Зимові заручини

У САДУ

Офелія опустила голову й пробелькотіла перше, що спало на думку:

— Я служниця, мсьє. Новенька... Щойно почала працювати.

З його обличчя одразу зникла усмішка, а брови поповзли вгору, аж під високий капелюх. Обійнявши Офелію рукою за плечі, він повів її дзеркальними галереями. Офелія розгубилася. У голові промайнула думка, яка мовби не їй належала: не промовляти більше ані слова. Хоч як вона впиралася руками й ногами, але довелося вийти в місто, оповите смердючим туманом. Вони лишили позаду чимало бруківок і вуличок, аж поки посланник сповільнив кроки.

Він скинув з Офелії каптур і замислено погладив її буйні темні кучері, так безцеремонно, що вона аж розгубилася. Потім підняв їй підборіддя, розвернув обличчя і довго роздивлявся його під ліхтарем, Офелія ж дивилася на нього. У цьому світлі шкіра посланника здавалася схожою на слонову кістку, а волосся — на промені місяця. Усе це підкреслювало блакить його незвичайно світлих очей. А між бровами зачаїлася не родимка, а татуювання.

Так, цей чоловік був гарний, але його врода трохи лякала. Попри капелюх, схожий на консервну банку, носланник не викликав в Офелії найменшого бажання сміятися.

— Акцент, недолуге вбрання, провінційні манери, — перелічував цей чоловік, тішачись дедалі більше. — Ви

Торнова нареченаї Я так і знав, що цей пройдисвіт нас дурить І А що в нас тут, під цими чорними біноклями?

Посланник обережно зняв з Офелії окуляри й подивився їй в очі. Вона не знала, який у неї вираз обличчя, але чоловік одразу став лагіднішим.

— Не бійтеся. Я ніколи в житті не скривдив жінки. До того ж ви така тендітна й викликаєте непереборне бажання захистити вас!

Він поплескав її по голові, мов загублену дитину. Офелія не розуміла, чи не сміється він з неї.

— Нерозумна ви дівчинка! — вичитував він їй солодким голосом. — Походжати отак на території Міражни-ків! Вам що, жити набридло?

Офелія ошелешено слухала. Отже, Торн і Беренільда не перебільшували, попереджаючи її. Міражниками називали людей з татуюваннями на повіках? Вдале назвисько для ілюзіоністів. У голові не клалося, як вони могли поступитися маєтком Беренільді, якщо так ненавиділи Драконів і все, що пов’язане з ними.

— Ви язика проковтнули? — підколов її посланник. — Боїтеся мене?

Офелія заперечно похитала головою, але не промовила ані слова. Вона думала лише про те, як зникнути звідси.

— Торн убив би мене, якби побачив нас разом, — весело промовив чоловік. — Яка іронія! Оце пощастило мені! Люба моя дівчинко, ви повинні трохи прогулятися зі мною.

Офелія залюбки відмовилася б, але її міцно схопили за руку. Двоюрідний дідусь правду казав: вона б нізащо не змогла опиратися фізичній силі чоловіка.

Посланник потягнув її до ще більш смердючих кварталів — хоча здавалося, що такі знайти неможливо. Офелія захлюпала сукню в якійсь калюжі — такій темній, що в ній достоту була не вода.

— Ви щойно прибули до нас, чи не так? — зауважив посланник, який пожирав її очима. — Мабуть, міста на Анімі набагато чарівніші, а тут вам незабаром випаде нагода пересвідчитися, що всі нечистоти ховають під потрійним шаром лаку.

Чоловік раптом урвав розмову, коли вони, ідучи тротуаром, повернули за ріг. В Офелії знову виникла немовби чужа думка накинути каптур. Вона ошелешено блиснула окулярами на посланника, а той підморгнув. Отже, їй не здалося: він міг накидати їй свої думки. Це відкриття їй не сподобалося.

Посланник повів її на склади, під стелю, заповнену скринями й полотняними мішками. Попри пізню годину тут метушилося безліч робітників. Коли повз них проходив посланник, вони шанобливо стискали козирки своїх кашкетів, але не звертали ані найменшої уваги на мініатюрну жінку під каптуром. Світло дзеркал, що висіли на довгих металевих ланцюгах, підкреслювало їхні змарнілі обличчя, які нічого не виражали. Побачивши саме цих страшенно виснажених людей, Офелія цілковито усвідомила, до якого світу потрапила. Тут були ті, хто танцював на балах, у мильній бульбашці ілюзій, і ті, хто обертав коліщатка машини. «А я? — подумала вона. — Яке моє місце у всьому цьому?»

