Зимові заручини

РОЗКОЛ

Дідусь кинувся вниз сходами, ледве освітленими нічними лампами. Офелія, заклавши руки в кишені та загорнувшись у шалик, ішла позаду. З кожною сходинкою ставало холодніше. Очі знову наповнилися сонячним світлом, а відчуття було таке, ніби вона занурюється в чорну крижану воду.

Вона аж підскочила, коли почула буркотливий голос дідуся, що луною відбився від стін:

— Я ніяк не звикну до думки, що ти маєш поїхати. Полюс — це ж край світу!

Він зупинився на сходах і розвернувся до Офелії, а та, ще не звикнувши до темряви, налетіла просто на нього.

— Ти ж умієш проходити крізь дзеркала. Зможеш час від часу викрадатися звідти, щоб навідати нас?

— Це понад мої сили, дідусю. Крізь дзеркала можна подорожувати лише на маленькі відстані. Годі й думати про те, щоб перетнути відстань між двома ковчегами.

Дід вилаявся на давньому діалекті й продовжив спускатися, а Офелія відчула провину за те, що геть не така обдарована, як вважав дідусь.

— Я намагатимуся часто відвідувати вас, — тихо пообіцяла вона.

— Коли саме ти повинна їхати?

— У грудні, якщо вірити Настоятелькам.

Архіваріус знову вилаявся. Офелія тішилася з того, що зовсім не розуміє цього діалекту.

— А хто замінить тебе в музеї? — простогнав старий. — Навряд чи в нас є інша людина, здатна вивчати старожитності так, як ти!

На це Офелія не знала, що відповісти. Дівчина була дуже прив’язана до родини, і розлука з нею була важким потрясінням. Але до того Офелію ще й мали позбавити музею — єдиного місця, де вона цілковито могла бути собою. Отже, її від’їзд означав втрату себе.

Офелія мала єдиний талант — уміння читати. Якщо його відібрати, то залишиться тільки порожня оболонка — розсолода, яка, пораючись по господарству, може хіба що покалічити себе, а вже про те, щоб повести світську бесіду, годі й казати.

— Очевидно, я не така вже й незамінна, — пробурмотіла вона, кутаючись у шалик.

У першому підземеллі архіваріус змінив свої звичні рукавички на стерильні. У світлі електричних лампочок під холодним склепінням він почав висувати шухляди, гортаючи архівні матеріали, впорядковані за поколіннями. З кожним подихом з-під його вус вибивалися хмарки пари.

— Отже, це Сімейні архіви, тому не чекай нічого дивовижного. Я знаю, що нога наших предків уже ступала на Великій Півночі, але збіса давно.

Офелія шморгнула носом. Тут, певно, не більше десяти градусів. Вона міркувала про те, чи може будинок її майбутнього чоловіка бути ще холоднішим, ніж ця архівна зала.

— Я хочу побачити Авґустуса, — заявила вона.

Очевидно, це був образний вислів. Це означало побачити його малюнки, адже Авґустус помер задовго до народження Офелії. Він був визначним дослідником і легендою родини. Географію в школі викладали за його мандрівними нотатками. Авґустус ніколи не написав жодного рядка, бо так і не опанував грамоту, натомість його малюнки містили купу корисної інформації.

Дідусь не відповів, поринувши у свої шухляди, і Офелія подумала, що він її не розчув. Вона відтягнула ша-лик, що затуляв обличчя, і повторила голосніше:

— Я хочу побачити Авґустуса.

— Авґустуса? — прошамкотів старий, не глянувши на неї. — Нічого цікавого, суцільні нісенітниці. Просто стара квацянина.

Офелія здивовано скинула бровами. Дідусь ніколи не говорив зневажливо про вміст своїх архівів.

— Та невже ж вони такі нікчемні й потворні? — не відступалася Офелія.

Тяжко зітхнувши, дідусь відірвався від архівної шухляди, у якій саме щось роздивлявся. В очниці він затиснув лупу, тож одне його око здавалося вдвічі більшим за друге.

