Зимові заручини

БІБЛІОТЕКА

Кілька тижнів після цього були найдивніші в житті Офелії. Не минало жодного дня — або радше ночі, бо в Місяцесяйві ніколи не наставав день, — щоб Арчи-бальдові не закортіло влаштувати бал-маскарад, великий бенкет, театральні етюди або якусь химерію власного винаходу. Беренільда вважала за свій обов’язок приходити на всі свята. Вона підтримувала розмову, всміхалася, вишивала, танцювала, а потім, опинившись у затишку своєї кімнати, падала від виснаження. Ці моменти слабкості тривали недовго: Беренільда одразу квапилася знову з’явитися на публіці, ще більше засліплюючи всіх своєю вродою.

— Двір кориться волі найсильнішого, — повторювала вона Офелії в ті рідкісні моменти, коли вони лишалися на самоті. — Викажіть перед іншими бодай незначну слабкість — і наступного ранку всі пліткарі лише про те й говоритимуть, що вам кінець.

Усе це було дуже мило, але відтепер Офелія теж мусила жити в цьому ритмі. У кожній залі Місяцесяйва висів «годинник для челяді» — маленький пристрій, на якому досить було навести стрілки на потрібну кімнату в дортуарі, щоб з будь-якого місця в замку викликати свого лакея. Дзвіночки на вулиці Лазень, 6, дзеленчали о будь-якій порі дня і ночі, не лишаючи Офелії спочинку, і траплялося, що вона засипала, подаючи чай.

Догодити Беренільді було нелегко. То вона вимагала глазурованих хлібців, то імбирного печива, то м’ятного тютюну, то ослінчика для ніг заздалегідь визначеної висоти, то подушок без пір’я... А шукати все це доводилося Офелії. Вона підозрювала, що Беренільда просто використовує ситуацію, але не могла позаздрити і своїй тітці, приреченій на долю безликої компаньйонки.

Крім того, Арчибальд іноді влаштовував тривалі сеанси бездіяльності, коли гостям дозволяли тільки сидіти й курити. Хто під час таких прийомів читав або тихенько перемовлявся, щоб розвіяти нудьгу, на тих дивилися дуже несхвально. Офелія обожнювала б ці заходи, якби не мусила супроводжувати Беренільду й стояти поруч із нею в хмарі опійних випарів.

Однак найбільшою проблемою для Офелії були вбиральні. У жіночі вона заходити не могла з огляду на свій лакейський маскарад, що ж до чоловічих, то там дуже бракувало можливості усамітнитися. Доводилося чекати моментів, коли нікого немає, а такі випадали нечасто.

Догляд за речами теж був непростим заняттям. Вона могла носити свої сорочки, хусточки, панталони та штани в пральню, а от іншої лівреї не мала — без неї ж вона не могла прикидатися Мімом. Тому доводилося прати її самотужки в умивальнику в кімнаті, вдягати мокру й сушити вже на собі.

Вона так часто потерпала від нежитю, що навіть Ренар врешті зглянувся на неї.

— Шкода, що тебе запхали до такої вогкої діри, хлопче! — зітхнув він, побачивши, як Офелія прочищає ніс просто на роботі. — Прикоти мені ще годинничок, і я домовлюся з Ґаеллю, щоб тобі підключили обігрівач.

Легко було йому казати. Відколи Офелія почала працювати на Беренільду, вона не мала жодної вільної хвилинки, щоб кудись вирватися. Та й розбивати Арчи-бальдів фаянсовий посуд — навряд чи найліпший спосіб домогтися особливого ставлення до себе. На щастя, дуже цінною союзницею стала Торнова бабця: саме вона дала їй перший зелений пісочний годинник, дякуючи за принесену шаль. Шукаючи табакерку, Офелія зустріла Ренара, який саме збирався подати трав’яного чаю пані Клотильді, і скористалася із цієї нагоди, щоб віддати йому свої чайові.

— Вітаю, хлопче! — зрадів той, миттю ховаючи годинник до кишені. — Я слів на вітер не кидаю. Зараз проведемо твій перший урок.

Він нишком показав їй поглядом на жандармів, які стояли в коридорі.

