Зимові заручини

КРІЗЬ ДЗЕРКАЛА

— Завжди опускайте очі в присутності сеньйора Фарука.

— Але нехай це не заважає вам триматися незалежно.

— Говоріть тільки тоді, коли до вас звертаються.

— Поводьтеся невимушено.

— Офеліє, ви мусите заслужити захист, запропонований вам. Виявляйте покору та вдячність.

— Ви представниця Аніми, моя дитино, не дозволяйте нікому вас зневажати.

Суперечливі рекомендації Беренільди та тітки Розе-ліни Офелія насправді не слухала.

Вона спробувала вмилостивити шалик, який, захоплений радістю і водночас збожеволівши від гніву, туго обвивав її шию, руки й талію. Він страшенно боявся нової розлуки зі своєю власницею.

— Я повинна була б спалити цю річ, коли вас тут не було, — зітхнула Беренільда, обмахуючись віялом. — Хіба можна з’являтися при дворі в такому погано вихованому шалику?

Офелія підняла парасольку, яку щойно впустила. Беренільда вбрала її в капелюшок із серпанком і сукню ванільного кольору, легку, як збиті вершки. Вона нагадала їй сукні з її дитинства, коли вся її родина виїжджала влітку на пікнік.

Це вбрання здавалося їй більш недоречним, ніж шалик на шиї там, де температура навесні не перевищувала мінус п’ятнадцяти градусів.

Підйомник плавно зупинився.

— Сімейна опера, пані! — оголосив ліфтер. — Ліфтова компанія повідомляє: пересадку можна зробити з другого боку залу.

Востаннє Офелія ішла блискучим паркетом оперної зали не в ошатному вбранні, а в лівреї лакея і не з парасолькою, а з веслом у руці. їй здавалося, що вона грає чужу роль, тільки один образ поміняла на інший, і тільки одне залишалося незмінним: ребро ще досі боліло.

Їх зустрів інший ліфтер з натягнутою на голову шапкою на резинці.

— Тут треба зробити пересадку, яка чекає на вас, пані! Лорд Фарук висловив своє палке бажання прийняти вас.

Іншими словами, йому вже уривався терпець. Беренільда порхнула на своє місце в ліфті так, ніби літала в хмарах. Натомість Офелія ішла, як по яєчній шкаралущі, пропускаючи полк жандармів, який охороняв тті/лгід до ліфта Вежі. їй було дивно, що підйом на один-єдиний поверх потребує такої великої охорони.

— Ми вже не в посольстві, — попередила Беренільда, коли швейцар зачинив золоті ворота. — Відтепер не їжте, не пийте й не приймайте подарунки без мого дозволу. Якщо ви цінуєте своє здоров’я і свою честь, ви також уникатимете альковів та безлюдних коридорів.

Тітка Розеліна, яка схопила з буфета в ліфті еклер, тут же злякано повернула його на місце.

— Які заходи ви плануєте вжити щодо нашої родини? — спитала Офелія. — Про те, щоб привести їх сюди, не може бути й мови.

Тільки коли вона уявила свого брата, сестер, племінниць та племінників у цьому зміїному гнізді, її продерло морозом по шкірі.

Беренільда із задоволенням сіла на одну з лавок у ліфті.

— Покладіться на Торна: він, як завжди, розумно розв’яже цю проблему. Поки що будьте особливо обережні, щоб не справити надто поганого враження на Духа родини. Наше майбутнє при дворі частково залежатиме від того, яке враження ви справите на Фарука.

І Беренільда, і тітка Розеліна знову почали торочити свої рекомендації — одна наказувала, щоб Офелія уникала свого акценту, друга — щоб, говорячи, не соромилася його, одна просила зберегти анімізм у таємниці, друга — оприлюднити. Можна було подумати, ніби вони з дня у день заучували той самий текст.

Офелія струсила шалик від пуху, щоб заспокоїти його й себе. За серпанком, що спускався з капелюшка на обличчя, вона стиснула губи, щоб не промовляти свої думки вголос.

«Довіра» і «Торн»: вона більше не зробить помилок, ставлячи ці два слова поряд. Коротка розмова, яку вони мали напередодні, не змінить цього, хай би що думав собі інтендант.

Ліфт скрипів і здригався, немов розкішний корабель, що колихався на хвилях, а Офелії здавалося, що звуки линули з її власного тіла. Вона почувалася більш крихкою і вразливою, ніж того дня, коли побачила з віконця гвин-токрила, як Аніма зникає вночі. І ніж тоді, коли члени родини її майбутнього чоловіка подряпали її. І ніж тоді, коли жандарми побили її, а потім кинули до в’язниці Місяцесяйва. Такою крихкою, що їй здавалося: ще одна тріщина — і вона розколеться на друзки.

