Зимові заручини

ГРАЛЬНІ КОСТІ

Коридорами та сходами Офелія і Ґаель дісталися верхнього поверху Місяцесяйва, не натрапивши на жандармів. Зачинити двері та повернути ключ у замку було справжнім полегшенням. Офелія кинула велике пальто Торна на сидіння, підняла завісу балдахіна, щоб перевірити, чи спить іще Беренільда, потім показала Ґаелі на диван. Тітка Розеліна ворушилася, ніби їй снився поганий сон.

— Міражник ув’язнив її душу в ілюзії, — дуже тихо прошепотіла Офелія. — Ви можете допомогти їй прийти до тями?

Ґаель схилилася над диваном і довго спостерігала за тіткою Розеліною крізь чорні кучері, схрестивши руки та стиснувши губи.

— Ого! — пробурчала вона. — Мої вітання майстру, це справжнє мистецтво. Я можу помити руки? Я вся в мастилі.

Офелія наповнила ванну Беренільди й знайшла мило.

Вона так нервувала, що розлила воду на килим.

— Можете їй допомогти? — дуже тихо повторила вона, поки Ґаель давала собі лад.

— Питання не в тому, чи можу я допомогти, а в тому, навіщо мені це робити. Спочатку хто ця жіночка? Подруга Драконів? — спитала вона, зі зневагою поглянувши на ліжко під балдахіном. — У цьому разі я нічого не робитиму.

Дивлячись крізь окуляри, Офелія зосередила погляд на чорному моноклі з єдиним бажанням достукатися до жінки, що ховалася за ним.

— Єдина провина цієї пані в тім, що я її племінниця.

Офелія помітила те, що й сподівалася побачити в темному як ніч моноклі, — іскру гніву. Ґаель відчувала глибоку ненависть до несправедливості.

— Принеси мені табурет.

Ґаель сіла обличчям до дивана й вийняла з очниці монокль. Її ліве око, темніше й глибше за бездонний колодязь, іронічно оглядало апартаменти Беренільди. Вона хотіла змусити Офелію насолоджуватися спектаклем, показати їй, яким насправді є цей світ, коли зникає завіса ілюзій. Хай би куди вона подивилася, місце змінювало вигляд. Розкішний килим був не більш як дешевою постилкою. Елегантні шпалери поступилися вкритій пліснявою стіні. Порцелянові вази стали простими глиняними горщиками. Навіс був побитий міллю, ширми — у дірках, крісла — з вицвілою оббивкою, чайний сервіз — весь потрісканий. Павутиння ілюзій розсіювалося під невблаганним поглядом Ґаель, і все поверталося назад, щойно вона відводила погляд в інше місце.

«Залакований бруд», — так висловився Арчибальд. Тільки тепер Офелія зрозуміла, наскільки правдивим було його твердження. Після цього вона більше ніколи не зможе дивитися на Місяцесяйво так, як колись.

Ґаель нахилилася над табуретом і обережно охопила руками сонне обличчя тітки.

— Як її звати?

— Розеліна.

— Розеліна, — повторила Ґаель, дивлячись на неї з пильною увагою.

Очі, одне блакитне, друге чорне, були широко розплющені. Спершись на спинку дивана, Офелія нервово стискала пальці. Заплющені повіки тітки Розеліни затремтіли, потім тремтіння поширилося на решту її тіла. Тітка здригалася, але Ґаель міцніше стиснула її обличчя, кинувши на неї безжальний промінь свого дару Нігіліста.

— Розеліно, — шепотіла вона. — Повертайтеся, Розе-ліно. Ідіть на мій голос.

Тремтіння припинилося, і Ґаель опустила тітчину неначе воскову голову на подушку.

Вона зіскочила зі стільця, прилаштувала на око монокль і дістала сигарети з особистої скриньки Беренільди.

— Гаразд, я закінчила. Ренар нічого не тямить у механіці, автомобілі ж самі собою не ремонтуються.

Офелія була приголомшена. Тітка Розеліна все ще відпочивала на дивані із заплющеними очима.

