Зимові заручини

ЩОДЕННИК

«Субота, 19 червня. Ми з Родольфом успішно при-були. Полюс геть не такий, яким я його уявляла. Здається, мене ще ніколи й ніщо так не вражало. Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч. Я приголомшена від такої кількості дивовиж. Місцеві мешканці дуже чемні й уважні, а їхні здібності неможливо навіть осягнути».

— Чи можу я перервати ваші заняття, кузино?

Офелія здригнулась, і її окуляри — разом з нею. Занурившись у подорожні нотатки прабабці Аделаїди, вона не помітила, як зайшов цей усміхнений клаповухий коротун з капелюхом-габіком у руці. На вигляд хлопцеві було не більше п’ятнадцяти. Широким жестом він показав на зграйку веселих парубків, що гиготіли неподалік, схилившись над старою друкарською машинкою.

— Я і мої кузени просимо у вас дозволу прочитати кілька дрібничок у вашому шанованому музеї.

Офелія мимоволі насупилася. Вона, звичайно, не могла знати особисто всіх членів сім’ї, які проходили через турнікет біля входу до Музею примітивної історії, але добре пам’ятала, що із цими шибениками ще не стикалася. З якої ж гілки генеалогічного древа вони походять? Корпорації капелюшників? Касти кравців? Плем’я кондитерів? Хай там як, але вона була впевнена: підлітки налаштовані зробити якусь капость.

— Я до ваших послуг, — відповіла Офелія, відставляючи горнятко з кавою.

Її підозри підтвердилися, коли вона пішла назустріч банді мсьє «габіка» — занадто вже весело вони вишкірялися.

— А ось і унікальний експонат музею! — протуркотів ватажок, виразно міряючи поглядом Офелію.

Вона подумала, що іронія могла б бути тоншою. Офелія знала, що не надто приваблива: абияк заплетені коси кидали темні тіні на її обличчя, шалик тягнувся підлогою. Стара грезетова сукня, недоладні чоботи та її власна безнадійна незграбність доповнювали образ. Вона не мила волосся вже тиждень і вдягнула першу-ліпшу сукню, не переймаючись своїм виглядом.

Сьогодні ввечері Офелія мала вперше зустрітися зі своїм нареченим. Він прибув із Полюса, щоб познайомитися з її родиною, і мав залишитися на кілька тижнів, а по тому забрати Офелію на Велику Північ. Залишалася невелика надія видатися йому такою бридкою, щоб він, поглянувши на неї, одразу відмовився від шлюбу.

— Не торкайтеся! — сказала вона здорованеві, що простягнув пальці до балістичного гальванометра.

— Що ви там шепочете, кузино? — в’їдливо спитав він. — Говоріть голосніше, я не почув.

— Не торкайтеся цього гальванометра! — повторила вона, підвищивши голос. — Можу надати вам зразки для читання.

Здоровань знизав плечима.

— Та я просто хотів подивитися, як ця штука працює! Я все одно не вмію читати.

Іншої відповіді Офелія й не чекала. Уміння читати предмети було не надто поширений серед жителів Ані-ми. Іноді цей хист давав про себе знати в підлітковому віці у формі невиразних, ледь помітних здогадок, але за відсутності вчительської підтримки вже за кілька місяців зникав. Для Офелії роль такого ментора зіграв дідусь: передусім їхня гілка працювала над збереженням родинної спадщини. Повертатися в минуле предметів, ледь торкнувшись їх? Мало хто з мешканців Аніми хотів брати на себе такий тягар, тим наче, якщо це не їхня професія.

Офелія кинула швидкий погляд на мсьє «габіка», який з реготом смикав товаришів за плащі. Сам він умів читати, але, вочевидь, навчився нещодавно, тому хотів погратися із цим новим надбанням.

— У цьому нема проблеми, кузене, — спокійно зауважила Офелія, повертаючись до здорованя. — Якщо ви хочете торкнутися експоната колекції, то маєте вдягнути рукавички, як я.

