Зимові заручини

ІНТЕНДАНТСТВО

Офелія дивилася на бліде, невиразне обличчя Міма в настінному дзеркалі. У залі очікування не лишилося нікого, крім неї та якогось аристократа. Він жмакав у руках свій циліндр і час від часу нетерпляче позирав на двері з матового скла, що відділяли від секретаріату. Офелія, не виказуючи себе, спостерігала за ним у дзеркало. Цей чоловік, як і багато Міражників, справляв враження своєю поставою, що у вузькому піджаку здавалася аж перетягнутою. На обох повіках тріпотіли чорні цятки татуювань. Прийшовши, він тільки те й робив, що позирав на годинник на каміні. Дев'ята двадцять. Дев’ята сорок. Одинадцята п’ятдесят п’ять. Чверть на першу.

Офелія стримала зітхання. Він принаймні не від самого ранку чекав. Спершу вона блукала незліченними ліфтами, а потім цілий день стовбичила тут. Вона почувалася такою виснаженою, що в очах розпливалося попри окуляри. Консультантів приймали за рангом, а лакеїв — найостаннішими. Офелія намагалася не дивитися на порожні крісла, а також столик із печивом і кавою, бо не мала права навіть наближатися.

Вона могла б просто залишити печатку у секретаріаті, але знала, що не треба цього робити. Якщо Беренільда так роздратувалася, то це тому, що Торн навмисне «загубив» печатку, бо хотів нової зустрічі.

Скляні двері нарешті відчинилися. Вийшов якийсь чоловік і люб’язно вклонився своєму товаришеві, який досі сидів у залі очікування.

— На все добре, шановний віцепрезиденте, — сказав секретар. — Мсьє раднику, гірошу за мною.

Міражник увійшов до секретаріату, щось невдоволено пробуркотівши, і Офелія лишилася сама. Терпець у неї зрештою урвався, і вона, ухопивши чашку з кавою, вмокнула туди шматок печива й сіла в перше-ліпше крісло. Кава вже вистигла, і ковтати було боляче, але страшенно хотілося їсти. Змолотивши все печиво, що лежало на столику, Офелія прочистила ніс і одразу заснула.

Їй довелося миттю підхопитися, коли за годину прочинилися двері й звідти вилетів радник, ще більш невдо-волений, аніж коли заходив туди. Секретар зачинив за ним двері, навіть не глянувши на Офелію.

Не знаючи, що робити, вона трохи почекала, а потім постукала кілька разів, щоб нагадати про себе.

— Чого тобі? — запитав він, висунувшись.

Офелія знаком показала, що не може розмовляти, і тицьнула рукою в напрямку секретаріату. Вона хотіла увійти, як усі, хіба не зрозуміло?

— Мсьє інтендант повинен перепочити. Я не стану його турбувати заради лакея. Якщо маєш листа, дай мені.

Офелія повірити не могла. Вона стільки годин стовбичила тут, а їй навіть не зроблять таку ласку й не пустять усередину? Вона похитала головою і вперто показала на двері, які секретар заступив ногою.

— Ти що, не лише німий, а ще й глухий? Тим гірше для тебе.

І він ляснув дверима перед носом в Офелії. Можна було залишити печатку в залі очікування і повернутися ні з чим. Але ж ні. Вона почала сердитися. Торн хотів, щоб вона прийшла аж сюди? Що ж, нехай сам розбирається з наслідками.

Вона почала гатити руками в скло, аж поки по той бік не виринув силует секретаря без перуки.

— Забирайся, бо жандармів покличуі

— Що тут таке?

Офелія впізнала жорсткий Торнів акцент.

— О, ми потурбували мсьє? — пробелькотів секретар. — Не тривожтеся, будь ласка. Я зараз копняками вижену цього хама.

Офелія побачила крізь скло, як силует секретаря відштовхнула висока й худа Торнова постать. Коли він розчахнув двері й наставив на неї свій різко окреслений профіль, їй на мить здалося, що він міг не впізнати її. Звівши вгору підборіддя, вона зазирнула йому в очі.