— Четвертий прохід, нижня полиця ліворуч. Нічого там не пошкодь, будь ласка, і надягни чисті рукавички.

Офелія пройшла вздовж шафок і опустилася на коліна у вказаному місці. Тут зберігалися всі оригінали альбомів Авґустуса, розподілені за ковчегами.

Вона знайшла три альбоми про ковчег Аль-Андалузія, сім — про Сіте й близько двадцяти — про Сереніс-сіму. Полюсу був присвячений лише один. Такі цінні документи вимагали відповідного ставлення: Офелія обережно перенесла альбом на пюпітр і стала поволі гортати сторінки.

Тьмяні рівнини, а за ними скелі, скутий кригою фіорд, ліси з велетенськими соснами, будинки, що потонули в снігах... Суворі пейзажі, але не такі приголомшливі, як їх уявляла собі Офелія. Вони навіть здалися їй по-своєму красивими. їй було цікаво, де серед цих безкрайніх снігів живе її наречений. На березі тої річки з каменистими берегами? Чи в цьому рибальському селищі, загубленому серед ночі? Чи на рівнині, відвойованій тундрою? Цей ковчег здавався таким безлюдним, майже диким! Чому ж її нареченого вважають вдалою партією?

Далі Офелії трапився незрозумілий малюнок: щось схоже на вулик, який висить у небі. Напевно, незавершений ескіз. Вона перегорнула ще декілька сторінок і побачила сцену полювання. Узявшись у боки, чоловік гордо позував перед величезною купою хутра. Він засукав рукави, оголивши сильні, м’язисті руки, по лікті вкриті татуюваннями. Біляве волосся і жорсткий погляд.

Окуляри Офелії стали блакитними, коли вона зрозуміла, що купа хутра позаду мисливця — це шкура лише одного звіра — величезного мертвого вовка. За розмірами він не поступався ведмедю. Офелія перегорнула сторінку. Цього разу мисливець стояв посеред групи людей. Вони позували перед купою рогатих черепів. Без сумніву, це були лосині роги, але кожен череп — завбільшки з людину. Усі мисливці були схожі між собою: безжальний погляд, світле волосся, татуювання на руках. Але в них не було із собою жодної зброї, ніби вони вбивали тварин голіруч.

Гортаючи альбом, Офелія побачила мисливців, що позували з тушами моржів, мамонтів та ведмедів. Усі тварини були неймовірних розмірів.

Офелія повільно згорнула альбом і поклала на місце. Чудовиська... Таких велетенських звірів вона бачила хіба що в дитячих книжках, та і їм було годі змагатися з тими, що були в альбомах Авґустуса. Маленький музей Офелії не підготував її до такого життя. А найбільше її вразив погляд мисливців — жорстокий, зухвалий, звиклий до крові. Офелія сподівалася, що в її нареченого інший погляд.

— Отже? — спитав дідусь, коли вона повернулася.

— Тепер я розумію, чому ви не хотіли, щоб я це бачила, — відповіла вона.

Старий знову почав перебирати документи.

— Я тобі дещо інше покажу, — бурмотів він. — Тим малюнкам усе-таки понад півтора століття. До того ж вони зображують далеко не все!

Саме цього боялася Офелія: Авґустус не все показав. Але вона промовчала, лише знизавши плечима. Будь-хто, окрім старого архіваріуса, зневажав би цю її байдужість, сприймаючи її як прояв слабкого характеру. Сховавшись за своїми окулярами, Офелія здавалася незворушною, і було майже неможливо здогадатися, що в її грудях вирують шалені пристрасті.

Малюнки Авґустуса налякали її. Чи цього вона шукала тут, в Архівах? Протяг війнув по її кісточках, трохи піднявши поділ сукні. Холодне повітря йшло зі сходів, що вели нижче, у друге підземелля. Офелія побачила, що прохід перекрито ланцюгом, на якому висить табличка «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ».

В архівних залах завжди гуляли протяги, але цей вітерець Офелія сприйняла як запрошення. Це підземелля вимагало її присутності.