На минулій сімейній нараді щодо збереження спадщини було вирішено заборонити працювати з архівами голими руками без спеціального дозволу. Контактувати з предметом означає забруднювати його власним настроєм, додавати новий шар інформації в його історію. Забагато людей уже забруднили рідкісні екземпляри своїми емоціями та думками.

Офелія підійшла до шухляди з ключами, але смикнула її надто сильно — шухляда залишилася в руці, а все, що в ній лежало, з веселим гуркотом розсипалося підлогою.

Поки вона схилилася, щоб зібрати ключі, юнаки збиткувалися над нею за її спиною. Мсьє «габік» із глузливою посмішкою підійшов допомогти їй.

— Не варто кепкувати з нашої відданої кузини. Може, вона дасть мені щось почитати для саморозвитку! — І він хижо посміхнувся. — Я хотів би чогось крутого, — повернувся він до Офелії. — Чи немає у вас зброї? Знаєте, це такі штуки для війни?

Офелія прилаштувала на місце шухляду й узяла потрібний ключ. Війни старого світу збуджували інтерес молоді, яка не знала нічого, крім дрібних сімейних сутичок. Ці шмаркачі лише хотіли розважитися. Офелію не зачіпали жарти на адресу її скромної персони, але попа терпіти не могла, коли хтось виявляв таку неповагу до її музею, особливо сьогодні.

Хай там як, а вона твердо вирішила поводитися професійно до кіпця.

— Пройдіть за мною, — сказала вона, тримаючи ключ У руках.

— Надайте мені ваші зразки! — проспівав «габік» з карикатурним реверансом.

Офелія провела їх до ротонди, призначеної для літальних машин першого світу — найпопулярнішого зібрання в цій колекції. Орнітоптери, аероплани-ам-фібії, механічні птахи, парові гелікоптери, квадроплани та гідроплани були підвішені на линвах і скидалися на величезних засушених бабок. Побачивши цей антикваріат, ватага так і покотилася зо сміху й замахала руками, наче зграя гусей. «Габік», що деякий час жував гумку, приклеїв її до корпусу планера.

Офелія подивилася на це, не змигнувши. Це було вже занадто. Він хотів справити враження на галерку? Що ж, вони сміятимуться.

Офелія повела хлопців сходами мезоніна, і вони пішли вздовж скляних полиць. Нарешті дівчина відімкнула ключем одну зі скляних вітрин і, вхопивши хусточкою малесеньку свинцеву кульку, витягнула її і передала «габіку».

— Чудовий матеріал, що багато розповість вам про війни давнього світу, — спокійно промовила вона.

Він зареготав, схопивши кульку голими руками.

— Що ви мені даєте? Цукерку з автомата?

Його посмішка танула, поки минуле цього предмета проступало під його пальцями. Хлопець зблід і закляк на місці, немовби навколо нього час застигнув. Спочатку, побачивши його вираз обличчя, приятелі весело штурхали одне одного ліктями, але потім стривожилися.

— Ви заразили його якоюсь гидотою І — запанікував один з них.

— Цей експонат високо цінують історики, — заперечила Офелія професійним тоном.

З блідого «габік» став сірим.

— Це... це не те... що я просив... — насилу промимрив він.

Офелія взяла кулю своєю хусточкою й поклала на червону підкладку.

— Ви ж хотіли зброю, чи не так? Так ось, я дала вам кулю, яка свого часу пробила живіт солдата. Це і є війна, — підсумувала вона, поправляючи окуляри. — Ті, хто вбиває, і ті, кого вбивають.

«Габік» тримався за живіт — схоже, його сильно нудило, — і Офелія трохи послабила тиск. Це був жорсткий урок, вона це усвідомлювала. В уяві цього хлопця вирували героїчні епопеї, а прочитати зброю — це як подивитися в обличчя власній смерті.