— Нахаба! — завищав секретар. — Просто нечувано! Я зараз викличу жандармів.

— Це посильний моєї тітки, — проскреготав Торн крізь зуби.

Секретар розгубився, але потім опанував себе, удаючи безмежне засмучення.

— Як бачить мсьє, я цього не знав. Це прикра помилка.

Офелія здригнулася, коли Торн поклав їй на потилицю свою велику крижану руку й підштовхнув у ліфт, розташований у глибині секретаріату.

— Вимкніть зайві лампи: я вже нікого сьогодні не прийматиму.

— Так, мсьє.

— А мої завтрашні зустрічі?

Натягнувши великі окуляри з товстими скельцями, секретар перегорнув кілька сторінок записника.

— Мені довелося їх скасувати, мсьє. Коли вельмишановний віцепрезидент виходив від вас, він лишив запрошення: о п’ятій годині ранку відбудеться нарада міністрів.

— Ви отримали від шеф-кухаря список запасів у льохах та підвалах?

— Ні, мсьє.

— Цей документ потрібен мені для наради. Знайдіть його.

— Підвали, мсьє?

Секретареві, судячи з його тону, аж ніяк не кортіло спускатися в підвали — мабуть, вони були розташовані казна-як далеко. Проте він уклонився.

— Звісно, мсьє. До побачення, мсьє.

Безліч разів розшаркавшись і повторивши «мсьє», сек-ретар-підлабузник нарешті зник.

Торн опустив ґрати ліфта. Офелія лишилася на самоті з ним. Однак поки ліфт повільно підіймався, вони не обмінялися ані словом, ані поглядом. Інтендантську службу розмістили в одній із численних турелей Небо-града. Офелії здавалося, що секретаріат і Торнів кабінет розділяє величезна відстань. Її дуже гнітила мовчанка в ліфті. Вона чхала, прочищала ніс, кашляла, дивилася на свої черевики, а Торн не промовив ані слова, щоб їй стало затишніше.

Ліфт зупинився на вході у величезний коридор, де було безліч дверей, ніби клавіш на фортепіано. Може, вони потрапили до Рози Вітрів?

Торн штовхнув дві стулки дверей в кінці коридору. Прислів’я каже, що посада творить людину, а не навпаки. Потрапивши в інтендантство, Офелія почала сумніватися, чи справед ливо це щодо Торна. Його кабінет був холодний та аскетичний. Він аж ніяк не заохочував до надмірності. З робочих меблів стояв лише великий письмовий стіл, декілька стільців та шафи-картотеки по чотирьох кутках приміщення. Ані килима на підлозі, ані картин на стінах. Жодних дрібничок. З усіх газових світильників горів лише один, на столі. Темні дерев’яні панелі створювали похмуру атмосферу, яку не розганяли жодні вкраплення кольорів, крім корінців книжок на полицях. Функцію декору виконували рахівниці, мапи та графіки. Із загального стилю вибивалася хіба що стара, аж мало не дірява канапа, що стояла під круглим віконцем.

— Тут ви можете говорити спокійно, — сказав Торн, замкнувши за собою двері. Він зняв мундир з еполетами й залишився в простій куртці поверх бездоганно білої сорочки. Невже він не мерзнув? Попри кований радіатор у кабінеті стояв крижаний холод.

— Куди воно виходить? — запитала Офелія, указуючи пальцем на вікно.

Вона одразу приклала руку до горла. Голос звучав хрипко й нагадував скрегіт іржавого заліза. Ангіна й Мі-мова німота погано позначилися на голосових зв’язках.

Почувши її, Торн здивовано вигнув пошрамовану брову — лише цей мімічний прояв оживив його незворушне довгасте обличчя. Може, Офелія сама собі це вигадала, але зараз він здавався їй іще жорсткішим, ніж зазвичай.

— Надвір, — нарешті відповів він.

— Справді надвір?

— Справді.