— Ці добродії не просто так тут стовбичать, — дуже тихо прошепотів Ренар. — Вони охороняють безпеку родини та гостей. Кожен з них має білий пісочний годинник і може виписати квиток у небуття! Досить загубити ключа бодай раз, зробити найменший підозрілий жест — і на тебе накинуться.

Того ж таки дня Офелія знайшла собі ланцюжок, щоб завжди носити ключ на шиї, і відтоді щоранку перевіряла, чи він там. їй аж ніяк не хотілося ризикувати.

Загалом вона розуміла ці заходи безпеки. Арчибальд надавав притулок аристократам, які боялися за своє життя, відомим міністрам, фавориткам, до яких ревнували чоловіки. Крім того, Офелія усвідомила, що тут ніхто ні до кого не відчуває щирої приязні. Міражники скоса дивилися на те, що Беренільда серед них, але й самі не довіряли Арчибальду та його сестрам, на ласку яких покладалися. Тут багато всміхалися одне одному, але очі лишалися нещирими, слова — двозначними, а в повітрі немовби розливалася отрута. Ніхто нікому не звірявся у своїх думках, і всі ці люди пірнали у святковий вир лише для того, щоб забути, як сильно вони бояться одне одного.

З-поміж них усіх Офелію найбільше бентежив маленький шевальє. Він здавався таким юним, таким добре вихованим, таким недолугим у тих своїх окулярах з товстими скельцями, що справляв враження цілком безневинної істоти. Однак поруч нього всі почувалися незатишно, особливо Беренільда, а він наполегливо шукав її товариства. Говорячи з ним, вона ніколи не дивилася йому в очі.

Невдовзі Офелія відкрила для себе й нові обличчя в Місяцесяйві. Багато хто із чиновників приходив і зникав, з’являючись начебто ненадовго. Вона бачила, як ці люди сунуть до ліфтів у центральній галереї замку, за якими пильно спостерігає варта. Дехто спускався лише за кілька днів, а інших узагалі більше не бачили.

Зустрівши когось, хто заходив у такий ліфт, Беренільда завжди відверталася. Офелія зрозуміла, що вони їдуть у Вежу Фарука. Ошелешена своєю здогадкою, вона уважно роздивлялася посольство із саду. Будівля замку здавалася чітко окресленою в просторі: вежі, дахи, турелі — усе це спокійно здіймалося до нічних зірок. Однак попри цю видимість деякі ліфти сягали вище неба, у невидимий світ.

— Другий урок, — сказав Ренар, коли Офелія передала йому ще один пісочний годинник. — Ти побачиш, що тутешня архітектура дуже плинна. Ніколи не затримуйся надовго в службових приміщеннях, якщо більше нікого там не бачиш. Матінка Хільдеґарда вже знищила кілька кімнат, з яких не встигли вийти наші товариші.

Офелія здригнулася, оповита жахом.

Вона ще ніколи не зустрічала Матінку Хільдеґарду, але дещо дізналася з розмов про неї. Це була архітек-торка-іноземка, яка прибула з віддаленого й маловідомого Ковчега-на-Землі. Тамтешні мешканці виробляли з простором що хотіли, розтягуючи його, мов гумовий. Офелія врешті зрозуміла, що в Місяцесяйві із законів фізики знущалися не ілюзії Міражників, а неймовірні здібності Матінки Хільдеґарди. Кімнати замку були надійнішими за сейфи — а все завдяки тому, що кожен оберт ключа замикав їх в окремому просторі, тобто відділяв від решти світу, і туди ставало абсолютно неможливо дістатися.

Роздобувши олівець та аркуш паперу, Офелія змусила Ренара за сніданком у буфетній накреслити їй план усіх приміщень. Вона вже втомилася блукати наосліп у цьому химерному просторі. Скільки сходів вели туди, куди просто не могли ніколи дістатися? Скільки зал оздобилися вікнами, які нікуди не виходили?

— Овва! Ти забагато від мене хочеш, — сказав Ренар, чухаючи свою руду гриву. — Спробуй-но втиснути на один аркуш усі кімнати, у яких більше простору, ніж мало б бути... Ну, чого тобі?

Офелія постукала олівцем по коридорчику, призначення якого взагалі не розуміла.