— Минеться, — заспокоїла вона його. — Раджу вам піти подихати свіжим повітрям.

Ватага поспіхом забралася, недовірливо зиркаючи на Офелію. Один із хлопців назвав її «задрипанкою», а другий — «чотириоким мішком з картоплею». Офелія сподівалася, що наречений дійде такого самого висновку, побачивши її. Озброївшись шпателем, вона кинулася до жувальної гумки, яку «габік» приклеїв до планера.

— Я мусила відплатити за тебе, — шепотіла вона, ніжно пестячи обшивку літака, наче боки старого коня.

— Моя люба! Я тебе всюди шукаю!

Офелія обернулася. Назустріч їй, підібравши поділ сукні й затиснувши під пахвою парасольку, прямувала чарівна молода дівчина. Її білі чобітки цокали по кахлях. Це була Аґата, старша сестра Офелії. Руда, яскрава й кокетлива — цілковита протилежність темноволосої, замкненої та незграбної Офелії. Небо і земля.

— І що ти тут досі робиш? — спитала вона.

Офелія намагалася позбутися жуйки «габіка»,але та приклеїлася до її рукавичок.

— Нагадую тобі, що працюю в музеї до шостої вечора.

Агата театрально схопила сестру за руки, але одразу скривилася, натрапивши на жуйку своєю прекрасною рукавичкою.

— Ти тут більше не працюєш, дурненька! — вигукнула вона, стискаючи руку Офелії. — Мама сказала, що ти маєш думати лише про весільні приготування. О, сестричко! — заридала Аґата, кидаючись до сестри. — Ти, напевно, так переживаєш!

— Е-е-е... — тільки й змогла вичавити із себе Офелія.

Аґата негайно випустила її з обіймів, щоб оглянути з голови до ніг.

— Заради всього святого, ти дивилася на себе в дзеркало? У жодному разі не можна з’являтися перед нареченим у такому вигляді. Що він про нас подумає?

— О, це мене найменше турбує, — відповіла їй на те Офелія, прямуючи до свого робочого столу.

— А от твою родину це дуже непокоїть, маленька егоїстко. Але ми все владнаємо просто зараз!

Зітхнувши, Офелія взяла свою стару сумку й склала туди дрібні речі. Якщо сестра відчуває, що на неї покладено священну місію, вона не дасть Офелії спокійно працювати. Не залишалося нічого, окрім як зачинити музей.

Поки Офелія неквапно, з важким серцем збиралася, Агата тремтіла з нетерпіння. Вона всілася на стіл і дриґала ногами в мереживних панталонах та білих чоботях.

— Я принесла тобі плітки, і вони чудові! Твій таємничий суджений нарешті має ім’я!

Це змусило Офелію відволіктися від сумки. За кілька годин їх офіційно представлять одне одному саме час дізнатися його ім’я! Схоже, його родина віддала певні розпорядження, щоб зберегти все в повній таємниці. Настоятельки були німі як могила — за всю осінь і пари з уст не пустили про нареченого, і врешті це вже було кумедно.

Мати Офелії, якій теж не відкрили таємниці, два місяці поспіль кипіла від обурення.

— Отже? — спитала Офелія, поки Аґата насолоджувалася справленим ефектом.

— Мсьє Торн!

Офелія здригнулася під складками свого шалика. Торн? Вона вже відчувала неприязнь до цього імені. Воно важко сходило з язика. Жорстке, майже агресивне. Ім’я мисливця.

— Мені також відомо, що цей добродій не набагато старший за тебе, сестричко. Це не якийсь стариган, що не зможе шанувати свою дружину! А найкраще я залишила на десерт, — вела далі Аґата, не переводячи дух. — Ти не потрапиш до якоїсь забутої богом діри, повір мені, Настоятельки не пошили б нас у дурні. У мсьє Торна є тітка, надзвичайно вродлива й впливова, і це забезпечить йому прекрасне становище при дворі на Полюсі. Ти житимеш як принцеса!