— Здається, вона так і не прокинулася.

Прикурюючи сигарету, Ґаель скривилася в усмішці, намагаючись її заспокоїти.

— Вона ще спатиме деякий час. Передусім не поспішай, вона повинна прийти до тями, і я прошу тебе вірити в те, що вона повернеться. Ще кілька годин — і я б уже не змогла до неї дістатися.

Офелія охопила себе руками, щоб заспокоїти тремтіння, від якого здригалося все тіло. Вона раптом зрозуміла, що її лихоманить. Ребро, здавалося, пульсувало разом із серцем. Це було боляче, але водночас заспокоювало.

— З тобою все гаразд? — стривожилася Ґаель.

— О так, — запевнила Офелія, спроквола всміхнувшись. Це... це все через нерви. Насправді я ніколи в житті не відчувала такого полегшення.

— Не треба себе доводити до такого стану.

Із цигаркою в руці Ґаелі здавалася геть розгубленою. Офелія поправила окуляри на носі, щоб краще бачити її обличчя.

— Я маю тобі подякувати. Не знаю, що нас чекає в майбутньому, але ти завжди знайдеш у мені союзника.

— Досить красивих слів. Не хочу тебе засмучувати, кізонько, але двір переламає тобі кістки або ж згноїть їх аж із самої середини. І я не та, з ким варто спілкуватися. Я зробила тобі послугу й отримала за неї цигарки, ми квити.

Ґаель задумливо, майже меланхолійно дивилася на тітку Розеліну, а потім ущипнула Офелію за ніс із хижою посмішкою.

— Якщо ти справді хочеш зробити мені приємність, не будь такою, як вони. Зроби правильний вибір, не йди на поступки й шукай свій шлях. Про це ми поговоримо за кілька років, добре?

Вона відчинила двері й стиснула козирок кашкета.

— До зустрічі.

Коли Ґаель пішла, Офелія замкнула за нею двері на ключ. Кімнати Посольства були найбезпечнішими у всьому Небограді; ніщо не могло нашкодити тим, хто в них перебував, поки ці двері зачинені на замок.

Офелія схилилася над тіткою Розеліною і провела рукою по її волоссю, заколотому чотирма шпильками. Вона хотіла розбудити її, переконатися, що тітка повернулася зі свого минулого, але Ґаель порадила їй не поспішати.

Найкраще, що вона могла зробити, — це лягти спати.

Офелія широко позіхнула, аж до сліз. Здавалося, їй і цілого життя не стане, щоб виспатися. Вона зірвала чепець покоївки, розв’язала фартух, скинула взуття й опустилася в крісло. А коли відчула, що літає над лісами, містами та океанами, то зрозуміла, що засинає. Вона ширяла над старим світом, який колись був велетенською кулею — круглою, як апельсин. Вона побачила його дуже детально. Відблиски сонця на воді, листя дерев, бульвари — усе це її очі бачили надзвичайно чітко.

Раптом величезний циліндр затьмарив обрій. Капелюх ставав більшим і більшим, а під ним Арчибальд посміхався своєю кисло-солодкою посмішкою. Незабаром він затулив собою весь пейзаж, розгортаючи Книгу Фарука.

— Я вас попереджав, — сказав він Офелії. — Усі ненавидять інтенданта, а інтендант ненавидить усіх. А ви, схоже, вирішили, що будете винятком з правил?

Офелія вирішила, що цей сон їй не подобається, і знову розплющила очі. Попри тепло обігрівача вона тремтіла. Дівчина подмухала на долоні й відчула, який гарячий у неї подих. Напевно, лихоманка. Вона підвелася, щоб знайти ковдру, але ковдрами вже були вкриті Беренільда й тітка Розеліна. За іронією долі в Офелії залишилося тільки довге пальто Торна. Вона не була така горда, щоб ним нехтувати, тож повернулася в крісло й сіла, згорнувшись клубочком під пальтом. Почав бити годинник, але дівчині було несила лічити удари.