Вона потягла за рукав дідуся, що сидів на ослоні, поринувши в документи.

— Ви дозволите мені спуститися?

— Ти добре знаєш, що я взагалі-то не маю права... — бурмотів дідусь, ворушачи вусами. — Це приватна колекція Артеміди, туди мають доступ лише архіваріуси. Вона довіряє нам, і ми не повинні цим зловживати.

— Я не збираюся читати голими руками, запевняю вас, — пообіцяла Офелія, указуючи на свої рукавички. — До того ж я прошу вашого дозволу не як родичка, а як директорка сімейного музею.

— Так, так, я знаю цю пісню! — зітхнув старий. — Але це й моя провина: я занадто з тобою паиькався.

Офелія зняла ланцюг і стала спускатися сходами. Але світильники не вмикалися.

— Світло, будь ласка! — попросила вона й пірнула в темряву.

їй довелося повторити це кілька разів. Будівля Архівів не схвалювала такого свавільного порушення правил. Нарешті кілька нічників неохоче засвітилися — Офелії довелося вдовольнитися їхнім мерехтливим світлом.

Голос дідуся лунав згори й відбивався від стін підземелля:

— Не чіпай нічого руками, ти мене чуєш? Боюся, щоб твоя незграбність не наробила там лиха!

Заклавши руки в кишені, Офелія пройшла до склепінчастого залу під аркою, на якій було вибито девіз архіваріусів: «Артемідо, ми побожні хранителі твоєї пам’яті». Просто під скляною банею, скільки сягало око, тягнулися довгі ряди Реліквій.

Якщо в житті Офелія часто нагадувала недоладного підлітка з неслухняним волоссям та незграбного рухами, що ніяковів і ховав погляд за окулярами, то, поринаючи в Історію, вона почувалася як риба у воді.

Усі її кузини обожнювали чаювання, прогулянки берегом річки, відвідини зоопарку та поїздки на бал. Для Офелії друге підземелля Архівів було найцікавішим місцем у світі. Саме під цими скляними вітринами ревно зберігалася спільна спадщина всієї родини й спочивали документи всього першого покоління ковчега. Тут поринуло в небуття майбутнє нульового року. І саме тут Офелія могла найближче підійти до Розколу.

Розкол був її професійною пристрастю. Іноді вона бачила уві сні, як біжить за лінію обрію, але він повсякчас віддаляється. З кожною ніччю вона бігла чимраз далі, але світ був безкінечний, без розривів, круглий і гладенький, мов яблуко. У своєму музеї вона збирала речі саме цього, першого світу: швейні машинки, двигуни внутрішнього згоряння, циліндрові преси, метрономи... Офелія не відчувала жодної прихильності до хлопців свого віку, натомість могла годинами роздивлятися якийсь старовинний барометр.

Вона зупинилася перед старим пергаментом, який зберігався під товстим склом. Це був основоположний документ ковчега, той, що пов’язував Артеміду з її нащадками на Анімі. У наступному Релікварії зберігалася перша редакція їхнього законодавства. Вона вже містила закони, які надавали матерям сімейств цілковиту владу над усією громадою. Під скляною вітриною третього Релікварія лежав кодекс, що містив основні обов’язки Артеміди перед нащадками: стежити за тим, щоб усі були нагодовані, мали дах над головою, здобували добру освіту, навчалися розумно використовувати свої можливості. В останньому пункті великими літерами було зазначено, що Артеміда не може ані залишати свою родину, ані покидати ковчег. Можливо, Артеміда сама придумала це правило; щоб, бува, не піддатися спокусі протягом довгих століть?

Офелія переходила від одного Релікварія до другого. Що далі вона занурювалась у минуле, то більший спокій відчувала всередині. Вона відволіклася від думок про майбутнє. Забула про накинуті їй заручини, про погляди мисливців і про те, що невдовзі їй доведеться жити так далеко від усього, що їй дороге...