Офелія піддалася спокусі: залізла на канапу, як дівчинка, і припала носом до віконця. У ньому стояла подвійна шибка, але скло все одно було холодне як лід. Глянувши вниз, вона побачила обриси валів, арок та веж, і в голові в неї запаморочилося. Там навіть розкинулася стоянка для гвинтокрилів! Рукавичкою Офелія витерла пару від свого дихання, а коли побачила шматок нічного неба крізь мереживо інею та бурульок, то їй перехопило подих. Серед зірок крутилися якісь чудернацькі завитки, залишаючи по собі кольорові шлейфи. Отже, це й було полярне сяйво?

«Як давно я не бачила неба?» — подумки зачудовано спитала вона себе.

Їй раптом здавило горло, і не лише від застуди. Вона згадала всі зоряні ночі, якими ніколи не знаходила часу помилуватися у своїй маленькій Долині.

Офелія геть забула б про Торна в себе за спиною, якби хід її роздумів не перервав різкий телефонний дзвінок. Наречений зиркнув на неї, поглядом вимагаючи, щоб вона не виказувала своєї присутності, а тоді підняв слухавку.

— Так? Пройшла? Чотири години. Буду.

Поклавши слухавку на держак, він знову глянув на Офелію. Вона хотіла пояснень, але Торн стояв, спираючись на письмовий стіл, склавши руки на грудях, немовби сам чекав того самого від неї. Під його поглядом вона знайшла в кишені уніформи печатку, поклала її на стіл і прокашлялася, щоб голос звучав ясніше:

— Ваша тітка була не в захваті від виявленої вами ініціативи. Правду кажучи, мені вона теж не дуже сподобалася, — додала Офелія, згадавши проведені в залі очікування години. — Чи не простіше було б зателефонувати в Місяцесяйво?

Торн роздратовано пирхнув своїм великим носом.

— Телефонні лінії в Небограді ненадійні. І поговорити я хотів не зі своєю тіткою.

— Що ж, слухаю вас.

Офелія мимоволі сказала це холоднішим тоном, ніж їй хотілося. Безумовно, у Торна мали бути вагомі причини, щоб організувати цю зустріч, але все одно вона почувалася ні в сих, ні в тих. Він постійно щось приховував — от і має результат.

— Від цього маскараду мені незручно, — повідомив Торн, глянувши на годинник. — Зніміть, будь ласка.

— У мене лише сорочка під лівреєю, — відповіла Офелія, крутячи в руках ґудзик коміра.

Їй одразу стало соромно, що вона виказала свою цнотливість. Саме такої розмови з Торном вона всіляко хотіла уникнути. Хай там як, цьому чоловікові було цілком байдуже до таких ситуацій. Клацнувши кришкою годинника, він указав їй поглядом на шафу за письмовим столом.

— Пальто візьміть.

«Зробіть це, зробіть те...» У деяких питаннях Торн був гідним племінником своєї тітки. Офелія обійшла важкий дерев’яний стіл і відчинила дверцята шафи. Вона побачила там лише Торнові речі, надміру строгі й завеликі.

Не знайшовши нічого кращого, вона зняла з вішака довге чорне пальто.

Позирнула на Торна, щоб переконатися, що він не підглядає, але він демонстративно стояв спиною до неї. Галантно? Іронічно? Байдуже?

Розстебнувши ліврею, Офелія накинула пальто. Вона глянула на своє відображення у дверцятах шафи й насупилася. Така худенька в цьому завеликому пальті, вона здавалася дитиною в одязі дорослого. Потріскані губи, червоний ніс — обличчя справді мало жахливий вигляд. Темні кучері погано трималися в шиньйоні й спадали на щоки, підкреслюючи блідість шкіри. Навіть крізь сірі окуляри видно було темні кола під очима. Офелії стало так шкода себе, що власна сором’язливість здалася ще безглуздішою.

Від виснаження вона не могла триматися на ногах, тому сіла за письмовий стіл. Ноги не сягали підлоги: стілець робили на Торнів зріст.