У кріслі було незручно, а там, унизу, занадто багато людей. Потрібно було звільнити місце для міністрів з їхніми зухвалими вусами. Вони нарешті замовкнуть? Усі ці розмови заважали Офелії спати. І про що вони торочили? їжа та напої, звісно, тільки ці слова й було чути від них. «Запаси закінчуються!», «Збільшити податок!», «Покарайте браконьєрів!», «Обговорімо це за круглим столом!». Офелія відчувала лише обурення, дивлячись на їхні величезні животи, але ніхто не викликав у неї більшої відрази, ніж Фарук. Саме його існування було помилкою. Придворні лестили йому в очі, дурманили його задоволеннями й смикали за ниточки влади. Ні, тут Офелія таки ніколи не зможе відпочити. Вона хотіла б покинути це місце, вийти на вулицю, на справжню вулицю, зробити ковток вітру, щоб очистити легені, але часу бракувало. їй завжди його бракувало. Вона була присутня на судах, радах присяжних, у парламенті. Вона забивалася в куток, слухала думки того чи того, іноді дивувалася, коли ці ідіоти стрімголов кидались у глухий кут. У будь-якому разі все вирішували цифри. Цифри ніколи не помиляються, чи не так? Потенціал ресурсів, кількість жителів — ось де конкретика.

І якщо маленький товстун вимагатиме більшого, ніж йому належить, то він піде з порожніми руками, тайкома проклинаючи Офелію, потім писатиме на неї скарги — та й по всьому.

Скарги. їх Офелія отримувала щодня. Вона більше не лічила ворогів, але її нестримна логіка все ще була далеко попереду їхнього упередженого розуміння розподілу коштів. Вони вже намагалися посадити їй клерка на хвіст, щоб перевірити, чи насправді вона є такою кришталево чесною. І вони зламали зуби, бо вона довіряла лише цифрам. Не совісті, не етиці, тільки цифрам. Отже, клерк-спостерігач!

Хоча це було дивне визначення, бо Офелія раптом зрозуміла, що вона була саме клерком. Клерком недосвідченим, але з астрономічною пам’яттю та прагненням проявити себе. Молодим клерком, який ніколи не помилявся, чим дуже бісив старого інтенданта. Він дивився на неї, як на настирливу комаху, опортуніста, готового зіштовхнути його вниз сходами й зайняти його місце. Що за телепень! Він ніколи б не здогадався, що за її впертим мовчанням було приховано бажання його схвалення і що принаймні одна людина сумуватиме в день його смерті. Але це сталося набагато пізніше.

На цей час Офелія корчилася від болю. Отрута. Було очевидно, що вона не могла довіряти нікому, крім тітки. Вона помре тут, на цьому килимі? Ні, Офелія була далека від смерті. Вона була просто маленькою дівчинкою, яка цілими днями бавилася з гральними костями, самотня і мовчазна у своєму куточку. Беренільда намагалася всіма способами відволікти її, навіть подарувала їй гарний золотий годинник, але Офелія віддала перевагу гральним костям. Кості були несподівані, повні сюрпризів і не несли неминучого розчарування, як то буває з людьми.

Офелії було не так гірко, коли вона була ще молодша. Вона щодуху бігла будинком Беренільди. Вона намагалася наздогнати підлітка, який улсе набув міцної статури. Він дражнив її, стоячи вгорі на сходах, і показував язика. Це був її брат Ґодфруа. Ну, майже брат, наполовину, бо вона не мала права називати його просто братом. І це було дивно, адже не наполовину хлопчик біг до неї. І не наполовину дівчинка кинулася їй під ноги на повороті коридору, голосно сміючись.

Офелія любила, коли Беренільда запрошувала Ґодфруа і Фрею, навіть якщо вони часом дряпали її своїми кігтями. А втім, вона не любила, коли їхня мати приїжджала й дивилася на неї з огидою. Офелія ненавиділа цей погляд. Він розривав її думки на клапті й катував зсередини, а ніхто нічого не бачив. Офелія плювала в її чай, щоб помститись. Але це вже було після... після того, як мати впала в немилість, після смерті батька, після того, як тітка взяла її під свій захист.

