Зимові заручини

НЕБОГРАД

Офелія мало шию собі не скрутила, роззираючись навсібіч і милуючись монументальним містом, яке сягало зірок.

Дорога, що зміїлася фортечним муром, кілька разів обходила місто по колу, піднімаючись аж до верхівки. Небоград здавався радше дивним, аніж красивим. Вежі різних форм — то роздуті, то стрімкі й тонкі, то немовби якісь розхитані — вивергали дим з усіх своїх коминів. Недбало перекинуті через прірву аркадні сходи аж ніяк не викликали бажання піднятися ними. Вікна — звичайні й вітражні — розцвічували ніч усією палітрою кольорів.

— Я мало не вмерла, — ремствувала за спиною в Офелії тітка Розеліна.

— Обережно, мадам. У цьому взутті ви ніби на ковзанці.

Ледве тримаючись на ногах, тітка Розеліна, якій допомагав іти сторож, намагалася знайти рівновагу на замерзлій поверхні рову. У ліхтарному світлі її обличчя здавалося ще жовтішим, ніж зазвичай.

Офелія теж обережно виставила із саней ногу. Потім пересвідчилася, що взуття не ковзає. І одразу впала на спину.

Що ж до Торна, його чоботи із зазубреними підошвами чудово трималися на товстому шарі льоду. Він почав розпрягати собак, щоб долучити їх до тих, якими опікувався сторож.

— Усе гаразд, сеньйоре? — запитав той, накручуючи собі на кулак шлейки.

— Так.

За одним посмиком віжок упряжка відділилася, втрапила в повітряний канал і зникла разом з ліхтарем у темряві, наче метеор. Розпластана на льоду Офелія провела її поглядом, немовби з нею зникла остання надія повернутися додому. Вона не могла зрозуміти, яким чином запряжені собаками сани могли отак злетіти.

— Допоможіть мені.

Великий прямий силует Торна схилився над санями, що залишилися стояти. Очевидно, він чекав на Офелію. Вона, як могла, пришкандибала, і він указав їй на кілок, який щойно встромив у сніг.

— Треба впертися сюди ногою. За моїм сигналом тисніть щосили.

Дівчина невпевнено кивнула. Вона майже не відчувала пальців на ногах. Коли Торн подав їй сигнал, вона зігнулася і щосили налягла на сани. Досі, запряжені вовкодавами, вони легко рухалися, але тепер, здавалося, вросли в лід. Та побачивши, що полоззя все-таки зрушили з місця, Офелія полегшено зітхнула.

— Іще, — рівним голосом наказав Торн, встромляючи нові кілки.

— Хтось мені нарешті пояснить, що означають усі ці маневри? — невдоволено запитала тітка Розеліна, спостерігаючи за обома. — Чому ніхто не виходить, щоб зустріти нас гідно, як належить? Чому нам приділяють так мало уваги? І чому в мене склалося враження, що вашу родину не попередили про наше прибуття?

Стоячи у своїй темній шубі й намагаючись втриматися на ногах, вона кумедно розмахувала руками. Торн кинув на неї такий недвозначний погляд, що вона прикипіла до місця. У синій напівтемряві його очі зблиснули, наче два леза.

— Тому що, — крізь зуби просичав він. — Мадам, невже так важко поводитися трохи скромніше?

Його похмуре обличчя схилилося над Офелією — він знову подав знак штовхати встромлені кілки. Знову й знову повторюючи цей процес, вони дісталися великого ангара. Вітер розхитував широчезні двері, абияк скріплені ланцюгами, і вони скрипіли. Торн скинув шубу, а разом з нею — і валізу, що висіла в нього на ремені за плечем, і вийняв з неї в’язку ключів. Замки відскочили, ланцюги впали. У темряві рядами стояли сани, схожі на ті, якими вони приїхали. Усередині була споруджена платформа для розгону. Торн затягнув транспортний засіб, на якому вони прибули, усередину, уже не звертаючись по допомогу до Офелії. Він узяв валізу й жестом наказав Офелії з тіткою йти за ним.