Очі Аґати блищали від захвату, натомість Офелія була пригнічена. Торн служить при дворі? Ліпше б уже він був мисливцем. Що більше вона дізнавалася про свого майбутнього чоловіка, то сильніше хотілося дременути геть.

— Звідки ти про все це знаєш?

Аґата поправила капелюшок, з-під якого вибивалися неслухняні руді кучері. Її вишневі губи розтягнулися в усмішці.

— З надійного джерела! Мій зведений брат Жерар дізнався від своєї прабабусі, а та — від своєї кузини, сестри-близнючки однієї з Настоятельок! — Аґата по-дитячому заплескала в долоні й схопилася на рівні.

— Ти витягла щасливий квиток, моя люба! Подумай лишень: людина такого стану просить твоєї руки! Ну ж бо, поквапся, треба тебе причепурити — у нас залишилось обмаль часу до приїзду мсьє Торна. Ти мусиш мати належний вигляд.

— Годі вже, іди, — пробурмотіла Офелія, стуляючи клямки своєї сумки, — мені треба виконати останню формальність.

Сестра зробила кілька граційних кроків до дверей.

— Я викличу нам фіакр! — повідомила вона.

Коли Аґата пішла, у музеї запала така тиша, що аж бриніло у вухах. Офелія довго сиділа за столом не рухаючись. Потім розгорнула навмання щоденник своєї прабабці й пробігла очима рядками, списаними дрібним нервовим почерком майже століття тому. А втім, вона знала їх майже напам’ять.

«Вівторок, 6 липня. Мушу визнати, що мій ентузіазм дещо згаснув. Мадам посланниця виїхала у відрядження, полишивши нас із братом на своїх незліченних гостей. Я почуваюся так, ніби про нас просто забули. Ми проводимо цілі дні, граючи в карти й гуляючи садами. Мій брат краще пристосовується до цього бездіяльного життя, він уже захопився герцогинею. Мені доведеться закликати його до порядку, адже ми прибули сюди із суто професійною метою».

Офелія була розгублена. Цей щоденник та плітки, принесені Аґатою, ніяк не клеїлися з малюнками Авґус-туса. Тепер Полюс здавався їй надміру вишуканим місцем. Цікаво, чи грає Торн у карти? Він придворний, тож обов’язково має грати. Імовірно, він тільки те й робить із дня у день.

Офелія прибрала записничок з подорожніми нотатками в повстяний чохол і сховала його на дно сумки. Потім відкрила шухляду письмового столу за стійкою реєстрації, щоб забрати інвентарний реєстр.

Часто траплялося так, що Офелія забувала ключі від музею в замковій шпарині, губила важливі документи й навіть ламала унікальні артефакти. Але інвентарний реєстр вона завжди вела сумлінно.

Офелія була чудовою чтицею, однією з найкращих у своєму поколінні. Вона могла читати минуле механізмів, шар за шаром, століття за століттям: через руки, які їх торкалися і користувалися ними, вона дізнавалася, хто їх любив, хто пошкодив і хто полагодив. Ця здатність давала їй змогу неперевершено точно описувати кожну частину колекції, передаючи найдрібніші деталі. Там, де її попередники обмежувалися розкопуванням біографії колишнього власника чи, можливо, двох останніх, Офелія поверталася в минуле аж до моменту народження об’єкта в руках його творця.

Цей інвентарний реєстр був для неї як особистий роман. За звичаєм, вона мала б передати його своєму наступникові з рук у руки, але й подумати не могла, що це станеться в її житті так скоро.