— Слухаю вас, — повторила вона.

Стоячи навпроти неї і спираючись на стільницю, він вийняв з кишені куртки якийсь папірець і штовхнув через письмовий стіл до Офелії.

— Читайте.

Не знаючи, що й подумати, вона закасала надто довгі рукави пальта й взяла прямокутний аркуш. Телеграма?

Офелія кілька разів перечитала текст. їй аж забракло повітря.

— Доволі неприємно, — зазначив Торн голосом, який нічого не виражав. — Ваші Настоятельки припустилися помилки, повідомивши вашій родині цю адресу. Мені аж ніяк не можна писати в інтендантство, а тим паче телеграми надсилати.

Офелії довелося підвести голову, щоб через стіл поглянути йому у вічі. Цього разу вона по-справжньому розлютилася. За пошту відповідав він. З його вини вона вважала, що сім’я забула її, а батьки тим часом не могли місця собі знайти від тривоги.

— Про які це листи говорить моя сестра? — сердито промовила вона. — Ви ніколи нічого не передавали мені. Чи відправили ви бодай ті, що ми вам довірили?

Мабуть, вона здавалася по-справжньому лютою, бо Торн втратив притаманну йому незворушність.

— Я б не міг бути таким недбалим і загубити всі ці листи, — пробуркотів він.

— Тоді хто розважається, перехоплюючи наше листування?

Торн підняв кришку годинника й знову закрив її. Офелію вже почало дратувати, що він постійно стежить за часом.

— Не знаю, але явно хтось дуже вправний. Контроль за доправленням пошти належить до моїх повноважень. Якби не ця телеграма, я б навіть не дізнався, що листи зникли.

Офелія прибрала за вухо пасмо волосся, що впало на ніс.

— Дозволите мені прочитати її?

Ці слова могли збити з пантелику, але Торн одразу зрозумів, про що вона.

— Я не власник цієї телеграми. Ви не повинні питати в мене дозволу.

Офелія насупилася під своїми окулярами. Звідки він дізнався? О, так, вони з тіткою Розеліною говорили про це у гвинтокрилі за обідом з помічником капітана. Отже, Торн, хоч і здавався зверхнім та відстороненим, насправді уважно все слухав.

— Ви торкалися її останнім, — пояснила вона. — Мені доведеться розпочати читання з вас — іншого виходу немає.

Схоже, ця звістка не сподобалася Торну. Він кілька разів відкрив і закрив кришку годинника.

— Печатка на телеграмі справжня, — сказав він. — Сумніваюся, щоб її підробили, якщо вас непокоїть саме це.

Торнові очі у світлі лампи на столі блищали якось дивно, мов два шматки металу. І щоразу, коли він дивився на неї, як-от зараз, їй здавалося, ніби він намагається прорватися їй аж у душу.

— Сподіваюся, ви не ставите під сумнів моїх слів, — урешті промовив він зі своїм грубим акцентом. — Може, ви радше мене прочитати намагаєтеся?

— Ви надто високої думки про мене, — похитала головою Офелія. — Читач не може глибоко цізнати психологію людей. Я здатна вловити лише плинні стани свідомості, побачене, почуте, відчуте вами на дотик, поки ви тримали в руках цей предмет, але запевняю вас, що все це дуже поверхневе.

Офелія ніколи не вміла говорити переконливо. Торців годинник відбивав час: «Тік-так, тік-так, тік-так».

— Хтось веде свою гру з листуванням, — зітхнула вона, — і я більше не хочу наражатися на небезпеку стати жертвою маніпуляцій.

На її превелике полегшення, Торн врешті прибрав годинник у кишеню куртки.

— Дозволяю.

Поки Офелія розстібала ґудзики своєї захисної рукавички, він спостерігав за нею з притаманною йому відстороненою цікавістю.

— Ви можете прочитати що завгодно?

— Ні, не все. Я не можу читати ані органічної матерії, ані природної. Люди, тварини, рослини, необроблені мінерали поза моїм доступом.