— Ви не до головного входу нас ведете, — зауважила тітка Розеліна.

Торн по черзі зміряв обох своїх супутниць важким поглядом.

— Починаючи із цієї миті, — промовив він голосом, у якому вчувалася ледь стримувана буря, — ви йдете за мною, не сперечаючись, не відстаючи від мене, тихо, не човгаючи, узагалі не видаючи жодного звуку.

Тітка Розеліна невдоволено підібгала губи. Офелія промовчала, бо знала, що Торну нецікаво, що вона думає із цього приводу. Вони увійшли всередину цитаделі потай, як злодії. Однак наречений, певно, мав на те свої причини. Вони могли бути хорошими чи поганими, але про це зараз не йшлося.

Торн прочинив важкі дерев’яні двері якогось напівтемного приміщення, де сильно пахло тваринами. У сутінках одразу щось заворушилося. Вони опинилися на псарні. За дерев’яними огорожами скреготали кігті. Величезні носи втягували повітря, із широких пащек лунало повискування. Собаки були такі великі, що Офелії здалося, ніби вона на стайні. Торн присвиснув крізь зуби, щоб заспокоїти їх. Він зайшов усередину металевого вантажного ліфта, почекав, доки гуди піднімуться жінки, прилаштував запобіжні ґрати й взявся за важіль. Під клацання заліза підйомник почав набирати висоту, переміщуючись із поверху на поверх. Кришталики льоду стали хмарками пари: температура підвищувалася. У жилах Офелії заграла кров, і невдовзі це далося їй взнаки. Тепер щоки в неї пашіли, а скельця окулярів затуманилися. Коли підйомник різко зупинився, хрещена ледь стримала крик. Торн відсунув ґратки, склавши їх гармошкою, і вистромив назовні голову на довгій шиї.

— Праворуч. Мерщій.

Цей поверх чомусь дуже скидався на брудну вуличку з де-не-де виламаною бруківкою і занедбаними хідниками, старими оголошеннями на стінах і непроглядним туманом. Повітря відгонило хлібом і прянощами, і ці запахи тривожили шлунок Офелії.

Стискаючи в руках валізу, Торн вів їх безлюдними кварталами, потаємними дорогами й напівзруйнованими сходами. Двічі він штовхав їх у темряву, бо десь удалині проїжджав фіакр чи лунав сміх. Потім він, ухопивши Офелію за зап’ястя, потягнув її, щоб вона прискорила ходу. Кожен крок його довгих ніг був наче два її.

У ліхтарному світлі дівчина дивилася на стиснуті щелепи Торна, його світлі, майже безбарвні очі й уперто насуплене чоло. Вона знову засумнівалася щодо того, чи певне його місце при дворі, якщо він так поводиться. Довгі нервові пальці відпустили її руку — усі вступили на заднє подвір’я будинку, який перебував у жалюгідному стані. Побачивши їх, кіт, що вишукував їжу в баку для сміття, кудись шугонув. Востаннє сторожко роззир-нувшись довкола, Тори заштовхав обох жінок у двері, які одразу ж зачинив і замкнув на два засуви.

Тітка Розеліна аж захлинулася від подиву. Офелія широко розплющила очі під окулярами. Навколо них розкинувся неймовірний парк у сільському стилі. Промені призахідного сонця освітлювали розкішне осіннє листя. Тут не було ані ночі, ані снігу, ані Небограда. Вони вийшли сюди в якийсь незбагненний спосіб. Офелія крутнулася на підборах. Двері, крізь які вони щойно пройшли, недоречно стирчали посеред газону. Здавалося, Торн зітхнув із полегшенням, і вони зрозуміли, що його заборони поки що не діють.

— Це неймовірно, — пробелькотіла тітка Розеліна. Її довгасте сухе обличчя аж трохи округлилося від захвату. — Де ми?

Тримаючи в руках валізу, Торн одразу рушив між рядами в’язів і тополь.