Однак охочих обійняти цю посаду досі не з’явилося. Тому дівчина засунула під палітурку записку для того або тієї, хто візьме на себе керівництво музеєм, поклала реєстр назад у секретер і замкнула його на ключ, а потім важко й повільно зіперлася обома руками на стійку. Вона змусила себе глибоко вдихнути й прийняти неминуче. Цього разу все направду скінчено. Завтра вона не відчинить свого музею, як робила це щоранку. Відтепер і назавжди вона в усьому залежатиме від чоловіка, чиє ім’я носитиме. Мадам Торн. Треба до цього звикнути.

Офелія схопила сумку й востаннє окинула поглядом свій музей. Сонце заливало скляний дах ротонди каскадами світла, вкриваючи позолотою старовинні експонати й кидаючи мереживні тіні на підлогу. Це місце ще ніколи не здавалося їй таким прекрасним.

Офелія залишила ключі в комірці консьєржа. Щойно вона вийшла під скляний музейний піддашок, укритий плащем з опалого листя, як сестра гукнула її з фіакра:

— Сідай мерщій І Ми їдемо на вулицю Орфевр!

Кучер ляснув батогом, хоча у фіакр не було запряжено жодного коня. Затремтіли колеса, і екіпаж поїхав уздовж річки, керований лише волею свого господаря, який сидів угорі на козлах.

Крізь заднє скло Офелія дивилася на вулицю вже зовсім іншими очима. Долина, де вона народилася, помалу віддалялася, а фіакр мчав її геть звідси. Фахверкові будинки, ринкові площі, прекрасні мануфактури здавалися чужими. Усе місто наче говорило їй: ти не тутешня. У золотавому сяйві пізньої осені люди жили своїм звичним життям. Нянька з дитячим візочком червоніла від захопленого свисту будівельників, що сиділи на риштуванні. Школярі хрумтіли гарячими каштанами, повертаючись додому. Кур’єр з пакетом під пахвою біг тротуаром. Усі ці жінки та чоловіки були родичами Офелії, але вона не знала й половини з них.

Під галасливе дзеленчання їхній екіпаж наздогнав гарячий подув трамвая. Коли він зник з поля зору, Офелія подивилася на порізані рівчаками схили гори, що височіла над Долиною. Там, нагорі, лежав перший сніг, а саму вершину огортала сірувата імла. Неможливо було роздивитися навіть обсерваторію Артеміди. Пригнічена холодною величчю засніжених скель та суворим родинним законом, Офелія, як ніколи, відчувала власну мізерність.

Аґата клацнула пальцями біля її носа.

— Иу ж бо, мала, треба стільки всього обговорити. Ми маємо переглянути весь твій гардероб. Тобі потрібні нові сукні, черевики, капелюшки, білизна, багато білизни...

— Мені до вподоби мої сукні, — відрізала Офелія.

— Стули пельку, ти одягаєшся, як наша бабця! — вигукнула Агата. — Мати божа, тільки не кажи, що досі носиш ті старі потворні рукавички! — Аґата з відразою торкнулася рукавичок сестри. — Мама ж замовила тобі цілу коробку нових у Жульєна!

— На Полюсі не виробляють рукавичок для читання, я маю бути ощадливою.

Утім на Агату такі аргументи не діяли. Кокетство та елегантність виправдовували в її очах будь-яке марнотратство.

— Якого дідька? Прийди до тями нарешті! Вирівняй спину, втягни живіт, випни груди, напудри носика! І, заради бога, зміни колір окулярів, ці сірі — такі похмурі! А щодо волосся, — зітхнула Аґата, беручи кінчиками пальців темну косу Офелії, — я б на твоєму місці відрізала її, та й по всьому. Треба все почати заново! На жаль, у нас немає на це часу... Виходь мерщій, приїхали!

Офелія неохоче пішла за сестрою. їй показували вбрання, а вона щоразу хитала головою, побачивши чергову нову спідницю, корсет чи намисто. Кравчиня, довгі ані-містські пальці якої створювали вбрання без ниток та ножиць, плакала від люті.

