Зимові заручини

ЛИС

Отже, друге випробування Офелії-лакея розпочалося. Але що вона мала робити із цими валізами? Беренільда пішла танцювати, не лишивши їй жодних указівок. Бабуся та тітка Розеліна загубилися в натовпі.

Офелія опинилася одна під зірками, між двома плакучими вербами з переповненим багажним візком. Арчи-бальд казав, що розмістить Беренільду у власних апартаментах, але Офелія не мала наміру заходити до замку, як до себе додому. Та й де ж вони містяться, ті апартаменти? Основна незручність, коли ти німий, полягає в тому, що ти не можеш ставити жодних запитань.

Вона нерішуче поглядала в бік слуг, які подавали закуски в садах, сподіваючись, що вони зрозуміють ЇЇ збентеження, але всі вони байдуже відводили від неї погляд.

— Гей! Ти!

Лакей, одягнений у таку саму уніформу, як в Офелії, швидким кроком прямував до неї. Статурою він нагадував шафу для посуду, а волосся в нього було таке руде, що здавалося, ніби на його голові спалахнув вогонь. Офелія зацікавилася ним.

— Ну, байдикуємо? Досить господарям відвернутися, як уже й ґав ловиш?

Коли він здійняв руку, величезну, як калатало, Офелія подумала, що він її зараз приб’є. Натомість він доброзичливо поплескав її по спині.

— Тоді ми порозуміємося. Мене звуть Ренар, і я король ледарів. Ти ніколи раніше тут не бував, еге ж?

У тебе був такий розгублений вигляд у цьому кутку, що мені стало боляче. Іди за мною, хлопчику!

Лакей схопив багажний візок і легко штовхнув його перед собою, ніби це була дитяча коляска.

— До речі, моє справжнє ім’я — Ренольд, — жваво повів він далі, — але всі звуть мене Ренаром, тобто лисом. Я на службі в бабусі монсеньйора, а ти, маленький щасливцю, — ти ж лакей мадам Беренільди? Я б душу продав, щоб наблизитися до такої жінки!

Він пристрасно поцілував кінчики пальців і щасливо всміхнувся, оголюючи білосніжні ікла.

Піднімаючись за ним алеєю, Офелія зачаровано пасла його очима. Цей Ренар змушував її думати про полум’я в каміні.

Йому було приблизно років сорок, але він випромінював енергію справжнього молодика. Він подивився на Офелію здивованими очима, зеленими, як смарагди.

— Щось ти не дуже балакучий! Це я на тебе так впливаю чи ти завжди такий сором’язливий?

Офелія намалювала хрест на губах великим пальцем, і вигляд у неї при цьому був безпомічний.

— Німий? — усміхнувся Ренар. — Мудро. Беренільда знає, як оточити себе людьми, які вміють берегти таємниці! Сподіваюся, що ти ж не глухий? Ти розумієш, що я тобі тут базікаю?

Офелія кивнула. Його акцент був незвичний для вуха, проте не такий яскраво виражений, як у Фісташки. Ренар жваво маневрував багажним візком невеликою вимощеною доріжкою між двома рядками ідеально підстриженої живої огорожі, яка обрамляла замок та сади. Вони перетнули кам’яний ґанок, який виходив на величезне заднє подвір’я. Тут не було ліхтарів, але вікна першого поверху золотими прямокутниками світили в ніч, ізсередини чомусь запітнілі. Пічні труби заплямували рясною кіптявою всю стіну.

— Кухні, — прокоментував Ренар. — Урок номер один, мій хлопчику: ніколи не пхай посадо кухні Місяцесяй-ва. Те, що там відбувається, не для таких маленьких хлопців, як ти.

Офелія повірила йому на слово. Коли вони проходили повз укриті вологою вікна, разом із запахами смаженої риби до них долинали крики, що супроводжували сварку. Вона ризикнула зазирнути крізь незапітнілий клаптик віконного скла й побачила запаморочливий балет срібних супниць, хлібних кошиків, багатоярусної випічки та мечоносів, розпростертих на величезних тарелях.

— Сюди! — покликав її Ренар.