— Прийшли, — мелодійним голосом промовив посланник. — Саме вчасно.

Він указав Офелії на великий настінний годинник, що показував уже майже десяту райку. Дивно було бачити таку прекрасну річ посеред складів. Потім стало зрозуміло, що вони зараз у якомусь приміщенні, дуже схожому на маленьку залу очікування: ошатний зелений килим, затишні крісла, картини на стінах, просто попереду — двоє ґратів з кованого заліза, а за ними порожні клітки.

І все це одразу після складів. Від такої зміни аж у голові запаморочилося. Чоловік пирхнув, побачивши ошелешене обличчя Офелії: вона широко розплющила очі під своїми темними окулярами.

— Точнісінько те, що я вам казав: лаковані нечистоти! Тут майже скрізь ілюзії. Не все завжди до ладу, але ви швидко розберетеся. — Він розчаровано зітхнув. — Щоб тільки прикрити лахміття! Робити все про людське око — це така собі постійна роль Міражників.

Офелія замислилася, чи він не з духу протесту вдягається, як безхатько.

Годинник пробив шість разів, і незабаром після цього щось загуло, і за одними з ґратів опинилася кабіна ліфта. Слуга підійшов відчинити двері. Офелія ще ніколи не заходила до таких розкішних ліфтів. Підбиті оксамитом стінки, приємна музика з програвача, але жодного дзеркала.

— Ви зараз із Літнього саду? — запитав посланник.

— Ні, мсьє, — відповів ліфтер. — Там уже не модно. Курильні кімнати нині популярніші.

— Чудово. Відвезіть нас туди й простежте, щоб нас не турбували.

Він передав ліфтерові щось маленьке, і той широко всміхнувся.

— Так, мсьє.

Офелії здавалося, що вона цілковито втратила контроль над ситуацією. Ліфтер крутив важіль, кабіна потихеньку піднімалася, а дівчина думала, як позбутися цього незнайомця, що причепився до неї. Шлях крізь поверхи Небограда здавався нескінченним. Вона подумки лічила їх: «Вісімнадцять... дев’ятнадцять... двадцять... двадцять один...» Ліфт їхав і їхав угору, і кожен поверх віддаляв її від маєтку.

— Літній сад! — оголосив раптом ліфтер, блокуючи гальма в ліфті.

Відчинилися двері, і в очі вдарило сліпуче сонячне світло. Посланник зачинив металеві ґрати, і ліфт поїхав на вищі поверхи. Офелія приклала руки до чола: кольори здавалися їй надто яскравими навіть крізь темні окуляри. Макове поле розпростерлося червоним килимом, скільки око сягало. Під неймовірно блакитним небом вітерець хвилями котився по квітах. Усе повнилося співом цикад. Від спеки перехоплювало подих.

Офелія розвернулася. Дві шахти ліфта нікуди не поділися зі стіни, що недолуго стирчала серед маків.

— Тут ніхто не заважатиме нашій розмові, — сповістив посланник, крутнувши свій капелюх.

— Мені нема що сказати вам, — попередила його Офелія.

Усмішка посланника стала ширшою: губи розтягнулися, мов резинові. Очі здавалися ще блакитнішими, аніж небо над головою.

— Чого ж ви так зі мною, дівчинко?! Я вас щойно врятував від майже невідворотної смерті. Вам не здається, що настав час трохи віддячити мені?

За що тут дякувати? За те, що порад немає жодного дзеркала? Змучена спекою, Офелія скинула з голови каптур і розстібнула пелерину, але посланник вдарив її по пальцях, мов дитину.

— Застудитеся! Тутешнє сонце — така сама ілюзія, як безхмарне небо, гарні маки й спів цикад. — Розкинувши свій обірваний плащ над Офелією, щоб створити для неї трохи тіні, він неквапно йшов, а його капелюх випинався в небо. — Скажіть мені, Торнова наречена, як вас звати?

— Гадаю, це якесь непорозуміння, — майже прошепотіла вона. — Ви мене з кимось сплутали.

— Гадаю, що ні, — похитав він головою. — Я посланник, а отже, умію за кількома словами розпізнати прибульця. Ви дівчинка з Артеміди. І ладен заприсягтися, що оце, — він обережно взяв її зап’ястя, — читацькі рукавички. — Офелія не чула в його вимові жодного акценту й мала погодитися, що він дуже обізнаний. — Та від вас аж тхне вашою провінцією! — підколов її він. — Ви не схожі манерами ані на аристократку, ані на служницю. Мушу сказати, що ця незвичність просто чарівна. — Не випускаючи зап’ястя Офелії, він поцілував їй руку, пустотливо всміхаючись. — Мене звати Арчи-бальд. Скажете нарешті своє ім’я, Торнова наречена?