Після двох скандалів та десятка крамничок Аґата все ж таки вмовила молодшу сестру придбати нові черевики замість зношених старих. У перукарні Офелія також не виявила ентузіазму. Навіть чути не хотіла про пудру, епіляцію, щипці для завивки та стрічки за останньою модою.

— З тобою потрібні сталеві нерви! — сварилася Аґата, намагаючись приборкати важкі кучері, щоб відкрити шию. — Думаєш, я не знаю, що ти відчуваєш? Мені було сімнадцять, коли мене видали за Шарля, а мамі — на два роки менше, коли вона одружилася з татом. Поглянь, ким ми стали: блискучими дружинами, зразковими матерями, справжніми жінками! А тобою надміру опікувався дідусь, і це не пішло тобі на користь.

Офелія туманним поглядом роздивлялася своє обличчя в перукарському дзеркалі напроти, поки її сестра намагалася впоратися зі стрічками. Без своїх непокірних кучерів та окулярів, що лежали на поличці для гребенів, дівчина почувалася голою.

Нараз Офелія побачила в дзеркалі руду голівку Агати, що притулилася підборіддям до сестриного тімені.

— Офеліє, — прошепотіла вона м’яко, — ти могла б бути привабливою, якби бодай захотіла.

— Бути привабливою... для кого? І навіщо?

— Для мсьє Торна, дурненька! — знервувалася Аґата й дала сестрі потиличника. — Шарм — це найкраща зброя в арсеналі жінок, і треба беззастережно користуватися нею. Досить якоїсь дрібниці — натхненно подивитися, вчасно всміхнутися — і чоловік біля твоїх ніг. Поглянь на Шарля: я роблю з ним усе, що мені заманеться.

Офелія вп’ялася шоколадними очима у своє відображення. Вона погано бачила без окулярів, але змогла розгледіти меланхолійний овал обличчя, бліді щоки та шию, що пульсувала під комірцем, невиразний ніс і занадто тонкі губи, не звиклі до розмов. Вона спробувала ніяково всміхнутися, але мала такий фальшивий вигляд, що одразу відкинула цю ідею. Чи є в неї шарм? Як це зрозуміти? Із чоловічого погляду? Чи подивиться на неї так мсьє Торн сьогодні ввечері?

Думка про це здалася Офелії такою абсурдною, що вона б щиро розсміялася, але ситуація була така, що хотілося плакати.

— Мої тортури вже скінчилися? — спитала вона в сестри, яка безцеремонно смикала її за волосся.

— Майже готово.

Аґата розвернулася до майстрині, щоб попросити шпильки. Саме ця мить без нагляду й була потрібна Офелії. Вона похапцем надягла окуляри, схопила сумку й пірнула головою в перукарське дзеркало, ледве протиснувшись до нього. Верхня частина тіла Офелії вже з’явилася в настінному дзеркалі в її кімнаті за кілька кварталів звідти, але повністю вибратися не пощастило. Аґата схопила її за ноги, щоб повернути назад, на вулицю Орфевр. Офелія кинула сумку й вперлася в стіну, обклеєну шпалерами, з усієї сили намагаючись вирватися із чіпких рук сестри.

Нарешті вона таки випала із дзеркала у свою кімнату, мимохідь перекинувши табурет і горщик із квітами, що стояв на ньому. Вона спантеличено дивилася на свою босу ногу, що стирчала з-під сукні: один новий черевик залишився в руках Аґати на вулиці Орфевр. Сестра не вміла проходити крізь дзеркала, і це давало Офелії перепочинок.

Вона підхопила сумку, що лежала на килимі, дошкандибала до масивної дерев’яної скрині за двоярусним ліжком і сіла. Надівши на носа окуляри, дівчина оглянула маленьку кімнату, захаращену валізами та коробками від капелюхів. Цей безлад був їй не властивий. У кімнаті, де вона виросла, усе нагадувало про близький від’їзд. Вона обережно витягла щоденник бабусі Аделаїди й задумливо перегорнула кілька сторінок.