Він скерував візок у прохід службових дверей, розташованих трохи далі. Офелія приєдналася до нього і, пройшовши у двері, побачила стару, холодну, погано освітлену залу. Без сумніву, вона була в приміщенні для слуг. Пара з кухонь вихоплювалася з двостулкових дверей праворуч, поширюючи туман з пахощами приправ вестибюлем. Слуги повсякчас штовхали створи, виносили тарелі або привозили на возиках брудний посуд для миття.

— Я чекатиму тут, біля візка, — сказав Ренар. — А ти повинен зареєструватися в Пап’є-Маше й отримати ключ.

Він показав великим пальцем на скляні двері ліворуч із табличкою «Управитель». Офелія завагалася. Який ключ може їй знадобитися? Беренільда наказала їй наглядати за багажем, і думку про те, щоб довірити його цьому незнайомцеві, вона старанно відганяла.

— Тож іди, візьми свій ключ, — поквапив її Ренар.

Офелія постукала у двері та зайшла до кімнатки. Вона не відразу побачила чоловіка, який сидів за письмовим столом, тримаючи перо в руці. Темний костюм, обличчя сіруватого кольору, цілковита нерухомість зробили його майже непомітиим на тлі стіни, обшитої панелями.

— Ви? — спитав управитель холодним тоном.

Його шкіра була зморшкувата, та ж бо сильніше, ніж зазвичай буває в літніх людей. Пап’є-Маше?

Прізвисько ідеально йому пасувало.

— Ви? — наполегливо повторив він.

Офелія порпалася в кишені, шукаючи рекомендаційний лист, який Беренільда написала спеціально для Міма. Вона передала його управителю, той припасував до ока монокль і похмуро переглянув аркушик. А потім без жодних церемоній дістав з письмового столу реєстр, занурив перо в чорнильницю, нерозбірливо креснув кілька слів і повернув Офелії.

— Підпишіть.

Вказівний палець поцілив у новий запис під довгим списком імен, дат та підписів: Мім, слуга мадам Беренільди. Офелія зобразила незграбний Підпис.

Управитель підвівся, обійшов письмовий стіл та попрямував до ящиків, класифікованих таким чином: «Метрдотель», «Шеф-кухар», «Поварчуки», «Економки», «Покоївки», «Няні», «Білошвейки», «Конюхи», «Кочегари-техніки», «Садівники», «Пташники». Він відсунув шухлядку «Лакеї», навмання дістав маленький ключ і передав його Офелії. На етикетці вона побачила відбиток печатки, на якій, напевно, був зображений герб Місяцесяйва. На зворотному боці Офелія прочитала адресу: «Лазні, 6».

— Ваша кімната, — сказав управитель. — Ви повинні залишити її в тому стані, у якому вона була при заселенні. Не приймайте там жінок, їсти в ній не можна, ми щойно провели там дератизацію. Завжди тримайте ключ при собі — це є підтвердженням вашого права тимчасово перебувати в Місяцесяйві. Ми регулярно проводимо перевірку особи, щоб забезпечити безпеку гостей монсеньйора. Ви повинні щоразу демонструвати цей ключ, інакше вас за необхідності буде викинуто з готелю.

— Ласкаво просимо до Місяцесяйва, — закінчив він свою промову тим самим монотонним тоном.

Офелія вийшла з кабінету управителя, трохи збита з пантелику. Добре, що Ренар усе ще чекав на неї перед багажним візком. Однак вона відчула себе менш упевненою, коли помітила, що він сперечається з кухаркою, обличчя якої аж лисніло від поту.

— Нероба!

— Недолуга куховарка!

— Жирний старий лис!

— Це все м’язи, а не жир! Ти ще в мене скуштуєш, отруйнице.

Офелія поклала руку Ренару на плече, щоб заспокоїти його. Вона не хотіла, щоб її єдиний провідник у неї на очах затіяв бійку із жінкою.

— Паняй звідси, пограй своїми м’язами, — іронічно сказала кухарка. — Твої маленькі подружки тебе вже зачекалися.