Висмикнувши руку, Офелія провела пальцями по макових квітках. Від її дотику облетіло кілька пелюсток. Бездоганна ілюзія, ще краща, ніж парк Беренільди.

— Деніза. І, до вашого відома, я вже маю чоловіка зі своєї родини. Тут я ненадовго. Я вже сказала: ви мене з кимось сплутали.

Арчибальд усміхався вже не так впевнено. Офелія, охоплена раптовим натхненням, вигадала цю елегантну брехню. Вона вже не могла заперечувати, що приїхала з Аніми, — лишалося вдати із себе родичку. Найважливіше було не дати цьому чоловікові здогадатися, ніби її щось пов’язує з Торном. Вона вже й так відчувала, що припустилася невиправної дурної помилки, тож не варто було погіршувати ситуацію.

Арчибальд мовчки уважно поглянув на незворушне обличчя Офелії під відкинутим каптуром, ніби намагаючись зазирнути за темні окуляри. Чи міг він читати думки? Дівчина цього не знала, тому про всяк випадок подумки повторювала лічилку.

— Отже, мадам?.. — замислено промовив Арчибальд. — А що пов’язує вас із нареченою Торна?

— Вона моя близька родичка. Я хотіла побачити місце, у якому вона житиме.

Посланник врешті глибоко зітхнув.

— Мушу визнати, що трохи розчарований. Шалено весело було б мати під рукою 'Горнову суджену.

— І чого б це? — насупилася вона.

— Та щоб позбавити її невинності, звісно ж.

Офелія дурнувато кліпнула очима. Нічого дивнішого вона не чула ніколи в житті.

— Ви мали намір взяти мою кузину силою у траві в цьому саду?

Арчибальд скрушно й майже ображено похитав головою.

— За тварину мене маєте? Якщо треба вбити чоловіка — мені від цього ні холодно ні жарко, але на жінку я б нізащо не підняв руку. Дідько! Та я б її звабив!

Офелію так приголомшила ця зухвалість, що вона навіть не змогла розгніватися на посланника. Він говорив так щиро, що це вибивало ґрунт у неї з-під ніг.

Ступаючи серед маків, вона втрапила кудись ногою і розтягнулася б на землі, якби Арчибальд її не підхопив.

— Обережно: там бруківка! Її не видно, але все одно можна перечепитися.

— А якби моя кузина відмовила вам? — не відступала-ся Офелія. — Що б ви тоді робили?

— Навіть не знаю, — знизав він плечима. — Зі мною такого ще ніколи не траплялося.

— Ви справді дуже впевнений у собі.

Арчибальд хижо всміхнувся.

— Знаєте бодай щось про чоловіка, якому її призначили? Повірте, мої знаки уваги дуже сподобалися б їй. Присядьмо тут на хвилинку, — запропонував він, не даючи їй часу відповісти. — Умираю від спраги!

Він схопив дівчину за талію, підняв легко, як пір’їнку, і посадив на краєчок колодязя, а тоді взявся за журавель.

— Вода справжня? — здивовано запитала Офелія.

— Увесь колодязь справжній. Вода крижана!

Він трохи капнув Офелії на зап’ястя, де рукавичка не захищала шкіру, і її аж обпекло холодом. Як можна було вирити колодязь між двома поверхами Небограда? Невже ілюзії могли заради власної зручності викривлювати простір?

Сонце світило просто в очі. Зусібіч линули пахощі розігрітих трав. Офелія чекала, коли посланник втамує спрагу. їй випала сумна пригода, але бодай пощастило натрапити на базіку. По його підборідді лилася вода. У яскравому сонячному світлі було видно, яка бездоганна в нього шкіра. Зараз він здавався молодшим, ніж під ліхтарями.

Вона із цікавістю роздивлялася посланника. Так, його вроду ніхто не зміг би заперечити, але він її не бентежив. Чоловіки взагалі ніколи не бентежили її. Одного разу сестра дала їй почитати сентиментальний роман. Вона так і не змогла розібратися в любовному сум’ятті, же там описували, і страшенно нудилася над цією книжкою. Чи була тут якась аномалія? Невже її тіло та душа назавжди залишаться глухими до цього поклику?

