Зимові заручини

ПОГРОЗА

На шевальє була смугаста піжама. Облизавши рештки льодяника на паличці, він підняв на Офелію свої круглі окуляри.

— Не варто залишати ключ у замковій шпарині. Ви не знаєте цього фокусу? Ключ виштовхують булавкою, а під двері з іншого боку спершу підсовують аркуш паперу. Коли на нього падає ключ, його треба лише витягнути. Якщо під дверима достатньо велика щілина, це завжди спрацьовує.

Стоячи у своєму великому чорному пальті, Офелія безпорадно опустила руки й зовсім не слухала, що казав їй шевальє. Присутність у кімнаті цього маленького Мі-ражника була для неї дуже неприємна. Його обличчя нічого не виражало. Він дуже спокійно поплескав по ліжку, щоб вона сіла поруч.

— Мадемуазель, здається, вам недобре. Влаштуйтеся зручніше. Музика вам не дуже заважає?

Офелія лишилася стояти. Вона була в такому розпачі, що забула про свій біль і не мала жодної гадки про те, що потрібно сказати чи зробити. їй стало ще гірше, коли хлопчик незграбно витягнув з-під своєї піжами стосик конвертів.

— Я проглянув вашу особисту кореспонденцію. Сподіваюся, ви не проти? Мені часто закидають надмірну допитливість.

Зниклі листи... Геть усе до дідька! Як вони потрапили до рук цієї дитини?

— Матінка дуже тривожиться за вас, — зазначив шевальє, беручи навмання один з листів. — Пощастило вам.

Моя перша мати померла. Добре, що в мене є мадам Беренільда. Вона для мене дуже важлива. — Він поглянув на Офелію спокійними очима, що здавалися більшими під товстими скельцями окулярів. — Ви обміркували пропозицію Ґюстава? Щоб виконати свою частину угоди, у вас є час до сьогоднішнього вечора.

— Замовник — ви? — ледь промовила вона тонким голосом, уточнюючи.

Шевальє незворушно вказав пальцем на програвач, з якого лунали фанфари.

— Мадемуазель, говоріть голосніше, щоб я вас чув. Якщо ви не вб’єте дитину, — спокійно продовжив він, — Ґюстав нацькує на вас жандармів. Я не маю на них великого впливу, а він має.

Хлопчисько почав гучно гризти рештки льодяника.

— Головне — не вбити мадам Беренільду, а лише дитину. Гадаю, якщо вона невдало впаде, цього буде досить. Дитина неодмінно мусить померти, бо інакше вона може посісти моє місце в серці мадам Беренільди, розумієте?

Ні, Офелія не розуміла. їй у голову не клалося, що в маленькому тілі десятирічного хлопчика жила така хвора душа. Усе через це місце з його аристократами й клановими війнами: такий світ не давав дітям навіть шансу розвинути моральну свідомість.

Шевальє жбурнув на підлогу паличку від льодяника й почав зосереджено копирсатися в листах Офелії.

— Я дуже уважно спостерігаю за всім, що стосується мадам Беренільди. Перехоплювати її сімейне листування — така собі маленька розвага. Я натрапив на ваше — і дізнався, що ви в маєтку. Не турбуйтеся, — сказав він, поправляючи окуляри на носі, — я нікому нічого не сказав, навіть Ґюставові.

Сидячи на краєчку ліжка, він став гойдати ногами, раптом дуже зацікавившись своїми домашніми капцями з хутряною оторочкою.

— Правду кажучи, я трохи знервований. Спершу в моєму домі селять незнайомку, не діставши мого дозволу. Потім, коли я вирішую сам навідати вас, з’ясовується, що вашу роль нібито виконує служниця. Принада для допитливих, чи не так? Щиро зізнаюся, мадемуазель, що не маю смаку до таких жартів. Це бідне дівча переконалося в цьому на власному гіркому досвіді.

Офелія здригнулася. Хто замінив її в маєтку? Фісташка? Вона про це ніколи не замислювалася. Жодного разу не подумала про людину, яка ризикувала життям замість неї.

— Ви заподіяли їй зло?

— Просто покопирсався в неї в голові, — знизав плечима шевальє. — Так я й дізнався, що лакейчук — це насправді ви. Я хотів на власні очі побачити, що до чого, і тепер цілком спокійний. Ви надто посередня особа, щоб мадам Беренільда могла вас полюбити.

І він знову поринув у листи, зосереджено наморщивши носа.

— Ця інша добродійка — ваша родичка, як я зрозумів.

— Не смійте її чіпати.

Офелія не встигла прикусити язика. Вона відчувала всіма своїми фібрами, що провокувати цього хлопчика нерозважливо й небезпечно. Він звів на неї свої круглі окуляри, і вперше вона побачила, як він усміхається — ніяково, майже сором’язливо.

— Якщо мадам Беренільда втратить дитину до сьогоднішнього вечора, я не матиму жодних причин нападати на вашу родичку.