Вона театрально прочинила двері й зникла в димі та паровинні, що здіймалося над каструлями. Офелію стривожила сварка, а Ренар натомість розсміявся, завваживши неспокійний вираз обличчя свого нового знайомого.

— Не зважай на те, хлопче. Це моя давня подруга! Ми завжди трохи під’юджуємо одне одного.

Офелія раптом зрозуміла, чому цей чоловік здавався їй дивно знайомим. Він нагадував їй двоюрідного дідуся, хіба що цей чоловік був молодший за нього. Але вона не повинна проводити такі паралелі! Бо коли головний мажордом Місяцесяйва був корумпований, то чому цей лакей має заслуговувати на її довіру?

— Отримав ключа? — спитав Ренар.

Офелії стало ніяково від своїх думок. Вона кивнула.

— Чудово. Доправимо речі, а тоді я з тобою ще побазікаю.

Ренар штовхнув багажний візок до просторого кованого вантажного ліфта, потім натиснув важіль. Він не заблокував гальма, поки вантажний ліфт не дійшов до останнього поверху замку. Там вони перетнули службову кімнату, відведену для покоївок, потім дуже довгий коридор, що налічував десь із десятеро дверей. На кожних дверях значилася золота табличка: «Ніжність», «Веселощі», «Любов», «Мелодія», «Сяйвосвіт», «Грація», «Терпіння».

— Тут, — прошепотів Ренар, показуючи на табличку з написом «Клотильда», — апартаменти моєї пані, бабусі монсеньйора. Вона відпочиває, тому поводитимемося тихенько. Я не хотів би ставати до служби занадто рано.

Офелія насупилася. Уже майже опівніч, смішно спати в такий час. Арчибальд її попередив, що ніч і день не мали жодного сенсу при дворі.

Вона помітила ще одну розкішну кабіну ліфта просто посеред коридору; цей, напевно, був призначений для родини. Далі вона помітила двері, на яких табличка була вкрита чорною хусточкою. Простеживши за її поглядом, Ренар схилився до її вуха.

— Подружня спальня покійного пана та покійної пані, батьків молодих господарів. Минули роки від дня їхньої смерті, але табличку на дверях кімнати й саму кімнату досі ніхто не стирає.

Стерти кімнату? В очах Офелії стояло багато запитань до Ренара, але він нічого не пояснив. Він підкотив багажний візок до дверей у кінці коридору, штамповані букви на яких складалися в ім’я «Арчибальд». Офелія пішла в передпокій, який тут був удвічі більший за вітальню в садибі Беренільди. Величезний камін з рожевого мармуру, високі вікна до стелі, портрети на весь зріст, під кожною стіною книжкові шафи, два кришталеві дзеркала, різьблені меблі — справжні витвори мистецтва... У цієї родини достеменно була манія величі.

З фонографа, який, безсумнівно, хтось постійно заводив, гугняво лунали звуки опери.

Офелія втупилася, трохи шокована, у власне відображення у великому настінному дзеркалі. Обличчя, кругле, немов повний місяць, сиділо на тілі, пласкому, немов дошка. Навіть в образі чоловіка вона не була гарна. Чорне волосся, бліде обличчя. У чорній лівреї та білих галіфе вона нагадувала собі давню світлину.

— Апартаменти пана посланця, — прокоментував Ренар, показавши на зачинені двері. — А тобі сюди.

Він відчинив небесно-блакитні двері на іншому кінці передпокою, які вели до вишуканого гостьового помешкання для пані. Це була велика й світла кімната без зайвих декоративних елементів. Розетка для опалення, окрема ванна, настінний телефон, усі зручності, покликані забезпечити комфорт Беренільді. Арчибальд не жартував, коли говорив своїй гості, що житиме вона в нього, мов королева.

А втім, Офелія була дуже здивована, не побачивши жодного вікна.

— Спочатку це була звичайна гардеробна, — сказав Ренар, підхопивши валізи, — але монсеньйор збільшив її перед приїздом Беренільди.

Офелія завважила, що в Місяцесяйві кімнати за наказом можуть як з’являтися, так і зникати.

Вона допомогла Ренару розвантажити візок: валізи з одягом, скриня із взуттям, шкатулки з прикрасами...