Арчибальд витер губи хусточкою, так само вкритою дірками, як одяг та мітенки.

— Усе це не пояснює, як дівчинка з Аніми опинилася о цій порі, серед ночі, без супроводу посеред свята міражів!

— Я заблукала.

Офелія кепсько вміла брехати, а відтак намагалася триматися якомога ближче до правди.

— Он воно що! — весело вигукнув він, сідаючи поруч із нею на край колодязя. — І куди мені провести вас? Адже я достойний чоловік і справжній кавалер.

Замість відповіді Офелія втупилася у своє замащене брудом калюж взуття, що визирало з-під подолу.

— Мсьє, чи можна запитати, чому ви планували спокусити мою кузину перед її весіллям?

Арчибальд підставив світлу карбований профіль.

— Коли я крав у якогось придворного цноту його дружини, ця гра завжди розвіювала мою нудьгу. Але якщо йдеться про Торнову наречену, люба моя Денізо, ви собі навіть не уявляєте, як це захопливо для мене!

Усі ненавидять інтенданта, він відповідає всім взаємністю. Шкода мені його маленьку протеже, якщо вона потрапить у чиїсь інші обійми, аніж мої. Я знаю тих, хто відплатив би Торнові й не став би панькатися.

Чоловік підморгнув Офелії так, що її облило холодом. Вона вкусила шов на своїй рукавичці. Дехто, нер-вуючись, гризе собі нігті, Офелія ж — рукавички. їй згадалися Торнові слова у гвинтокрилі: «Не з того тіста, щоб вижити там, куди я вас везу», і вона раптом повністю усвідомила їх.

Ляснувши пальцями, Арчибальд трохи посунув свій капелюх набік.

— Цей покидьок добре знає нас, — розсміявся він. — Люба Беренільда розпустила плітку, ніби наречена приїде аж під весілля. Але якщо ви тут, — з янгольськи невинним виглядом додав він, — можна зробити висновок, що й кузина ваша десь недалеко. Чи погодилися б ви познайомити нас?

Офелія згадала робітників, які гарували кількома поверхами нижче, їхні згаслі погляди, змучені плечі, ящики, які вони тягали до самої смерті. Вона кілька разів кліпнула, розганяючи туман під окулярами, щоб поглянути Арчибальдові прямо в очі.

— Мсьє, вам справді аж до такої міри нема чим зайнятися? Оце, мабуть, яке ж порожнє у вас життя!

Здавалося, Арчибальд аж ніяк цього не чекав. Завжди начебто балакучий, він зараз лише розтуляв і затуляв рота — ніяк не міг здобутися на слово.

— Ви говорили про гру? — суворим тоном запитала Офелія. — Збезчестити молоду дівчину й стати на край прірви дипломатичного скандалу — це, по-вашому, весело, шановний посланнику? Ви недостойні покладених на вас обов’язків.

Арчибальд був такий ошелешений, що Офелія вже думала: він ніколи більше не здобудеться не тільки на слово, а й на усмішку. Він так витріщився на неї, ніби вперше побачив.

— Жінки давно вже не говорили зі мною так відверто, — розгублено визнав урешті він. — Навіть не знаю, моторошно мені від цього чи приємно.

— Вам теж не бракує відвертості, — пробурмотіла Офелія, вдивляючись у самотню макову квітку, що пробилася з-під бруківки. — Мою кузину буде попереджено про ваші наміри. Я ще раз наполягатиму на тому, щоб вона не покидала Аніми до весілля, хоча спершу планували, що вона прибуде раніше.

Не дуже натхненна брехня, але вона ніколи й не досягала високих результатів у цьому мистецтві.

— А як ви, маленька моя Денізо, опинилися так далеко від дому? — запитав Арчибальд сповненим меду голосом.

— Як я вам уже казала, я прогулююся, щоб розвідати, що тут до чого.

Принаймні в цьому разі Офелії не довелося нічого вдавати — важко було сказати щось відвертіше. Вона могла сміливо глянути Арчибальдові в очі.

— Це татуювання у вас на чолі означає кланову приналежність? — поцікавилася вона.

— Саме так.

— Чи означає це, що ви можете входити у свідомість інших і ставати там володарем? — стурбовано розпитувала далі вона.

— На щастя, ні! — розреготався Арчибальд. — Життя стало б страшенно безбарвним, якби я міг читати в серцях жінок, як у розгорнутій їсиижці. Радше можна сказати, що це я стаю прозорим перед вами. Це татуювання, — додав він, постукуючи себе по чолу, — є запорукою прозорості, якої страшенно бракує нашому суспільству. Щодо нас, ми завжди кажемо те, що думаємо, і надаємо перевагу мовчанці перед брехнею.