— У володіннях моєї тітки. Добре, якщо ви відкладете інші запитання на майбутнє, — різко промовив він, бо Розеліна вже рота була розтулила, щоб розпитувати далі.

Вони пройшли за Торном у доглянуту паркову алею, обабіч якої каскадами лилися два струмки. Тітка роз-стібнула шубу, насолоджуючись теплим вітерцем.

— Неймовірно, — повторювала вона, зітхаючи й показуючи свої довгі зуби. — Просто неймовірно...

Офелія прочистила ніс. Вона не квапилася висловлювати захват. З волосся та одягу рясно стікала вода, бо сніг, який запорошив її, тепер танув, лишаючи на кожному кроці калюжі.

Дівчина дивилася на траву під ногами, на сяйливі потічки води, на листя, що тріпотіло під леготом, на небо, яке жевріло в надвечір’ї. Вона не могла позбутися відчуття, ніби щось не так. Здавалося, сонце тут не на своєму місці. Газон був надто зелений. З рудих дерев не падало ані листочка. Тут не лунало ані пташиного співу, ані дзижчання комах. Офелія пригадала подорожні нотатки своєї прабабці Аделаїди: «Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч. Я вражена такою кількістю дивовиж. Місцеві мешканці дуже чемні та уважні, а їхні здібності неможливо навіть осягнути».

— Не знімайте шуби, тітонько, — пробурмотіла Офелія. — Здається, цей парк несправжній.

— Несправжній? — перепитала ошелешена Розеліна.

Торн напівобернувся. Офелія лише на мить побачила профіль його неголеного пошрамованого обличчя, але в тому погляді зблиснуло здивування.

За мереживом гілок стало видно велику філігранну будівлю. Вона постала перед ними вся одразу на тлі червоного призахідного полотна, коли алея перейшла з буйних нетрів парку в доглянутий симетричний сад. Це був невеликий маєток, оповитий плющем, укритий шиферним дахом і увінчаний флюгерами.

На спіральних сходах кам’яного ґанку, склавши руки на чорному фартуху, стояла стара жінка із шаллю на плечах. Здавалося, вона чекає там цілу вічність. Вбираючи очима гостей, які піднімалися сходами, жінка широко всміхнулася, і навколо вуст розбіглися глибокі зморшки.

— Торне, хлопчику мій, яка я рада тебе бачити!

Попри виснаження, застуду й усі свої побоювання дівчина не змогла стримати подиву. Для неї Торн був будь-ким, але аж ніяк не «хлопчиком». Однак Офелія поморщилася, коли він безцеремонно відмахнувся від старенької з її лагідною метушнею.

— Торне, Торне, хіба ти не поцілуєш свою бабусю? — засмутилася жінка.

— Припиніть, — просичав той.

Він увірвався у вестибюль, лишивши всіх трьох жінок на порозі.

— Безсердечний! — аж задихнулася Розеліна, яка, здається, геть забула про дипломатію.

Однак бабуся вже знайшла собі іншу жертву. Вона м’яла пальцями щоки Офелії, немовби прагнучи оцінити, наскільки пружне в неї обличчя, і мало не розтрощила їй окуляри.

— Отже, на допомогу Драконам прибула свіжа кров, — промовила вона, мрійливо всміхаючись.

— Перепрошую? — пробелькотіла Офелія.

Вона ані слова не зрозуміла із цього привітання.

— Гарне личко, — зраділа стара. — Дуже невинне.

Офелія подумала, що зараз у неї радше дурнувате обличчя. Зів’ялі бабусині руки були вкриті дивними татуюваннями — такими самими, як на руках мисливців з ескізів Авґустуса.

— Перепрошую, мадам, не хочу залити вас водою, — сказала Офелія, прибираючи назад своє мокре волосся.

— Славні наші предки! Та ви дрижите від холоду, бідолашна моя дівчинко! Заходьте, заходьте мерщій, пані. Зараз подамо вечерю.