— От незграба! — усміхнувся Ренар, коли Офелія вдруге перекинула купу коробок.

Вони склали всі речі в кімнаті поряд із ширмою. Офелія ще не розуміла всіх тонкощів лакейської роботи, але знала, що їй як лакею не можна торкатися прикрас та вдяганок її пані. Покоївка мала прибрати їх до шафи.

— Покажи мені свій ключ зблизька, — попросив Ренар, коли вони розвантажили все. — Треба налаштувати годинниковий механізм твоєї пані відповідно до твого.

Офелія вже звикла до того, що нічого не розуміє, тож покірно віддала йому свій ключ.

— Лазні, — сказав він, читаючи етикетку. — Бідолашний хлопчино, Пап’є-Маше влаштував тебе поряд із вбиральнею! Ніхто не хотів би там опинитися.

Ренар підійшов до красивого годинника, що стояв на камінній полиці. Наблизившись, Офелія побачила, що він показує слова замість часу: «Зиґзаґ», «Повільний підйом», «Рикошет», «Таємний куток»... Ренар установив велику стрілку на «Лазні». На другому, меншому, циферблаті була низка номерів; там він поставив стрілку на цифрі шість.

— Ось! А тепер — бо я ще той сміливець — я покажу тобі твою кімнату.

Офелія почала підозрювати, що цей рудий здоровань допомагає їй небезкорисно. Він чекає чогось навзаєм, це відчувалося в його усмішках. їй нічого було йому дати, але як це пояснити?

Вони пішли коридором у зворотному напрямку й знову спустилися на вантажному ліфті, цього разу до підвалів замку. Ренар спершу підійшов до пральні та вручив Офелії набір простирадл для спальні; також він роздобув чисту сорочку й панчохи. Потім вони пройшли крізь пральню, склади, сховище та величезну комору. Офелія зовсім розгубилася, коли вони увійшли до дортуарів. Нескінченна серія номерів розгорнулася вздовж звивистих коридорів, що мали назви вулиць. Двері відчинялися й зачинялися, пропускаючи слуг. Одні були знесилені після служби, другі — бадьорі, немов щойно прокинулися, ніби водночас настали ранок і вечір. Усі вони здавалися дуже знервованими, ніби ладні були розізлитися через грюкіт дверей, байдуже привітання чи непривітний погляд. І звідусіль лунали дзвоники.

Приголомшена гомоном навколо, з купою простирадл у руках, Офелія ледве чула Ренара, який ішов попереду, ступаючи сягнистими кроками.

— Дортуари діляться на частини, — пояснював він. — Кухарі — з кухарями, садівники — із садівниками, покоївки — з покоївками, лакеї — з лакеями. Ну ж бо поквапся, хлопче! — раптом вигукнув Ренар, поглянувши на кишеньковий годинник. — Нагорі ось-ось розпочнеться свято, і моя пані нізащо не схоче його пропустити.

Коли він відкинув кришку годинника великим пальцем, Офелії раптом привидівся Торн із кишеньковим годинником у руці, який здавався занадто великим для свого стільця, на якому сидів. Це було всього декілька годин тому, а здавалося, що минуло кілька днів. Чому вона раптом згадала про нього?

Офелію повернула в реальність поява жінки за поворотом у коридор, яка кинула на неї суворий погляд. Гострий і відвертий у своїй прискіпливості. Чорне скло монокля затуляло її ліве око. Вона оглянула Офелію з голови до ніг мовчки, пильно, без тіні усмішки, так, що та зніяковіла.

Ренар низько їй вклонився.

— Вітаю, моя.красуне! І куди ж ти занурила свої рученята цього разу?

Те саме запитання виникло і в Офелії. Жінка, вдягнена в уніформу механіка, з голови до ніг була вкрита сажею. Її коротко підстрижені кучері, темні як ніч, гострими пасмами падали на щоки.

— Я йду з котельні, що працює як їй заманеться, — відповіла вона похмуро. — А це з тобою хто?

Вона знову зупинила на Офелії важкий погляд яскраво-блакитних очей.