А зараз Офелія грає у свою улюблену гру з Фреєю на насипу тієї рідкісної пори року, коли сонячні промені ще доволі ніжні, щоб ними насолоджуватися. Гра в кості, кості, які вирізав сам Ґодфруа. Фрея їх кидає, приймає рішення про поєднання чисел — «ти їх складаєш», «ти їх ділиш», «ти їх множиш», «віднімаєш», — і далі вона перевіряє за допомогою рахівниці. Сама гра набридає Офелії.

Вона хотіла б, щоб гра була більш насичена, з дробами, рівняннями та ступенями, але захоплення в очах сестри все одно зігріває серце. Коли Фрея кидає кості, вона нарешті почувається живою.

Пролунав дзвінок. Офелія моргнула спантеличено, згорнута клубочком у своєму кріслі. Виплутуючи пас-мочка волосся з окулярів, вона розгублено роззирну-лася навколо. Звідки цей шум? Тінь сплячої Береиіль-ди за завісою балдахіна не рухалася. Полум’я газових ламп рівно шипіло. Тітка Розеліна хропіла на своєму дивані. Офелія не одразу зрозуміла, що дзеленчання йде від телефоиа.

Урешті-решт він замовк, залишаючи в апартаментах глуху тишу.

Офелія важко підвелася з крісла, тіло задерев'яніло, а в голові гуділо, ноги затерпнули. Та лихоманка, напевно, відступила. Вона схилилася над тіткою, сподіваючись побачити, як та нарешті розплющить очі, але вирішила ще трохи почекати; Ґаель сказала, що тітка прийде до тями самостійно, а їй можна вірити. Вона тихо пройшла до ванної, засукала довгі рукави пальта Торна, зняла рукавички, склала окуляри, увімкнула кран і ретельно вмила обличчя. їй потрібно було очиститися від усіх цих дивних снів.

Офелія короткозоро примружилася в дзеркало над раковиною. Пов’язка збилася, а рана на щоці все ще кровила. Коли вона знову наділа рукавички, то побачила дірку на мізинці.

— Он що відбувається часом зі швами, — прошепотіла вона, розглядаючи її уважно.

Офелія сіла на край ванни й стала роздивлятися величезне пальто, у яке була загорнута. Може, вона читала спогади Торна через дірку в рукавичці? Це було пальто дорослого чоловіка, але вона потрапила у його дитинство, там має бути щось іще. Дівчина попорпалася в кишенях і нарешті знайшла те, що шукала, під швом у підкладці. Дві маленькі гральні кості, незграбно вирізьблені вручну. Це з них вона читала сонні спогади.

Офелія подивилася на кості з ностальгією, навіть з певним сумом, а потім опанувала себе й затиснула їх у кулакові. Вона не повинна плутати емоції Торна зі своїми.

Ця думка змусила її насупитися. Емоції Торна? Якщо цей калькулятор їх коли-небудь і мав, то, мабуть, розгубив дорогою. Безумовно, життя не було до нього ласкаве, але Офелія не налаштована йому співчувати.

Вона відкинула пальто з відчуттям, що зняла із себе чужу шкіру. Потім поміняла пов’язку, попленталася до маленької вітальні й подивилася на годинник.

Одинадцята година, ранок уже настав. Дракони, мабуть, давно вирушили на полювання. Офелія зраділа, що уникла цього сімейного обов’язку.

Телефон знову задзвонив так дзвінко, що розбудив Беренільду.

— До біса цей винахід! — Вона роздратовано відсунула завісу на своєму ліжку.

Однак Беренільда не підняла слухавки. Її татуйовані руки пурхали над нею, наче метелики, приводячи до ладу хвилі білявого волосся. Сон повернув їй свіжість молодої жінки, але прекрасна сценічна сукня зім’ялася.

— Зваріть нам кави, люба. Нам вона буде дуже потрібна.