Офелія глянула на Торна поверх своїх окулярів, але він більше нічого не питав. Узявши телеграму голою рукою, вона одразу опинилася посеред такого виру вражень, що в неї перехопило подих. Як вона й думала, Торнова незворушність виявилася оманливою. Зовні він здавався холодним, як мармурова брила, а всередині думки перепліталися в такому шаленому темпі, що Офелія не могла вловити жодну з них. Торн міркував багато й робив висновки дуже швидко. Вона ніколи ні в кого не читала нічого подібного.

Здійснюючи подорож у часі, вона незабаром побачила, з яким подивом він дізнався про телеграму — отже, не збрехав, а справді не підозрював про викрадені листи.

Офелія далі заглибилася в минуле. Телеграма потрапила до Торна від незнайомця, а той отримав її від іншої особи. Усі вони були поштовими службовцями, зануреними в дрібні повсякденні клопоти. Вони мерзли, потерпали від болю в ногах, хотіли вищої платні, але ніхто з них анітрохи не цікавився повідомленням, надісланим в інтендантство. Офелія не змогла сягнути далі за руки чергового, який транскрибував звукові сигнали на приймальній станції.

— Де телеграф? — запитала вона.

— У Небограді, біля ангарів для гвинтокрилів.

Торн скористався із читання, щоб навести лад у папірцях на іншому кінці стола — місця для консультантів; Він розкладав рахунки в стоси, ставив на них печатки й прибирав у теки.

— Звідки йдуть сигнали?

— Якщо телеграма приходить з іншого ковчега, як зараз, то її приймають безпосередньо з Північого Вітру, — сказав він, не відволікаючись від сортування паперів. —

Це маленький ковчег, спільно контрольований кількома родинами й призначений для повітряної пошти.

На колене запитання Офелії він відповідав крізь зуби, немовби роблячи над собою зусилля, щоб зберегти спокій. Вона всерйоз замислилася, чи не вважає він її туго-думкою. Вона справді нізащо б не змогла змагатися з його гарячково-швидким розумом.

— Я поділяю вашу думку, що телеграма справжня, — сказала Офелія, застібаючи рукавички. — А ще я впевнена, що ви щирі. Пробачте мої сумніви.

Ці слова подіяли: Торн підняв погляд від рахунків. Мабуть, він не звик до світських розшаркувань, бо не знайшов відповіді — лише виструнчився, як опудало. Мабуть, через те, що давно вже настала ніч, його безбарвне волосся, яке він завжди зачісував назад, спадало тепер на чоло, прикриваючи посічену шрамами брову.

— Це не дає відповіді на загадку зниклих листів, — додала Офелія, зніяковівши від його мовчанки. — Моя присутність на Полюсі не така вже й таємниця. Що нам далі робити?

— Ми геть нічого не знаємо про особу та наміри того, хто перехопив листи, — урешті промовив Торн. — Отже, стратегію не мінятимемо. Гратимете роль німого лакея в Місяцесяйві, а служниця в маєтку вдаватиме, що ви там.

На цих словах він відкрутив лампове скло й без зайвих дій та розмов підпалив телеграму від блакитного полум’я.

Офелія зняла окуляри й почала розтирати повіки. Від читання голова розболілася ще сильніше. Вона зачепила Торнові думки лише побіжно, але їхній шалений темп доводив до запаморочення. Невже він постійно так почувався?

— Цей маскарад стає абсурдним, — прошепотіла вона. — Та й узагалі яка нам різниця, побачать мене до весілля чи після? Одруження не захистить мене від витівок родини, махінацій та всілякої мстивої мерзоти.

Офелія прокашлялася, бо геть захрипла. Якщо так триватиме, голос геть пропаде.

— По-моєму, годі нам колупатися в дрібницях і все ускладнювати, а мені — ховатися, — договорила вона. — І хай буде що буде.