Ця жіночка була не набагато старша за неї, але напрочуд чарівна.

— Лакей мадам Беренільди, — засміявся Ренар. — Я ще навіть не знаю, як його звати, він не дуже балакучий!

— Вигляд у нього цікавий.

— Та ну, жартуєш, певне! Малий потрапив сюди вперше, і я йому показую деякі хитрощі.

— Авжеж, безкорисливо? — іронічно відповіла жінка.

— Хлопчику, — сказав Ренар, звертаючись до Офелії, — ця чарівна брюнетка — Ґаель, наш механік. Це вона стежить за опаленням, сантехнікою та всіма трубами.

— Я не ваш механік, — пробурчала Ґаель, — я служу мадам Хільдеґарді.

— А оскільки Матінка Хільдеґарда є архітектором Мі-сяцесяйва, — лагідно відповів Ренар, — це одне й те саме.

Механік проігнорувала хусточку, яку їй простягнув Ренар, і пройшла повз нього, примудрившись зачепити стегном Офелію так, що купа простирадл, які вона тримала в руках, упала на підлогу.

Ренар, спохмурнівши, засунув хусточку до кишені.

— Схоже, ти упав їй в око. Але зась! Вона вже давно подобається мені.

Офелії, яка заходилася підбирати простирадла, хотілося його заспокоїти. Останнє, що їй би спало на думку, — це залицятися до красуні-механіка.

— Лазні! — нарешті оголосив Ренар, пройшовши ще кілька коридорів.

Вони опинилися у вузькому задушливому проході з вологої пліснявої цегли. Офелія встромила ключ у замок дверей номер шість. Ренар запалив газову лампу й зачинив за собою двері. Коли Офелія побачила особистий простір, у якому їй доведеться жити найближчі місяці, у неї пересохло в роті. Брудні стіни, хитке ліжко, стара мідна ванна, жахливий сморід... Це було огидно.

«Ви повинні залишити кімнату в тому стані, у якому вона була при заселенні», — якось так сказав управитель. Що ж, дотепний жарт.

— Ось, мій хлопчику, — сказав Ренар, показуючи на дошку над ліжком, — це твоє нове жахіття.

На дошці була низка дзвіночків, кожен з яких приєднали до відповідних наліпок: «Бальна зала», «Більярдна», «Чайний салон», «Кімната для куріння», «Бібліотека»... Ренар показав на дзвіночок «Спальня».

— Тепер ти житимеш відповідно до особистого годинника твоєї пані. Ти засинатимеш і прокидатимешся одночасно з нею. У Місяцесяйві це може статися будь-коли. Монсеньйор завжди сповнений натхнення розважати гостей, і тебе можуть викликати і вдень, і серед глупої ночі.

Ренар схопив табурет, умостив на нього свою масивну фігуру й вказав Офелії сісти навпроти нього.

— Тепер побалакаємо.

Офелія з купою простирадл влаштувалася на ліжку, ніжки якого одразу просіли під вагою.

— Любий хлопче, тобі трапилася рідкісна перлина. Я старанно працюю в Місяцесяйві вже двадцять три роки, досвіду в мене не бракує. І я не якийсь там пройдисвіт, що роєм рояться довкіл. Коли я побачив твої круглі мов блюдця оченята, я відразу сказав собі: «Ре-нольде, цього малого з’їсть перший-ліпший, ти мусиш його підтримати».

Офелія моргнула, даючи тим самим знак, щоб він продовжував.

Табурет заскрипів під Ренаром, коли той нахилився до неї так близько, що вона на мить злякалася, що він зіб’є їй окуляри.

Але ж Мім не носив окулярів.

— Ось що я тобі пропоную. Я навчу тебе всього, що тут тобі треба знати, а навзаєм попрошу тільки незначну компенсацію.

Він розстібнув ліврею і витягнув із внутрішньої кишені маленький червоний пісочний годинник.

— Ти знаєш, що це таке?

Офелія похитала головою.

— Я так і думав. Такі речі не видають абиде. Коротко кажучи, господарі залишають нам їх як чайові. Такі пісочні годинники бувають чотирьох кольорів. Зелені, червоні, блакитні та жовті.