Офелія була тієї самої думки. Вона поставила каструльку з водою на плиту, мало не підпаливши рукавичку, запалила сірника, а потім увімкнула кавомолку й побачила Беренільду, яка спиралася ліктями на столик у вітальні, вклавши підборіддя на переплетених пальцях, і дивилася на коробку для сигарет.

— Оце я стільки вчора викурила?

Офелія поставила перед нею чашку кави, не завдаючи собі клопоту пояснити, що це пані механік пригостилася з її запасів. Щойно вона сіла за стіл, Беренільда кинула на неї кришталево чистий погляд.

— Я не дуже добре пригадую нашу вчорашню розмову, але знаю достатньо, щоб сказати, що ситуація дуже серйозна.

Офелія подала їй цукорницю, чекаючи вироку.

— Котра зараз година? — спитала Беренільда, дивлячись на годинник.

— Невдовзі полудень.

Учепившись у свою чайну ложку, Офелія очікувала на бурю, що от-от мала вибухнути за столом.

«Отакої! А думка про те, щоб витягнути мене з ліжка, не завітала у вашу пташину голівку? Хіба ви не знаєте, наскільки важливо для мене було взяти участь у цьому полюванні? Це через вас вони будуть вважати мене слабкою, ні на що не здатиою, старою».

Але бурі не сталося. Беренільда поклала цукор у каву й зітхнула.

— Не зважайте. Правду кажучи, я перестала думати про це полювання, тільки-но Фарук поклав на мене око. І він мене просто знесилив! — додала вона з мрійливою усмішкою.

Офелія піднесла чашку до губ. Без цих деталей вона із задоволенням обійшлася б.

— Кава препогана, — сказала Беренільда, скрививши гарненькі губи. — У вас справді немає жодного таланту для життя в суспільстві.

Офелії довелося визнати, що та має рацію. Хай би скільки вона додавала цукру та молока, каву вона й сама не змогла допити.

— Не думаю, що шевальє залишає нам вибір, — сказала Беренільда. — Навіть якби я дала вам інше обличчя і нове ім’я, цей хлопець за мить викрив би підміну. Ваша присутність тут скоро не буде таємницею. Одне з двох: або ми знайдемо для вас кращу схованку до дня весілля (довгі гладенькі нігті Беренільди постукували по ручці її порцелянової чашки), або ж ви будете офіційно представлені двору.

Офелія витерла серветкою розлиту на скатертину каву. Вона саме обмірковувала таку можливість. Але й досі вважала, що краще грати роль лакея Беренільди, аніж нареченої Торна.

Беренільда відкинулася на спинку крісла й склала руки на округлому животі.

— Очевидно, що якщо ви хочете дожити до свого весілля — а це можливо лише за однієї умови й тільки так, — то маєте стати офіційною протеже Фарука.

— Його протеже? — повторила Офелія, вимовляючи слово по складах. — Які якості потрібні, щоб заслужити таку честь?

— У вашій ситуації, я вважаю, достатньо бути собою! — Беренільда вочевидь сміялася з неї. — Фарук прагне познайомитися з вами, ви для нього дуже важливі. Правду кажучи, аж надто важливі. Ось чому Торн завжди був категорично проти того, щоб дозволити вам близько спілкуватися з ним.

Офелія поправила окуляри на носі.

— Що ви маєте на увазі?

— Якби я мала щось конкретне, ви б не побачили моїх вагань, — роздратовано мовила Беренільда. — З Фаруком нічого не можна знати наперед, він справді непередбачуваний! Що мене лякає, так це його нетерплячість. Я досі ховала вас від нього у вашому Небогра-ді, а знаєте чому?

Офелія приготувалася до найгіршого.

— Я боюся, що він одразу ж випробує вас у читанні Книги. І саме результат такого читання мене жахає. Я не сумніваюся, що у вас нічого не вийде, зважаючи на поразки ваших попередників, і він достоту буде не в гуморі.

Офелія не стала допивати каву й знову поставила чашку на блюдце.

— Ви маєте на увазі, що він може покарати мене, якщо я одразу не задовольню його очікувань?