Вона рішучим жестом знову надягнула окуляри й зачепила ліктем чорнильницю, яка перекинулася і залила гарну лаковану поверхню стола. Торн підхопився і шарпнув свої папери подалі від чорної калюжі. Офелія порпалася в кишенях складеної на стільці лівреї, вивертаючи звідти всі свої носовички.

— Вибачте, вибачте, — примовляла вона, витираючи стіл, аж тут помітила, що поставила Торнові на куртку чорнильну пляму. — Я піду в хімчистку, — пообіцяла вона, ще більше зніяковівши.

Тримаючи в руках свої папери, Торн дивився на неї, не кажучи ані слова. Офелія пройшлася поглядом но всій його великій худорлявій постаті, подивилася в очі й здивувалася, не побачивши там навіть натяку на гнів. Торн сам здавався розгубленим. Він першим відвів очі: здавалося, що це він завинив, а не Офелія.

— Ви помиляєтеся, — процідив крізь зуби Торн, складаючи папери в шухляду. — Якщо все складатиметься, як я сподіваюся, то коли я з вами одружуся, наша ситуація дуже зміниться.

— Як?

Торн передав їй стос промокальних папірців.

— Ви вже деякий час мешкаєте в домі Арчибальда. Мабуть, зараз ви краще розумієте особливості його родини?

— Так, деякі.

Чорнильна калюжа розповзалася далі, Офелія ж розкладала на її шляху чорнильний папір.

— Потрібно дізнатися про них щось іще?

— Ви чули про церемонію Дару?

— Ні.

Здавалося, він роздратований, бо очікував слова «так». Зараз він сів продивлятися реєстри, що лежали на секретері. Схоже було, що йому дуже не хочеться зустрічатися з Офелією поглядом.

— Під час кожного весілля присутній хтось із Павутини, — дуже непривітно пояснив він. — Накладанням рук він сплітає для подружжя зв’язок, що дозволяє «паруватися».

— Що ви хочете цим сказати? — пробелькотіла Офелія, припинивши витирати стіл.

Торн, схоже, знову розсердився.

— Скоро ви належатимете мені, а я — вам.

Закутана в довге чорне пальто дівчина здригнулася всім тілом.

— Боюся, що не розумію, — ледь чутно промовила вона. — Я принесу вам у дар свій анімізм, а ви мені — ваші ляпаси?

Згорбившись над секретером, поринувши в бухгалтерську документацію, Торн пробуркотів відповідь так, немовби в нього розболілося горло:

— Але цей шлюб принаймні зробить вас сильнішою, хіба ні? Ви мали б почуватися задоволеною.

Офелія подумала, що терпіти цей сарказм їй несила. Жбурнувши промокальні папірці на стіл, вона підійшла до секретера й поклала свою руку у вкритій плямами рукавичці на сторінку, у яку поринув Торн. Він черкнув по ній очима, гострими як леза, а вона у відповідь зухвало блиснула окулярами.

— Коли ви збиралися поговорити зі мною про це?

— На все свій час, — пробуркотів наречений.

Торн почувався ніяково, і від цього настрій в Офелії лише погіршився. їй діяло на нерви, що він поводиться не так, як завжди.

— Чому ви стільки всього приховуєте від мене? — не вгавала вона. — Невже так мало довіряєте мені? А я собі думала, що дала достатньо доказів своєї доброї волі.

Офелія зі своїм хрипким голосом здавалася собі жалюгідною, але її докори заскочили Торна зненацька. Його жорсткі риси обличчя аж розгладилися від подиву.

— Я усвідомлюю, що ви докладаєте зусиль.

— Але їх замало, — пробурмотіла вона. — Ваша правда. Сидіть у своєму кублі. Я надто незграбна, щоб довірити мені кігті Драконів.

Здригаючись від нападу кашлю, Офелія прибрала руку зі сторінки. Торн довго роздивлявся чорнильний відбиток, який залишила її маленька рука, немовби міркував, говорити чи ні.

— Я вчитиму вас, — урешті кинув він.