Найчастіше в Релікваріях зберігалися особливо цінні рукописні документи, як-то мапи нового світу чи свідоцтво про народження першої дитини Артеміди, найстаршого предка мешканців Аніми. Водночас іноді йшлося про банальні атрибути щоденного життя: перукарські ножиці, що клацали в порожнечі, величезні окуляри, які змінюють колір, маленьку книжечку казок, у якій сторінки гортаються самі собою. Ці речі належали до різних епох, але Артеміда наполягла, щоб вони стали символічною частиною її колекції. Що вони символізували? Вона й сама вже не пам’ятала.

Ноги самі принесли Офелію до наступної вітрини, на яку вона шанобливо поклала руку. Там, під склом, лежав напівзотлілий список; чорнило майже зовсім вицвіло від часу. Це був список чоловіків та жінок, які об’єдналися навколо Духу родини, щоб заснувати нове суспільство. Насправді лише список прізвищ та цифр, але неабияких: ці люди пережили Розкол. Вони стали свідками кінця старого світу.

Цієї миті аж серце завмерло. Офелія нараз збагнула, що саме привело її сюди, у дідусеві архіви, у глибини другого підземелля, до цього старого списку. Це був не просто пошук інформації, а повернення до витоків. Її далекі предки на власні очі бачили, як розпадається їхній світ. Чи означає це, що вони здалися на поталу смерті? Ні. Вони створили для себе нове життя.

Офелія відкинула пасма волосся, що впали їй на чоло. Окуляри несподівано посвітлішали, сірість, що огортала їх протягом багатьох годин, почала розсіюватися. Вона стояла на порозі власного Розколу. Страх нікуди не подівся, але тепер вона знала, як їй діяти. Вона мала прийняти цей виклик.

Шалик на її плечах ворухнувся.

— Прокинувся нарешті? — під’юдила його Офелія.

Шалик повільно сповз уздовж її пальта, трохи посунувся, сильніше оповив шию і завмер. Це був дуже старий шалик, він майже постійно спав.

— Час повертатися, — сказала Офелія. — Я знайшла те, що шукала.

Коли вона вже майже рушила була нагору, то помітила ще один Релікварій, найбільш припорошений, най-загадковіший і найбеитежніший з-поміж колекції Арте-міди. Дівчина не могла піти, не попрощавшись із ним.

Вона повернула ручку — і скляні половинки захисної вітрини роз’їхалися врізнобіч. Офелія поклала руку в рукавичці на палітурку Книги, тієї самої Книги, і відчула таке саме сум’яття, що було охопило її, коли вона зробила це вперше. Офелія не змогла прочитати жодної емоції, думки чи наміру. Жодного сліду. І не лише через рукавички зі спеціальної тканини, що створювала неподоланний бар’єр між читцем і світом предметів. Колись Офелія вже торкалася Книги голими руками, як і інші читці до неї, але Книга просто не хотіла розгортатися перед ними.

Офелія взяла Книгу до рук, погладила корінець, погортала м’які сторінки. Вони були вкриті химерними арабесками давно забутого письма. Офелія ніколи в житті не торкалася чогось подібного. Зрештою, чи можна назвати книгою те, що не має ні щільності пергаменту, ні м’якості звичного паперу? Страшно визнати, але це найбільше нагадувало знекровлену людську шкіру. Винятково довговічну шкіру.

Тож Офелія ставила собі ритуальні запитання, над якими міркували й до неї багато поколінь архіваріусів та археологів. Яку історію розповідає цей дивний документ? Чому Артеміда неодмінно хотіла мати його у своїй особистій колекції? І що означає напис, вибитий на фундаменті Релікварію: «Під жодним приводом не намагайтеся знищити цю Книгу»?

Офелія візьме із собою всі свої запитання на інший кінець світу, де нема ні архівів, ні музеїв, ні обов’язку пам’яті. Нічого важливого для неї.

Згори долинув голос хрещеного й луною розлігся під низькими склепіннями другого підземелля:

— Піднімайся! Я дещо роздобув для тебе!

Офелія востаннє торкнулася Книги й закрила вітрину. Вона попрощалася з минулим, як і належало.

Тепер варто подумати про майбутнє.