«18 липня, неділя. Досі жодних новин від мадам посланниці. Тутешні жінки чарівні, я гадаю, жодна з моїх кузин з Аніми не перевершить їх граційністю та красою. Та іноді я почуваюся ніяково. По-моєму, вони постійно лихословлять про моє вбрання, манери та спосіб висловлювати думки. А можливо, я просто забрала собі в голову казна-що?»

— Чому ти так рано?

Офелія підвела погляд і подивилася на верхнє ліжко. Увірвавшись до кімнати, вона не помітила пари худих ніг у лакованих черевичках, що стирчали над постіллю. Вони належали Гектору, молодшому братові Офелії, з яким вони жили разом у кімнаті. Дівчина згорнула щоденник.

— Я птекла від Агати.

— Чому?

— Дрібні жіночі проблеми. Мсьє Чомусик бажає дізнатися подробиці?

— Аж ніяк.

Офелія всміхнулася кутиками вуст: вона ніжно любила брата. Лаковані черевики зникли, натомість з’явилися стрижена під макітру голова, пара лагідних очей, кирпатий ніс та замурзаний варенням писок. Гектор мав такий самісінький погляд, як у Офелії без окулярів, — незворушний за будь-яких обставин. Він тримав тартинку з абрикосовим джемом, що стікав у нього пальцями.

— Здається, тобі заборонили їсти в кімнаті, — нагадала Офелія.

Гектор знизав плечима й показав тартинкою на щоденник.

— Чому ти постійно перечитуєш цей зошит? Ти ж знаєш його вже напам’ять.

Це було в його стилі. Гектор постійно про щось запитував, і всі його запитання починалися зі слова «Чому?».

— Напевно, щоб заспокоїти себе, — пробурмотіла Офелія.

Насправді за кілька тижнів Аделаїда стала їй дуже близькою. Однак щоразу, дійшовши до останньої сторінки, Офелія відчувала розчарування: «Понеділок, 2 серпня. Таке полегшення! Мадам посланниця повернулася з поїздки. Родольф нарешті підписав контракт із нотаріусом лорда Фарука. Я поки що не маю права про це говорити — цього вимагає професійна таємниця, — але завтра ми зустрінемося з їхнім Духом родини. Якщо мій брат виступить переконливо, ми розбагатіємо».

На цих словах щоденник уривався. Аделаїда не вважала за потрібне вдаватися до подробиць чи описувати наступні події. Який саме контракт вони з братом підписали з Духом родини Фаруком? Чи справді розбагатіли на Полюсі? Схоже на те, що ні — бо про це стало б відомо.

— Чому ти не читаєш руками? — знову запитав Гек-тор, флегматично жуючи свою тартинку. — Я б саме так і зробив, якби вмів.

— Я не маю права, і ти це знаєш.

Насправді ж Офелії кортіло зняти рукавички, щоб розгадати маленькі таємниці своєї родички, але професійна честь не дозволяла їй заразити документ власного тривогою. Дідусь був би дуже розчарований, якби вона піддалася спокусі.

Раптом пронизливий голос із нижнього поверху прошив підлогу під їхніми ногами:

— Ця гостьова кімната — суцільний жах! Вона, сповнена помпезності, пишно прикрашена, більше пасувала б якомусь придворному! Що подумає про нас мсьє Торн? Гаразд, спробуємо компенсувати це смачним частуванням. Розеліно, збігай до ресторану, дізнайся, як там мої пулярки, я довіряю тобі організацію вечері! А ви, мій друже, постарайтеся бути на висоті. Не щодня ми видаємо дочку заміж!

— Мама, — незворушно зауважив Гектор.

— Мама, — підтвердила Офелія тим самим тоном.