Офелія йому повірила, адже сама могла в цьому пересвідчитися.

— Ми не такі отруйні, як Міражники, і не такі агресивні, як Дракони, — самовдоволено вів далі Арчибальд. — Уся моя родина працює у сфері дипломатії. Ми наче буфер між двома деструктивними силами.

На цих словах обоє мовчки замислилися. Ніщо не порушувало тиші, крім співу цикад.

— Мені вже справді треба повертатися, — тихенько промовила врешті Офелія.

Арчибальд немовби завагався, а потім ляснув пальцями по своєму капелюхові, і він сплющився, а потім відновив форму, наче пружина. Він зіскочив із краєчка колодязя і галантно простягнув Офелії руку, чарівно всміхаючись.

— Шкода, що ви не Торнова наречена.

— Чому? — стривожено запитала Офелія.

— Я був би в захваті від такої сусідки!

На підтвердження цих слів він поплескав Офелію по голові, немовби справді вважав її радше дитиною, а не жінкою. Вони навпростець перейшли через поле й опинилися біля стіни з ліфтами.

Арчибальд глянув на кишеньковий годинник.

— Доведеться почекати: ліфт незабаром знову спуститься. Бажаєте, щоб я вас потім провів?

— Мабуть, не варто, — якомога люб’язніше спробувала відмовитися вона.

Арчибальд зняв і почав крутити на пальці капелюх, що розвалювався, наче відкрита бляшанка.

— Як бажаєте, але будьте обережні, люба моя Денізо. Небоград — не те місце, де молодій жінці, заміжній чи ні, варто гуляти на самоті.

Офелія присіла навпочіпки й зірвала мак. Вона взяла між пальців ворсисту стеблину, що здавалася такою справжньою.

— Щиро кажучи, не думаю, що зустріну когось о такій порі, — пробурмотіла вона. — Я лише хотіла трохи прогулятися.

— Ми не у ваших рідних горах, де має значення час доби І Тут о будь-якій годині можуть танцювати, пліт-кувати й планувати змови. Досить бодай одним пальцем втрапити в коліщатка світської машинерії — і зникає будь-яке уявлення про час!

Офелія відірвала квітку від стеблини й позагинала всі пелюстки, аж поки в руках у неї опинилася лялечка в червоній сукні. Колись давно її навчила цього Аґата.

— І вам до вподоби таке життя?

Арчибальд теж присів навпочіпки й зробив собі лялечку з макової квітки. Здавалося, він тішиться цим.

— Ні, але іншого я не знаю. Денізо, дівчинко моя, чи ви дозволите дати вам пораду? Потім зможете передати її від мене своїй кузині.

Офелія здивовано глянула на нього.

— Вона ніколи, за жодних обставин, не повинна наближатися до нашого сеньйора Фарука. Він такий примхливий і непередбачуваний, що вона б занапастила себе.

Посланник сказав це так серйозно, що Офелія на-правду замислилася про цього Духа родини, якого так побоювалися його ж нащадки.

— Краще скажіть мені, будь ласка, до кого моя кузина могла б звернутися, не ризикуючи втратити життя або честь.

Арчибальд схвально кивнув, а очі в нього зблиснули, наче озера.

— Чудово! Нарешті ви зрозуміли, як функціонує наш світ.

Металеве рипіння сповістило, що наближається ліфт. Арчибальд накинув Офелії на голову каптур, відсунув ґратовані дверцята й легенько штовхнув її всередину кабіни з м’якими стінами. Цього разу там їхав старий ліфтер. Поморщений і згорблений, він так трусився, ніби вже сто років прожив на світі. Офелію обурило, що людину такого віку змушують працювати.

— Відвезіть цю даму на склади, — наказав Арчибальд.

— Ви лишаєтеся? — здивувалася Офелія.

Він вклонився і прощальним жестом підняв свій подертий капелюх.

— Мені треба піднятися у вищі сфери. Я поїду іншим ліфтом. До побачення, маленька моя Денізо. Бережіть себе... А, і ще порада наостанок! — Іронічно всміхнувшись, він постукав пальцем по татуюванню в себе між бровами. — Перекажіть своїй кузині, щоб не розповідала зайвого тим, хто носить такий знак. Це колись може обернутися проти неї.

Ґратчасті дверцята ліфта зачинилися. Офелія поринула в роздуми.