Здавалося, йому так само незручно промовляти ці три слова, як Офелії — чути їх.

«Ні, — подумала вона. — Тільки не це. Він не має права».

— Що ж, ви ніколи раніше не завдавали собі такого клопоту, — докірливо промовила Офелія, відводячи очі.

Торн здавався дедалі більш розгубленим. Він розтулив рота, але не встиг нічого сказати: задзвонив телефон.

— Що? О третій? — пробуркотів він, знявши слухавку. — Ясно. Так, добраніч.

Він поклав слухавку, а Офелія ще раз марно приклала папірець до величезної чорнильної калюжі, яка вже всоталася в стіл.

— Мені вже час. Можна скористатися вашою шафою?

Перекинувши через руку ліврею Міма, вона вказала на дзеркало у відкритих дверцятах. Треба було повертатися, поки не пізно.

У глибині душі вона знала, що вже й так надто пізно.

Приступивши до дзеркала, Офелія побачила високий Торнів силует. Він підійшов до неї дерев’яним кроком.

Обличчя в нього потемнішало від стримуваної люті. Йому не сподобалося, як обернулася їхня розмова.

— Ви повернетеся? — грубо запитав він.

— Навіщо?

Офелія мимоволі насторожилася. У дзеркалі вона бачила відображення Торна: він насупився, так що шрам на брові змінив форму.

— Завдяки вашій здатності проходити крізь дзеркала ви зможете приносити мені звіти про ситуацію в Міся-цесяйві. Крім того, — додав він, раптом дуже уважно позирнувши на свої черевики, — здається, я починаю звикати до вас.

Це речення він промовив нейтральним тоном, мов бухгалтер, але Офелія здригнулася. У голові запаморочилося, перед очима все попливло.

Він не мав права.

— На час прийому відвідувачів я замикатиму шафу на ключ, — підхопив Торн. — І ви зможете цілком безпечно заходити сюди о будь-якій порі дня та ночі.

Офелія занурила палець у дзеркало, ніби у воду, і раптом побачила їх разом. Маленька Анімістка, яка аж тонула в завеликому для неї пальті, хвороблива й затуркана. І Дракон — височезний, роздратований, із завжди насупленим від невпинних міркувань чолом. Два цілком протилежні світи.

— Торне, я мушу поговорити з вами відверто. Гадаю, ми чинимо неправильно. Цей шлюб...

Офелія урвала саме вчасно, усвідомивши, що мало не сказала: «Цей шлюб — лише результат махінацій Беренільди. Вона використовує нас, щоб досягнути своєї мети. Ми не повинні грати в її гру». Переконливо пояснити це Торнові, не маючи доказів, вона не могла.

— Я розумію, що назад дороги немає, — зітхнула вона, — Просто майбутнє, яке ви мені пропонуєте, не вабить.

У дзеркалі вона побачила, як Торн стиснув зуби. Здавалося, його, який ніколи не надавав значення чужій думці, дуже зачепили ці слова.

— Я казав, що ви не переживете зиму, а ви довели, що я помилявся. Гадаєте, я не зможу колись забезпечити вам гідне життя? Дозвольте й мені довести, на що я здатний.

Торн говорив уривчасто, стиснувши зуби, немовби це вимагало від нього великих зусиль. Офелія почувалася аж ніяк не добре. їй анітрохи не хотілося відповідати.

Він не мав права.

— Ви могли б надіслати телеграму моїм рідним, щоб заспокоїти їх? — жалісно пробелькотіла вона.

У дзеркалі Офелія помітила спалах гніву в Торнових очах. На мить їй здалося, що він грубо відмовить, але він кивнув. Вона кинулася в дзеркало шафи й ступила на підлогу своєї кімнати в дортуарі, по інший бік Небограда. Трохи постояла в холодній темряві, кутаючись у надто велике пальто. Шлунок крутило, до горла підступала нудота.

Вона чекала від Торна чого завгодно — грубощів, зневаги, байдужості.

Але він не мав права закохатися в неї.