Цей голос аж ніяк не надихав спускатися. Вона потягнула квітчасту віконну фіранку — і призахідне сонце освітило її щоки, ніс та окуляри. Крізь коридор багряних сутінкових хмар на фіолетовому полотні неба вже лежав місяць, схожий на порцелянову тарілку.

Офелія довго дивилася на золотаві осінні схили долини, що оточували їхню сімейну оселю, потім на екіпажі, які проїжджали вулицею, потім на своїх молодших сестричок, які грали з обручами посеред опалого листя у дворі будинку. Вони співали дитячі лічилки, під’юджували одна одну, смикали за коси, кидаючись то в сміх, то в сльози з невловимою легкістю. Такі самі, як Аґата в цьому віці: чарівні усмішки, гомінке щебетання і красиве вогняно-руде волосся, що сяяло в сутінковому світлі.

Раптовий напад ностальгії охопив Офелію. Її очі розширилися, губи міцно стиснулися, маска байдужості спала. Вона б хотіла бігати разом із сестрами, безсоромно задирати спідниці та кидати камінці в саду тітки Розеліни. Якими далекими тепер здавалися ці часи...

— Чому ти маєш їхати? Несолодко мені буде залишитися наодинці з усіма цими поганцями.

Офелія озирнулася на Гектора. Він так і сидів нагорі, облизуючи пальці, але стежив за поглядом сестри. Попри зовнішній спокій у його голосі бриніло звинувачення.

— Це не моя провина, ти ж знаєш.

— Тоді чому ти не вийшла за когось із кузенів?

Це запитання обпекло її, наче ляпас. Гектор сказав щиру правду, він мав рацію: вона не опинилась би в такій ситуації, якби вийшла заміж за першого-ліпшого.

— Жалем тут не зарадиш, — пробурмотіла вона.

— Стережися! — попередив Гектор.

Він поспіхом витер рота кулаком і зіщулився на ліжку. Різкий протяг розтріпав сукню Офелії: до кімнати вихором влетіла мати, спітніла та скуйовджена. За нею назирці йшов кузен Бертран.

— Я хочу покласти малих тут, бо вони віддали свою кімнату нареченому сестри. Ці валізи захаращують весь простір, я не знаю, як упораюся! Віднеси їх у комору, але обережно: там крих...

Нараз мати замовкла, роззявивши рота: вона побачила силует Офелії в променях призахідного сонця.

— Клянуся предками, я гадала, що ти з Аґатою!

Вона стискала губи від обурення, спопеляючи поглядом старомодне вбрання Офелії та шалик-пилозбірник. Очікувана метаморфоза не відбулася. Мати притиснула руки до пишних грудей.

— Ти смерті моєї хочеш? І це після всього лиха, що я пережила заради тебеї За що ж ти мене караєш, доню?

Офелія лише насупилася за окулярами. Вона завжди вирізнялася поганим смаком в одязі, з якої ж ласки тепер відмовлятися від старих звичок?

— Ти хоч знаєш, котра зараз година? — панікувала мати, приклавши до вуст пальці з нафарбованими червоним лаком нігтями. — Ми маємо виїхати в аеропорт менш ніж за годину! А куди поділася твоя сестра? Дідько! І я досі маю просто жахливий вигляд. Ми нізащо не прибудемо вчасно!

Вона витягла з-за корсета пудру, вкрила носа хмаркою рожевого порошку, вправною рукою закрутила світло-рудий шиньйон і тицьнула своїм червоним нігтем в Офелію.

— Я хочу, щоб ти мала пристойний вигляд до того, як знову проб’є годинник! Тебе це теж стосується, нечупаро! — Тепер вона сварилася пальцем на верхнє ліжко. — Від тебе за милю відгонить варенням, Гекторе!

Повернувшись, вона наштовхнулася на кузена Бертра-на, що стовбичив на тому самому місці, опустивши руки.

— А ця валіза почекає до завтра чи як?

У вихорі своєї сукні буревій залишив кімнату так само швидко, як з’явився.