— Це? — перепитав Ренар. — Це називається Роза Вітрів. їх тут чимало таких. Невже ніколи не бачив?

Узявши олівець, він домалював довгі стрілки, що розходилися навсібіч.

— Завдяки цій Розі Вітрів ти можеш скоротити шлях до садів біля каскадів, до великої їдальні, чоловічої курильні й дверей до службового коридору. Уся річ у тім, щоб запам’ятати кольори дверей. Зрозумів принцип?

Роздивляючись накиданий план, Офелія збагнула, що їй доцільніше розвивати пам’ять, аніж здатність орієнтуватися. Кортіло запитати в Ренара, де ця славнозвісна Матінка Хільдеґарда, якою їй уже голову проточили, але, на жаль, німота не давала їй такої можливості.

Це не завадило багато чого від нього навчитися — у будь-якому разі набагато більше, ніж від Беренільди з Торном. Обідаючи з Мімом, Ренар ставав дедалі балакучішим. Іноді вій давав поради, навіть не отримуючи пісочних годинників.

— Хлопче, нізащо не можна однаково вітатися з герцогом і бароном, навіть якщо вони з однієї родини!

Одному вклоняєшся так низько, щоб коліна свої побачив, а другому просто киваєш головою — та й годі.

Офелія стала краще орієнтуватися серед усіх цих аристократів. Вона вже навіть розуміла систему рангів і численні винятки з неї. Титули призначали або за володіння аристократів у Місяцесяйві чи в провінціях на Полюсі, або за особливі заслуги, або за привілеї, що їх надав Фарук. Часом поєднувалися всі три причини отримання титулу.

— Та кожному зрозуміло, що всі вони геть ні на що не здатні! — обурилася Ґаель. — Пнеться воно кудись, пришпилює фальшиві сонця до штучного неба, а насправді й котел полагодити не втне.

Офелія ледь не вдавилася своїм рагу із сочевицею, а Ренар скинув догори свої схожі на щітки брови. Інженерка зазвичай не втручалася в їхні розмови, але сьогодні сіла з ними вечеряти, не чекаючи запрошення. Поштовхом відсунувши Ренара на лаві, Ґаель розкинула лікті на столі й хижо зиркнула на Офелію своїм яскраво-блакитним оком. Половини обличчя не було видно з-за коротко остриженого темного як ніч волосся і чорного монокля в оці.

— Ну ж бо, ти, послухай мене! Я давно вже до тебе придивляюся і мушу сказати, що ти цікавий персонаж. Ходиш тут з наївним виглядом, а сам рознюхуєш, хто є хто й що тут до чого. Ти собі часом не шпигун?

Ґаель так наголосила на цьому слові, що Офелії стало незатишно. Невже ця жінка з безцеремонними манерами захоче виказати її Арчибальдовим жандармам?

— Чого тобі скрізь ввижається погане, кралечко? — втрутився Ренар, іронічно всміхаючись. — Цей бідолаха нічого в житті не бачив, крім невеличкого маєтку своєї господині. Не дивина, що він тут розгубився. Та й узагалі не втручайся в те, що я йому розповідаю: це наша з ним справа.

Ґаель на нього навіть не глянула. Вона не зводила очей з Офелії, а та намагалася невинно жувати сочевицю.

— Навіть не знаю, — пробуркотіла врешті вона. — Не можу я тебе розкусити.

Ляснувши рукою по столу на підтвердження цих слів, інженерка підвелася так само стрімко, як сідала.

— Не до вподоби мені це, — зізнався Ренар, коли вона пішла. — Схоже на те, вона справді поклала на тебе око. А я ж до неї роками стежку топчу...

Офелія доїла свою вечерю. їй стало трохи тривожно. Вона грала роль Міма не для того, щоб привертати до себе увагу.

Потім вона подумала про те, як Ґаель описала аристократів. У цьому світі ніхто не цінував слуг. Вони вели свій рід не від нащадків Фарука, а від простих людей, тож мали компенсувати брак надприродних здібностей фізичною працею. Тут було про що замислитися. Отже, Мі-ражник, який плете павутиння ілюзій, більш вартісний за людину, яка пере йому білизну й готує їсти?