Ага, і жовті!

Ренар захоплено вибалушив очі, а потім сунув свій пісочний годинник їй у руку.

— На, роздивися як слід.

Офелія зважила предмет у руці. Невеличкий, важкенький, ніби замість піску всередині свинцеві кульки. На ньому була прикріплена невелика мідна табличка: «Морський курорт».

Ренар побачив її насуплені брови й вирішив пояснити:

— Є ціла купа напрямків. Торгові вулиці, жіночі квартали, ігрові зали тощо! Фокус у тім, щоб мати щасливу руку. Бо насправді ти ніколи не знаєш, куди тебе занесе. Одного разу я витягнув одну з пишною назвою «Ковток свіжого повітря» й опинився в загубленому замку посеред гір.

Офелія потерла носа. Вона не була впевнена, що все добре зрозуміла.

Вона повернула пісочний годинник і дуже здивувалася, коли піщинки не посипалися вниз. Ренара розсмішив її здивований вираз обличчя, і він показав на маленьке металеве кільце, якого вона не помітила.

— Ти можеш крутити цей пісочний годинник у будь-якому напрямку — він не працюватиме, поки не займати запобіжник. Не чіпай його, гаразд? Я не хочу бачити, як ти зникаєш разом з моєю відпусткою. Просто поглянь на це.

Він показав на золоту печатку, вибиту на дереві:

— Це Матінка Хільдеґарда їх виготовляє, — уточнив Ренар. — Цей годинник без штампа не вартий і кінчика нігтя на нозі. Не дозволяй впарити тобі якийсь непотріб, хлопчику: натрапити тут на підробку можна частіше, ніж деінде.

Він вихопив у неї пісочний годинник і поклав собі до кишені.

— Дружня порада: якщо не хочеш, щоб тебе обікрали, користуйся сейфом або швидко відкріпи запобіжник пісочного годинника. Одного разу мій давній товариш поклав заробітну платню за дванадцять років у надійну, на його думку, схованку. Того ж таки дня, коли його обікрали, він повісився.

Ренар підвівся, штовхнув ванну під кран і налив туди води.

— Незабаром мені треба повертатися на роботу. Ти дозволиш мені привести себе тут до ладу?

Офелія хотіла заперечити, але не встигла: він миттю, не соромлячись її, роздягнувся. І ось уже на ньому залишився сам ланцюжок з особистим ключем на шиї. Офелії слід було навчитися краще виражати свої емоції на обличчі.

— Пісочні годинники, — сказав Ренар, сидячи у ванні, — це наші чайові. Я не знаю, як давно ти працюєш у Беренільди, але певен, що ти не часто відпочиваєш. А тут, зважаючи на спосіб життя цих панів, буде навіть гірше! Бо тут справжня божевільня для лакеїв, деякі з них навіть почали виявляти неабияке невдоволення, щоправда, поки потайки від своїх господарів. І ось тоді в мадам Хільдеґарди з’явилася ідея щодо пісочних годинників.

Ренар на мить відволікся від своєї розповіді.

— Подай мені рушник, — попросив він.

Офелія, відводячи погляд, простягнула йому простирадло замість рушника.

Їй було дуже ніяково. Цей чоловік купався прямо перед нею і, здавалося, не поспішав одягатися.

— Позаяк я хороший хлопець, мені вистачить і десяти твоїх перших пісочних годинників, але різного кольору, — нарешті сказав Ренар. — А ті, що отримаєш поза цими десятьма, належатимуть тільки тобі.

Він виліз із ванни, загорнувся в простирадло й витерся ним.

Його руді бакенбарди розтріпалися, коли він схилився до Офелії, простягнувши руку, щоб закріпити договір. Вона на його жест тільки заперечливо похитала головою. Бо нічого не зрозуміла в цій історії з пісочними годинниками, тож не хотіла погоджуватися, не знаючи всіх тонкощів.