«Це моя провина, — гірко подумала вона. — Я пообіцяла собі нічого не чекати від цього чоловіка. Якби я виконала свою обіцянку, то не почувалася б так». Механічно погоджуючись з усіма порадами, Офелія з острахом дивилася на золоті ворота ліфта. За кілька хвилин вони відчиняться для світу, більш ворожого за все, що вона знала досі. Вона не хотіла всміхатися до людей, які дивляться на неї зверхньо, не знаючи її, і бачать у ній лише пару рук.

Офелія знову впустила парасольку, але цього разу не підняла її. Натомість вона дивилася на свої рукавички чтиці. Ці десять пальців, так само як і вона сама, більше не належали їй. Власна родина продала її незнайомим людям. Тепер вона належала Торну, Беренільді, а незабаром ще й Фаруку — трьом, кому вона не довіряла, але яким зобов’язана підкорятися до кінця свого життя.

Кабіна зупинилася так раптово, що посуд у буфеті забриньчав, шампанське розлилося на скатертину, Беренільда приклала обидві руки до живота, а тітка Розеліна заприсяглася в ім’я всіх сходів у світі, що більше ноги 5 не буде в ліфті.

— Шановні пані, наша компанія вибачається перед вами, — сказав ліфтер. — Це лише невеликий механічний інцидент, підйом відновиться за кілька хвилин.

Офелія не могла зрозуміти, чому цей хлопчик вибачається, вона ж мала йому дякувати. Удар був такий болісний для її ребра, що вона не могла зробити вдих: це було ефективніше за будь-який ляпас і враз привело до тями. Як вона могла дозволити собі зануритися в такі похмурі думки? Не хтось, а тільки вона, Офелія, створила себе як особистість. Це вона вирішила, що ніколи не буде кимось, окрім як чтицею, наглядачем музею, тією, хто більше цінує компанію предметів, ніж людей. Читання завжди було захопленням, але хіба життя обертається тільки навколо пристрастей?

Офелія відвела очі від рукавичок і побачила власне відображення. Між двома ілюзорними фресками, де фавни бавилися в хованки з німфами, висіло дзеркало, яке повернуло її до реальності: крихітна жінка в літній сукні, трикольоровий шалик із любов’ю огортає її.

Поки Беренільда лаяла ліфтера, погрожуючи повісити його, якщо ця трусанина вилине на її вагітність, Офелія повільно підійшла ближче до дзеркала. Вона підняла вуаль і пильно вдивилася в себе, окуляри до окулярів. Невдовзі, коли синці зійдуть, коли подряпина Фреї на щоці перетвориться на тонкий рубець, Офелія знову побачить знайоме обличчя. Але її погляд ніколи не буде таким, як раніше. Занурившись у чужі ілюзії, вона втратила свої, і це, власне, було дуже добре. Коли ілюзії зникають, залишається сама лише правда. Ці очі мали б менше дивитися всередину й більше назовні. їм іще треба було багато чого побачити, багато чого навчитися. Офелія занурила кінчики пальців у рідку поверхню дзеркала. Вона раптом згадала той день, коли сестра повчала її в перукарні за кілька годин до прибуття Торна. Що ж вона говорила?

«Чарівність — найкраща зброя, доступна жінкам, і нею можна користуватися без докорів сумління».

Коли механічна проблема була розв’язана й ліфт відновив роботу, Офелія пообіцяла собі ніколи не йти за порадами сестри. Чисте сумління було важливішим навіть за її руки.

«Щоб пройти крізь дзеркала, — сказав її двоюрідний дідусь перед їхньою розлукою, — треба пройти крізь себе самого». Поки в Офелії були принципи, поки вона діяла згідно зі своєю совістю, поки вона могла щоранку дивитися у своє відображення, вона не належала нікому, окрім себе.

«Це та, ким я була, перед тим як стати лише парою рук, — вирішила Офелія, прибираючи пальці від дзеркала. — Це та, хто проходить крізь дзеркала».

— Двір, шановні пані! — оголосив ліфтер, потягнувши важіль гальма вниз. — Ліфтова компанія сподівається, що ваш підйом був приємний, і просить вибачення за затримку.

Офелія, сповнена нової рішучості, підняла парасольку. Тепер вона була готова зустрітися зі світом фальші, цим лабіринтом ілюзій. Зустрітися і більше не губитися в ньому.

Золоті ворота розчинилися, а за ними було сліпуче сяйво.