Що ближче Офелія пізнавала світ Полюса, то більше розчаровувалася. Вона прийшла сюди, сподіваючись знайти людей, на яких можна покластися, а натомість бачила поряд лише розбещених дітей-переростків, починаючи від господаря замку... У голову не клалося, як високі обов’язки посланника могли довірити такому нахабі, який тільки те й робив, що кидав виклик усім нормам. Він ніколи не розчісувався, голився лише вряди-годи, виставляв на огляд дірки в кожній рукавичці й капелюхові, але ніщо не могло кинути тінь на його ангельську вроду. І цю вроду він використовував — нещадно зловживаючи — проти жінок. Зараз Офелія ліпше розуміла, чому Беренільда з Торном застерігали її від спілкування з ним: Арчибальд мав якийсь неймовірний хист схиляти жінок до переступу. Усі гості опинялися в нього в ліжку, а потім він говорив з їхніми чоловіками так відверто, що падала щелепа.

— Ви жирний, як боров! — розреготався він якось перед головою купецької гільдії. — Начувайтеся: ваша жінка найменш задоволена з усіх, яких я мав приємність відвідувати.

— Здається мені, вас дуже цікавить моя сестра Делі-ція, — мило звертався він до хранителя печатки. — Якщо бодай торкнетеся її, на жодному ковчегу не буде чоловіка з рогами, більшими за ваші: я особисто про це подбаю.

— Вам хоч іноді випадає виконувати свою роботу? — запитував він в офіцера варти. — Казав я вчора вашій дружині, що в Місяцесяйво заходять, як у пивницю! Я не дуже й проти, але мені вже випадало зустрічати людей, яких я аж ніяк не чекав тут побачити, та ще й у місцях, де вони б нізащо не мали опинитися...

Почувши ці слова, Офелія мало не перекинула на сукню Беренільди тацю з тістечками. Вона непомітно постукала по дереву. Арчибальд поки що ані словом не прохопився про їхню зустріч. Якщо вся Павутина бачила цю сцену його очима (здавалося, Торн у це вірить), то його сестри також скромно мовчали. Може, вони давно забули про ту подію? Чи лише чекали вдалого моменту, щоб поговорити з Беренільдою? Офелія постійно почувалася так, ніби ходить над прірвою.

Проте одного ранку вона помінялася ролями з Арчи-бальдом, дізнавшись деякі його таємниці. Настав один з тих рідкісних спокійних моментів, коли гості ще відпочивали після минулої пиятики й метроном Місяцесяйва завмер. Крім якогось аристократа з осклянілими очима, який вештався коридорами, наче сомнамбула, лише декілька слуг поралася на першому поверсі.

Офелія спустилася пошукати книжечку поезій, яку терміново зажадала Беренільда, — примхи вагітних часом дивні. Прочинивши двері бібліотеки, дівчина спершу подумала, що окуляри зіграли з нею якийсь жарт. Зникли рожеві крісла й кришталеві дзеркала. Пахло пилюкою, меблі стояли по-іншому, і Офелія не могла впізнати книжок на полицях. Позникали й сороміцькі твори, і філософські трактати про насолоду, і сентиментальні поезії. Тепер тут стояли спеціалізовані словники, якісь дивні енциклопедії, а головне — солідний корпус лінгвістичних досліджень: семіотика, фонологія, криптоана-ліз, типологія мов... Звідки в легковажного Арчибальда взялася така солідна книгозбірня?

Зацікавившись, Офелія навмання розгорнула пер-шу-ліпшу книжку: «За часів, коли наші предки розмовляли різними мовами...» Здригнувшись, вона мало не впустила її на підлогу, почувши за спиною голос Арчибальда:

— Вам подобається така література?

Озирнувшись, Офелія зітхнула з полегшенням: зверталися не до неї. Увійшовши, вона спершу не побачила в глибині бібліотеки Арчибальда з якимось іншим чоловіком. Вони схилилися над пюпітром для читання і, очевидно, також не помітили її.

— Звісно. Цей екземпляр відтворено дуже якісно, — зазначив Арчибальдів співрозмовник. — Якби не мій фаховий досвід, я вважав би, що переді мною оригінал.