— О, здається, монсеньйор занад то вибагливий? А знаєш, друже, що інші можуть просто свиснути твою зарплату? І навіть не спитають твоєї згоди. Ренар же без жодного лихого наміру зобов’язується навчати тебе й захищати кулаками, якщо втрапиш у халепу. Можна було б і потроїти ту кількість, що тобі загадав!

Ображений, він повернувся до неї спиною, одягнув чисту сорочку, застібнув ліврею лакея. А коли знов обернувся до Офелії, гнів змінився на широку усмішку.

— Добре, синку, що вмієш постояти за себе. Домовимося так: ти віддаси мені лише свої зелені пісочні годинники, згоден?

Ренар знову простягнув їй долоню, але Офелія залишилася стояти, опустивши руки. Він широко всміхнувся.

— А ти не такий дурненький, як здаєшся, хлопчику. Присягаюся, я не намагався тебе надурити. Зелені пісочні годинники найменш цінні. Хочеш, я поясню тобі все у двох словах?

Офелія кивиула. Але вона б почувалася зручніше, якби вій надягнув штами.

Реиар застібнув запонки з виглядом справжнього знавця.

— Чотири кольори — чотири градації цінності. Зелені, найбільш поширені, дають право на один день відпустки в Небограді: великий зал, опіумна курильня, ярмарок, сауна... Знов-таки, бажаю тобі витягнути щасливий номер.

Він нарешті застібнув штани й натягнув панчохи, і Офелія полегшено зітхнула.

— Червоні, — повів він далі, — обіцяють більше задоволень. День відпустки, але якої! Не переплутай із зеленими! Це офіційний дозвіл вийти в реальний світ. Ти обираєш напрямок, знімаєш запобіжник і можеш ним користуватися, доки весь пісок не витече. Ці я приберігаю на потім!

Ренар нахилився над уламком дзеркала, прибитого до стіни. Він пригладив руду гриву й задоволено провів рукою по чисто поголеному міцному підборіддю.

— Блакитні — це вищий ступінь, — продовжив він, пристрасно зітхнувши. — Треба дуже постаратися, щоб їх отримати. Але вони того варті! Ці пісочні годинники занурюють тебе в сон наяву. Я спробував це лише двічі в житті. Досі вкриваюся сиротами, коли про це розповідаю.

Він обійняв Офелію за плечі. Вона похвалила себе, що заколола косу над шиєю. Якби Ренар відчув волосся там, де в Міма його немає, їй були б непереливки.

— Спробуй лиш уявити найяскравіші кольори, най-п’янкіші запахи, найбожевільніші пестощі, — прошепотів він. — Ти все одно не вигадаєш того, що ця ілюзія може тобі дати. Найвище задоволення, таке яскраве, що його ледве можна збагнути і яке, розсіявшись, полишає тебе в печалі.

Десь далеко пролунало дванадцять опівнічних ударів. Ренар відпустив Офелію і швидко огледів кімнату.

— Коротко кажучи, отака хитра штука. Досить один раз поринути в той світ, куди вона тебе занурює, і ти вже стаєш цілковитим рабом свого господаря, сподіваючись одного дня виграти найвищу нагороду — подорож до раю в один бік — жовтий пісочний годинник. Тепер ти ліпше розумієш мене, хлопчику?

Головне, що зрозуміла Офелія, так це те, що пісочні годинники були справжньою пасткою для мух.

— Ну то що ти вирішив? — спитав Ренар, помахуючи годинником. — Десять зелених пісочних годинників — і я навчу тебе всього, що треба знати, щоб посісти своє місце в Місяцесяйві. Домовилися?

Офелія високо підняла підборіддя і подивилася йому прямо в очі. Вона все ще нічого не знала про цей світ, їй потрібен був провідник. Можливо, цей чоловік і не вартий довіри, та ще й може дати погану пораду, але звідки вона це знатиме, якщо не дасть йому шансу? Вона не могла просуватися вперед, ніколи нічим не ризикуючи.

І цього разу вона із задоволенням потиснула Ренару руку. Він стиснув її пальці, доброзичливо всміхаючись.

— Чудово! Я навчу тебе всього, ти не пожалкуєш. А тепер я тебе залишаю. Пробило північ. Мадам Кло-тильда чекає на мої послуги.