Але так просто віддавати життя не збирався. Та несподівано голова потвори зникла в тумані. На мене знову посипалось каміння, від якого я вже не встиг сховатись. Ліве плече наче підпалили, крізь подерту сорочку проступила кров. Та це ніщо, порівняно зі смертельною небезпекою, яку передбачала поява свиста. Але все стихло. Якусь мить я прислухався до тиші. Тремтячими ногами вийшов зі схованки:

— Бабцю, ти чуєш?! Скажи хоч слово! — несміливо крикнув туди, де б мала стояти Есха.

Спиною відчув чужий гарячий подих. Сорочка на тілі, здається, спопелилась. Повільно, майже приречено повернувся і потонув у хижих глибоко-багряних очах свиста. Маленькі відблиски власного відображення гіпнотизуюче захитались. Я розумів, що це останнє, що бачу в житті.

Синє полум’я в очах потвори спалахнуло раптово, без попередження, безжально заковтуючи мій силует. Сильний біль розкраяв голову.

— Чо-о-ому ти кликав мене-е-е? — почув гучний хриплий голос, що лунав нізвідки і опинявся просто в голові. — Чо-о — ому? — прогуркотіло знову.

— Я нікого не кликав… — розгублено мовив, не відкриваючи рота.

— Востаннє повто-о-орюю! Чому-у-у клика-а-ав?!

— Хто ти? — спантеличено питанням на питання відповів я.

Лихий сміх, ніби відлуння грому, прокотився в голові.

— Я — Ав, вож-а-ак свистів! А ви, люди, завжди такі? Спочатку ро-о-обите, а потім ду-у-маєте… Нікче-е-емні створіння! — гарячий подих неприємно обпік обличчя.

— Ти… не вбив… мене? — обережно спитав я, ще не вірячи в те, що відбувається.

— Шкода-а-а, та я не можу тебе вбити! Нікче-е-емо, — грізно мовив свист, і замість того, щоб заспокоїтись, я відчув, як комашки поповзли по спині.

— Чому не можеш? — прошепотів я.

Свист не квапився відповідати. Лише синє полум’я в лютих очах спалахнуло ще дужче, заклубилося пурпуровими язиками. Запахло горілою плоттю, і жахливий запах смерті рознісся довкола. Але відступати запізно. І я повторив:

— Чому ти не можеш вбити мене?!

— Заборо-о-онено!

Почувся скрегіт пазурів по скам’янілій землі.

«Заборонено?» — здивувався я і одразу ж згадав про пророцтво. Осмілівши, запитав:

— Я можу підкорити тебе, потворо?!

— Ха-ха-ха-ха! — прохрипів Ав. — Ти не той, хто змо-о-оже підкорити ме-е-ене!

— То все-таки існує Обраний? — не відступав я.

— Та-а — ак, — якось насмішкувато відповів свист.

— І ти знаєш, де він?

— Ні! А ти таки ду-у-урень, якщо думаєш, що така нікче-е-ема, як ти, може та-а-ак просто розмовляти з Авом і зали-и-ишитись живи-и-им! — свист замовк, а я завмер, передчуваючи недобре. — Якщо ще хоч ра-а-аз насмілишся покли-и-икати, — продовжував велетень — я можу і забу-у-ути про заборо-о-ону!

Синє полум’я раптово змінилось на багряне. Я знову відчув різкий біль у голові і, відкинутий невідомою силою, повалився на землю. Потвора зникла в тумані. А навкруги знову стало сторожко тихо. Я лежав на землі, все ще очікуючи, що Ав повернеться. Та, згадавши про Есху, миттю підвівся, забувши про свиста. Тільки б монстр не встиг добратися до неї.

Неприступний схил, який я не міг підкорити, все ще залишався попереду. Та обвал зіграв на руку. Каміння обсипалось і утворило щось схоже на сходинки. Я видирався все вище і вище, а Есхи так і не бачив. Тільки б з нею нічого не трапилось. Серце шалено калатало. Робилось млосно від однієї лише думки, що бабця…

Але ось вона! Есха лежала на землі, притиснувшись до кам’яної стіни. Кругом валялося обвалене каміння.

— Бабцю!

Я кинувся до старої, щодуху трусонув за плечі, сподіваючись, що вона лише втратила свідомість. Але бабця не реагувала. В паніці я затряс ще дужче.

— Отямся, бабцю, отямся!

— Схаменись, малий, — раптом почув кволий голос. — Так усю душу витрусиш.

Есха без допомоги підвелася на ноги.

— Хвала небесам! Ти — жива! — я на радощах кинувся обійматись.

— Що тут трапилось? — здивовано і на диво спокійно спитала стара, відсторонюючи від себе. — А ти молодець! Таки видерся на гору. Впертий.

— І не кажи! — зіронізував я, не пояснюючи, як було насправді.

— Я що — потрапила під обвал? — спитала бабця, озирнувшись довкола.

— Бабцю, тебе ледве не з’їв свист!

— Ого, — холоднокровно зреагувала Есха, та вже насмішкувато продовжила. — І що, ти його прогнав, повелителю свистів?

— Я б на твоєму місці не кепкував! — і в тон Есхи продовжив: — Свист не з’їв тебе лише тому, що йому чомусь закортіло побалакати зі мною! І я зовсім не хочу, щоб ця розмова повторилась. Після останньої ще й досі кров не розмерзлась.

Есха різко перемінилась, її іронія зникла. Серйозно і стурбовано вона зиркнула:

— Айхо, ти нічого не вигадав? Ти дійсно розмовляв зі свистом? Як таке можливо? Нам потрібно конче повернутися в печеру. Ти розповіси все у деталях.

Я обережно спускався по схилах голих скель, приглядаючи за Есхою. Усвідомлення неймовірності того, що трапилось, бентежило. Я не просто залишився живим після зустрічі зі свистом, я говорив з ним! З голови не виходила фраза потвори: «Чому ти кликав?»

Занурившись у думки, я не помітив кам’яного виступу. Ноги зашпортались, і твердий суворий ґрунт Вершини Тиші негостинно зустрів тіло.

— Есхо, хай тобі грець! Це все через тебе! — і схаменувся. Що я верзу? До чого тут бабця?

Винувато увігнувши голову, я поплентався за здивованою чи, скоріше, схвильованою Есхою.