Він говорив з акцентом, якого Офелія не могла розпізнати, бо ніколи досі не чула. Сховавшись за шафами, вона розмірковувала, чи можна їй узагалі тут стояти, але, не стримавши цікавості, потай визирнула. Незнайомець був такий низенький, що мав вилізти на ослінчик, щоб дотягнутися до пюпітра з книжкою.

— Якби не ваш фаховий досвід, я не використовував би ваших послуг, — байдужим тоном мовив Арчибальд.

— Де оригінал, сеньйоре?

— Це знає лише Фарук. Поки що доведеться скористатися копією. Спершу я повинен переконатися, що цей переклад вам до снаги. Монсеньйор офіційно доручив мені задіяти всі мої зв’язки, але йому вже уривається терпець, а під моїм дахом конкурентка, що прагне обійти мене. Я поспішаю.

— Ну ж бо, ну ж бо. Може, я й найкращий, але не варто очікувати від мене диваї — іронічно промовив незнайомець тоненьким голоском. — Досі ніхто ще не розшифрував Книгу Духа родини. Я можу запропонувати вам статистичний аналіз усіх особливостей цього документа: кількість символів, частотність використання кожного з них, довжина пробілів... Потім я перейшов би до порівняльного аналізу з примірниками інших копій, якими мені пощастило володіти.

— І все? Ви моїм коштом приїхали з іншого краю світу, щоб повідомити мені те, що я й без того вже знаю?

Арчибальд аж ніяк не виказував роздратування, але від його майже лагідного тону незнайомцеві, схоже на те, стало незатишно.

— Перепрошую, сеньйоре, але на неможливі завдання ради немає. Можу запевнити вас, що кожне нове порівняльне дослідження дуже збагачуватиме загальну статистику. Може, колись ми проллємо світло логіки на хаос цієї абетки.

— А мені казали, що ви найкращий у цій галузі! — розчаровано зітхнув Арчибальд. — Ми обоє гаємо час, мсьє. Дозвольте провести вас.

Офелія сховалася за мармуровим бюстом, і двоє вийшли з бібліотеки. Щойно за ними зачинилися двері, вона навшпиньках прокралася до пюпітра. На ньому лежала велетенська книга, страшенно схожа на ті, що зберігалися в Архівах Артеміди. Кінчиками пальців у читацьких рукавичках Офелія обережно перегорнула кілька сторінок. Таке саме загадкове мереживо арабесок, така сама текстура шкіряної обкладинки. Експерт мав рацію: ця копія була маленьким шедевром.

Отже, на інших ковчегах також існували Книги? Якщо вірити цьому коротуну-чужоземцю, то кожен Дух родини мав примірник, а з Арчибальдових слів випливало, що володарю Фаруку страшенно кортить розшифрувати власний...

Офелію охопило якесь тривожне передчуття. Частинки запаморочливої головоломки почали ставати на місце. Вона не сумнівалася, що «конкурентка», про яку говорив Арчибальд, це Беренільда. Проте час і місце не спонукали до подальших міркувань. Інтуїція підказувала, що вона почула таке, чого не повинна була чути, — отже, лишатися тут стало небезпечно.

Ступивши до дверей, Офелія не змогла повернути ручку й зрозуміла, що двері замкнули. Вона шукала поглядом вікно чи службовий вихід, але ця бібліотека не була схожа на інші знайомі їй приміщення. Тут навіть каміна не було. Світло лилося зі стелі, де ілюзія (до речі, доволі вдала) відтворювала схід сонця над морем.

Вона почула, як калатає в неї серце, і нараз зрозуміла, що тут панує якась надприродна тиша. Крізь стіни не чутно було метушні слуг. Офелія врешті почала стукати у двері, щоб сповістити про свою присутність. Її удари не відтворювали жодного звуку, немовби вона гатила кулаками в подушку.

Подвійна зала.

Ренар їй про такі вже розповідав. Тут в одному просторі поєднувалося два місця, і тільки Арчибальд мав ключі до обох. Офелія потрапила в пастку потаємної бібліотеки. Сівши на стілець, вона спробувала привести думки до ладу. Виламати двері? Вони нікуди не вели. Почасти вони були тут, а почасти — ні. Не можна скористатися тим, чого не існує. Чекати, коли повернеться Арчибальд? А раптом він іще протягом кількох тижнів сюди не зайде?