— Він не те щоб ставив за мету ваші страждання, — зітхнула Беренільда. — Але я боюся, що наслідки зрештою будуть однаковими. Багато ваших попередників віддали там богові душу! І він, як справжня дитина, потім каятиметься, та вже буде пізно. Фарук не мириться з вразливістю смертних, особливо тих, хто не успадкував його сил. Ви лише тростинка в його руках.

— Але це якось ненормально як для вашого Духа родини?

Беренільда здивовано поглянула на Офелію, але та дивилася просто себе, навіть не кліпаючи очима. Останнім часом вона пережила забагато, щоб тримати свої думки при собі.

— Такі слова можуть укоротити вам віку, якщо ви висловите їх публічно, — попередила Беренільда.

— Чим Книга Фарука так відрізняється від Книги Артеміди? — професійно поцікавилась Офелія. — Чому ту можна прочитати, а цю ні?

Беренільда знизала плечем, яке чуттєво вислизнуло з її сукні.

— Буду з вами чесною, дитино, мене це питання також дуже цікавить. Я бачила цю Книгу лише раз, і мені цього було достатньо. Вона геть огидна, тьху... Схожа на...

— На зроблену з людської шкіри, — прошепотіла Офелія, — або чогось подібного. Мені цікаво, чи вона й справді з такого матеріалу.

Беренільда зиркнула на неї зі злістю.

— Це вже не ваша справа, а Торнова. Просто одружіться з ним, надайте йому силу вашого роду та кількох спадкоємців. Більше від вас нічого не знадобиться.

Офелія стиснула губи, зачеплена за живе. Вона знала, що в ній не бачать ні особисті, ні професіонала.

— То що ви пропонуєте робити?

Беренільда рішуче підвелася.

— Я поговорю з Фаруком, переконаю його. Він зрозуміє, що в його інтересах забезпечувати вашу безпеку до шлюбу й насамперед нічого від вас не чекати. Він мене послухає, я маю на нього вплив. Торн гніватиметься на мене, але я не знаю кращого способу.

Офелія дивилася на відблиски світла, яке мерехтіло на поверхні її кави, стривожене рухами ложки. На що може гніватися Торн? На те, що його нареченій можуть зашкодити, чи ж бо на те, що від його нареченої вже не можна буде отримати вигоду?

«А потім? Що буде потім, — з гіркотою думала дівчина, — коли я передам Торну свій дар і він зуживе його? Хіба моє життя на Полюсі не зведеться до того, щоб пити чай і бути ввічливою?»

Спостерігаючи за перегорнутим відображенням свого обличчя в ложці, вона відповіла собі рішучим: «Ні! Я сама влаштовуватиму своє майбутнє, навіть якщо це нікому не сподобається».

Нестримна гикавка Беренільди вихопила Офелію з її похмурих думок. Тітка Розеліна несподівано підвелася й сіла на дивані, пильно вдивляючись у стрілки годинника.

— Бісові стрілки! — вилаялася вона. — Уже майже полудень, а я досі в ліжку.

Похмурі думки Офелії враз вилетіли з голови. Вона так швидко підхопилася зі стільця, що той перекинувся і впав на килим. Беренільда ж, геть приголомшена, відкинулася в кріслі, опустила руки на живіт і розгублено споглядала стареньку.

— Мадам Розеліно? Ви тут, з нами? — спитала вона.

Тітка Розеліна встромила шпильки у свій розкошланий пучок.

— Хотіла б я бути в іншому місці.

— Але ж те, що ви тут, просто неможливо.

— Що більше я вас слухаю, то менше розумію, — буркнула тітка Розеліна, насупивши чоло. — А ти, чого ти смієшся? — спитала вона, звертаючись до Офелії. — І чому на тобі зараз сукня? А що це за пов’язка на щоці? Негіднице, де ти вешталася?

Тітка Розеліна схопила її за руку й уважно подивилася на мізинець, який ворушився в отворі, мов посилав їй привітання.

— Ти ж тепер усе читатимеш навколо! Де твоя запасна пара? Дай мені свою рукавичку, я її заштопаю. І припини так сміятися: у мене від твого сміху мороз іде поза шкірою.

