Айхо, або Подорож до початку

Розділ 38

Хвилюванню не було меж! Куди ж зник брат, чому він не повернувся на домовлене місце? Що могло затримати його? Я не розумів, що відбувається. Залишатися на місці пригоди більше не міг, але як піти? Все ще сподівався, що Зуфар несподівано з’явиться, а незмінна сяюча усмішка друга перекреслить усі даремні переживання. Та все більше ставало зрозумілим, що Зуфар сюди не повернеться.

До вечора залишалось все менше часу. Останньою надією зустріти товариша був «Веселий хряк», де моряк призначив зустріч. Ми мали зустрітися там, як тільки стемніє. Щоб хоч трохи заспокоїтись, я запевняв себе, що Зуфар уже чекає в харчевні. А зараз я мусив побачити Мію. І не тільки для того, щоб розповісти про «подвиг». Я мав те, що дівчині потрібне більше.

Сакарія знову стала похмурою і непривітною: все більше я помічав заморені обличчя стомлених непосильною працею наймитів і рабів, голодні очі жебраків, чув ненажерливий потворний сміх работорговців, п’яне голосіння піратів. Все частіше на шляху траплялися підозрілі суб’єкти, більше схожі на розбійників, ніж на звичайних горожан. Я сильніше стискав під сорочкою ефес кривої шаблі Есхи і розумів, що місто з приходом вечора стає дедалі небезпечніше.

Знайшовши нарешті будинок, з подвір’я якого виходила Мія, тільки зараз зрозумів, що побачити дівчину буде непросто. Заходити у двір небезпечно, я не знав господарів, а в подертому одязі мене легко могли прийняти за злодія. Та раптом із дворика вийшов бідно вдягнений хлопчина, схоже, він теж наймитував у маєтку. Я в думках подякував небесам за чудовий шанс:

— Одерайде, добродію, — звернувся шанобливо до малого, згадавши, як віталася Мія.

Хлопчина обернувся, нітрохи не збентежившись і різко відповів:

— Чого тобі, жебраче?

Схоже, мій вигляд зовсім кепський.

— Зовнішність оманлива, юначе, — відповів я в тон спритнику і при цьому показав мідяка.

Монета швидко змінила зверхність малого на глибоку повагу:

— Пробачте, пане, в сутінках так важко розрізнити добродія від злодія, — не розгубившись, відповів хлопчина. — Чим можу прислужитися?

— Виконай, будь ласка, неважке завдання, а після того отримаєш монету.

— Я ваш покірний слуга, пане.

— У домі живе панянка на ім’я Мія. Хочу, щоб ти її покликав. Я чекатиму одразу за рогом.

Малий завагався, але спокуслива монета не давала спокою.

— Це непросто, пане. Наймитам, ой, перепрошую, панянці Мії не дозволяється виходити в такий час на вулицю. А я іду за дорученням господині, правда, можу повернутися, сказавши, що забув віск. Але це вже вимагатиме додаткового мідяка.

— Гаразд, домовились, — відповів я, згадавши урок торгівлі, якого навчав Зуфар, схоже, про нього знав і малий.

— Тоді зачекайте, пане. Мія зараз прийде.

Я притулився до стіни будинку, приготувавшись чекати. Та за мить з’явилася Мія. Я так розгубився, що не міг вимовити ні слова. Сонце, яке вже сховалось за горизонтом, ніби ожило з появою красуні. Вже тоді я помітив, що це яскраве сонце було наче зранене, воно світило, але тепла не дарувало.

— Ти хотів бачити? — байдуже спитала дівчина.

На таку зустріч я не сподівався. Навіть після того, як повідомив, що передав пакунок братові, Мія все одно була холодна і далека, наче перша зоря, яка щойно загорілась на небосхилі.

— Я вже казала, що нічим не зможу віддячити, — роздратовано мовила красуня.

— Та я ж і не вимагаю дяки, — спохватившись, відповів я.

Та й дійсно, чого я чекав? Щоб з вдячності кинулись на шию? Хоча, правду кажучи, сподівався на усмішку чи лагідне слово. Боляче дивитись на холодну, байдужу красуню, яка глибоко запала в серце.

— Послухай, сміливцю, насправді я вдячна за допомогу. Але зараз господиня шукає мене і якщо не знайде, то жорстоко покарає. Та цього не зрозуміти вільній людині? Вже те, що я, ризикуючи, зараз тут, засвідчує мою шану. Що ще потрібно?

— Надовго не затримаю, — присоромлено почав я. — Вибач, й справді не розумів, що примусив ризикувати. Повір, тут я не для того, щоб вимагати вдячності. Насправді, просто хотів ще раз побачити тебе, Міє, — сказав я і сам злякався того, що говорю.

На мить здалося, що в глибоких темних очах дівчини з’явилось щось схоже на ніжність, але Мія розгнівано перебила:

— Ти про що? Я — рабиня і живу в жорстокому, невідомому тобі світі! Щоб вижити, серце має бути твердим, як камінь, інакше зламаюсь. Розумієш? — Її красиві очі, наче розпеченим клеймом поцілили у самісіньку душу.

Що б я далі не сказав, все виглядатиме недолугим і недоречним. Я мовчки взяв розкриту долоню дівчини і швидко вклав у неї викупну мітку.

— Це тобі.

Мія швидко зиркнула і остовпіла. В її очах беззахисно спалахнули увесь біль і приниження, усі даремні надії і сподівання, уся любов і ненависть. Я не міг намилуватись дівчиною. Її біль став моїм. Але розумів, що ні секунди більше не можу залишатися тут. Різко розвернувшись, я пішов. Відчуваючи, як невидима, міцна мотузка назавжди зв’язала з незнайомкою. І хоч як важко давалися ці кроки, що віддаляли від Мії, коли я, все ж не витерпівши, обернувся — дівчини вже не було.