«Треба знайти дзеркало», — вирішила Офелія, підводячись.

На жаль, ця бібліотека була обставлена доволі скромно порівняно з іншими приміщеннями. Місяцесяйва.

Вона не намагалася ані потішити чийсь смак, погляд, ані вдовольнити зір грою світла. Розшукати тут дзеркало було годі й сподіватися. На поличках лежало багато кишенькових люстерок, щоб розшифровути написані нав-спак тексти, але в них навіть рука Офелії не пролізла 6.

Урешті вона знайшла посріблену тацю, на якій стояли пляшечки із чорнилом. Знявши їх, дівчина протерла поверхню носовичком і змогла побачити своє відображення. Таця була вузька, але протиснутися крізь неї можна було б. Офелія прихилила її до однієї з полиць. Арчибальд неодмінно мав замислитися, побачивши тацю в такому незвичному місці, але що вдієш?

Ставши на коліна на килим, Офелія уявила собі свою кімнату в дортуарі й опустила голову до таці. Вона ледь не зламала собі носа, окуляри ляснули, а від удару головою розлігся гул. Офелія, скривившись від болю, поглянула на обличчя Міма навпроти. Воно нічого не виражало. То їй несила пройти?

«Проходження крізь дзеркала неможливе без зіткнення із собою віч-на-віч, — казав колись двоюрідний дідусь. — Хто сповиває обличчя вуалями, хто бреше собі й бачить себе ліпшим, ніж насправді є, нізащо цього не зможе зробити».

Офелія зрозуміла, чому дзеркальна поверхня відштовхнула її. Вона мала на собі обличчя Міма й грала чужу роль. Розстебнувши ліврею, поглянула на своє старе, добре їй відоме відображення. Від удару в неї почервонів ніс і перекосило окуляри. Кумедно було дивитися на власне ошелешене обличчя, сплутане волосся, сором’язливі вуста, темні кола під очима. Може, не довершена подоба, але принаймні її власна.

Затиснувши під пахвою ліврею Міма, Офелія цього разу змогла пролізти в тацю. Вона незграбно опустилася на підлогу помешкання на вулиці Лазень, 6 і одразу ж одягнула на себе свою форму. Руки тремтіли, як осикове листя на вітрі. Цього разу вона врятувалася дивом.

Коли Офелія піднялася в апартаменти на найвищому поверсі замка, Беренільда, лежачи у ванні, невдоволено зиркнула на неї.

— Не минуло й року! Мені довелося відправити Розеліну шукати тебе, а мене тут навіть немає кому вдягнути. Може, ти ще й збірку поезій забув мені принести? — саркастично поцікавилася вона, киваючи на порожні руки Міма.

Офелія швидко озирнула покої, щоб пересвідчитися, що вони тут лише вдвох, а тоді повернула ключ у дверях. Набридлива мелодія програвача в передпокої змовкла: Офелія з Беренільдою опинилися в іншому просторі.

— Хто я для вас? — глухо запитала Офелія.

Гнів Беренільди миттю згаснув. Вона розкинула свої гарні, укриті татуюваннями руки по краях ванни.

— Що?

— Я не гарна, не могутня, не красуня, і ваш племінник не любить мене, — назвала по порядку Офелія. — Навіщо змушувати його одружуватися зі мною, якщо навіть моя присутність завдає вам стільки клопоту?

Беренільда на мить завмерла, ошелешена тим, що почула, а тоді мелодійно розсміялася, і на порцеляну ванни полетіли пінні бризки.

— Що за трагедію ви подуміси розігруєте, дівчинко моя? Я вибрала вас випадково, могла взяти вашу сусідку замість вас. Не будьте дитиною і допоможіть мені підвестися. Ця вода скоро кригою візьметься!

Офелія одразу розпізнала брехню. Поняття випадковості не входило до придворного лексикону. Монсеньйор Фарук шукав людину, здатну розгадати його Книгу, а Беренільда, можливо, уже знайшла її.