Попри всі спроби опанувати себе Офелія не могла стриматися: її то розбирав сміх, а то лилися сльози. Тітка Розеліна дістала із шафки коробку зі швейним приладдям.

Беренільда, своєю чергою, не могла оговтатися від подиву.

— Невже я помилилася?

Офелії було шкода її, але дівчина не мала наміру пояснювати, чому і як звернулася по допомогу до Нігілістки.

Настінний телефон знову задзвонив.

— Телефон дзвонить, — констатувала тітка Розеліна зі своїм непохитним відчуттям реальності. — Це може бути щось важливе.

Беренільда задумливо кивнула, мрійливо вмостившись у кріслі, а потім звела очі на Офелію.

— Візьміть слухавку, дитино.

Тітка Розеліна, яка заселяла нитку в голку, скривилася.

— Вона? Але її голос! Її вимова...

— Час таємниць закінчився, — сказала Беренільда. — Зніміть слухавку, люба.

Офелія вдихнула. Коли б це був Арчибальд, він би використав ситуацію як прекрасний пролог до його виходу на сцену. їй було боязко, коли вона взяла слухавку тією рукою, яка ще була затягнута в рукавичку. Вона бачила, як батьки іноді говорять по телефону, але сама ним ніколи не користувалася.

Не встигла вона прикласти ріжок до вуха, як громовий голос мало не розірвав їй барабанну перетинку.

— Алло!

Офелія мало не впустила слухавку.

— Торне?

Запала жорстка тиша, що переривалася тільки плутаним диханням Торна. Офелія боролася з бажанням негайно покласти слухавку. Вона воліла поквитатися з ним сам на сам. І якщо йому коли-небудь стане самовпевненості дорікати їй у чомусь, вона знайде, що сказати йому у відповідь.

— Ви? — спитав Торн ледве чутно. — Дуже добре. Це це дуже добре. А моя тітка, вона... вона біля вас?

Офелія від несподіванки витріщила очі. Слухати, як Торн щось сконфужено белькоче, було, м’яко кажучи, незвично.

— Так, ми втрьох залишилися тут на ніч.

У слухавці почулося полегшене зітхання.

Це було геть незвично — чути його, ніби він стоїть поруч, але не бачити його обличчя.

— Ви, мабуть, хочете поговорити з нею? — холодно запропонувала Офелія. — Гадаю, вам є про що поговорити.

І тоді, коли вона аж ніяк не очікувала емоційного вибуху, він стався.

— То ви залишилися тут?! — закричав Торн їй у саме вухо з обуренням. — Я вже протягом кількох годин намагаюся дістатися до вас, стукаю до вас у кімнату! Ви хоч уявляєте, що я... Ні, вочевидь, не уявляєте!

Офелія відсунула ріжок на кілька сантиметрів від вуха. Вона подумала, чи не випив, бува, Торн.

— У мене зараз барабанна перетинка лусне. Не кричіть так, я вас дуже добре чую. До вашого відома, полудень іще не настав, ми щойно прокинулися.

— Полудень? — перепитав Торн. — Якого біса? Як можна сплутати полудень і північ?

— Північ? — здивувалась Офелія.

— Північ? — хором повторили за дівчиною Беренільда й Розеліна.

— Тож ви нічого не знаєте? Ви спали весь цей час?

Голос Торна іскрився, немов був пронизаний електричними зарядами. Офелія вчепилася в слухавку. Він не випив; схоже на те, що все набагато серйозніше.

— Що коїться? — прошепотіла вона.

У слухавці надовго зависла тиша. Офелія вже подумала була, що зв’язок перервався. Коли Торн заговорив, його голос знову набув стриманої інтонації й різкого акценту:

— Я телефоную вам з кабінету Арчибальда. Зачекайте три хвилини, щоб я піднявся до вас нагору. Не відчиняйте своїх вхідних дверей.

— Чому? Торне, що сталося?

— Фрея, Ґодфруа, отець Володимир та інші... — повільно промовив він. — Здається, усі вони загинули.