Шевальє склав листи Офелії під сорочку піжами й похитнувся, підводячись із ліжка. Він був дуже самовпевне-ний як на гаку незграбну дитину. Попри зламане ребро Офелія добряче відшмагала б його, якби могла поворухнутися. їй здавалося, що її дух та тіло тонуть у цих темно-зелених, наче пляшкове скло, окулярах. Попри юний вік шевальє виявився не набагато нижчим за неї на зріст, коли підвівся. Вона не могла відвести погляду від його спокійних очей під татуйованими повіками.«Ні, — подумала Офелія, напружуючи всі сили. — Я не повинна дозволити йому керувати моєю свідомістю І»

— На жаль, мадемуазель, ви не збережете жодних спогадів про нашу розмову, — зітхнувши, сказав шевальє. — Однак я переконаний, що ви не залишитеся до неї байдужою. Вона, сподіваюся, справила на вас враження. Дуже погане й дуже глибоке враження.

Він кивком попрощався з дівчиною, вийшов і зачинив за собою двері.

Офелія стояла в довгому пальті Торна, не в змозі поворухнутися. Шалено боліла голова. Вона зняла голку з платівки, щоб патефон нарешті замовк, і подумала: чому взагалі його завела? Потім здивовано кліпнула очима, побачивши ключ.

Дивно, вона таки не замкнула дверей. От дурепа!

Щось пристало до її панчохи, коли вона йшла кімнатою. Офелія шоркнула ногою, щоб позбутися цього, та подивилася вниз. Це була паличка від льодяника. Не кімната, а сміттєзвалище.

Дівчина обережно сіла на ліжко й уважно оглянула кімнату. Її ліврея, акуратно складена, висіла на спинці стільця. З тазика хтось вилив брудну воду. Двері нарешті були замкнені на ключ.

Але тоді чому, чому її мучило відчуття, ніби вона забула щось важливе?

— Повісився? Ну, туди йому й дорога!

Не встигла Офелія сісти за стіл для слуг, як Ренар уже оголосив їй про цю подію між двома ковтками кави. «Хто повісився?» — хотіла вона запитати й подивилася на нього так, що він вирішив розвииути цю тему й указав їй на інших слуг.

— Ти наче з неба впав, хлопчеі Сьогодні всі тільки про це й говорять! Ґюстав, старший мажордом, — його знайшли вранці в зашморгу... Повісився на балці у своїй кімнаті.

Якби Офелія не сиділа на лаві, то не втрималася б на ногах. Вона поговорила про Ґюстава з Торном, і ось Ґюстав мертвий! Дівчина знову пильно подивилася на Ренара — їй кортіло дізнатися, як це сталося.

— Ти ніби засмучений? — здивувався Ренар, звівши догори брови. — Ну, тоді ти єдиний, хто його оплакуватиме, правду тобі кажу. Адже він був хитрий, розпусний. Справжній негідник. Кажуть, у нього на столі знайшли виклик до Палацу Правосуддя — незаконне привласнення, перевищення службових повноважень і таке інше! — І Ренар красномовним жестом чиркнув пальцем по шиї. — Йому неодмінно був би гаплик. Хто бавиться з вогнем — неодмінно підпалить крильця.

Офелія ледь торкнулася кави, якої Ренар з поблажливим виглядом налив їй у чашку. Органи правосуддя були тісно пов’язані з Інтендантством — отже, за всім цим стояв Торн. Він дотримав свого слова. Офелії було б тішитися і бути спокійною за свою долю та за дитину Беренільди, але страх не полишав її. «Що ж тепер буде? — думала дівчина. — Сподіваюся, Торн не накаже своїй бабусі викинутися з вікна?»

Ренар так старанно шкрябав підборіддя, що вона струсила із себе ці думки й подивилася на нього. А він сидів, утупившись у порожню чашку, і вигляд у нього був якийсь збентежений.

— Ти знову заступаєш на службу від сьогоднішнього дня? Через цю безглузду оперу?

Офелія кивнула. Вона не мала вибору. Сьогодні ввечері в Опері давали весняну виставу на честь Фарука. І Беренільда вимагала обов’язкової її присутності. Вона навіть домоглася, щоб дівчині дали маленьку роль гондольєра. Тож Офелія розуміла, який важкий вечір чекає на неї. І ще ця тріщина в ребрі...

— А ось мене там не побачать, — пробурчав Ренар. — Моя поважна господиня глуха як тетеря. Усі ці опери їй не потрібні.

Він так і не відірвав погляду від горнятка з недопитою кавою, і між його густими бровами пролягла зморшка, яка свідчила про те, що його щось непокоїть.

— А тобі не зарано вилазити на світ божий? — з грубуватою турботою запитав він. — Після всього, що ти пережив... Один-єдиний день відпочинку — замало після такої халепи, у яку ти втрапив. Чи не так?

Офелія терпляче чекала, коли ж він вимовить те, що горошиною мулило йому язик. А тим часом Ренар чухав потилицю, погладжував бакенбарди, боязко роззирався довкола й мовчав. Потім раптом сунув руку в кишеню.

— На. Тримай! Тільки дивися, не звикай до таких подарунків, затямив? Це так... особливий випадок, зрозумів?

Розгубившись від усіх цих «Затямив?», Офелія неодмінно глянула на зелений пісочний годинник, що стояв біля її горнятка. Ось коли вона була щаслива, що не повинна говорити! Зараз у неї просто не стало б слів, щоб висловити свої почуття. Адже досі це вона віддавала Ренару отримані чайові...

А він поклав на стіл могутні руки й насупився, наче боявся, що така добра справа зашкодить його репутації.

— Три блакитні, які ти отримав від Матінки Хільде-ґарди... — процідив він крізь зуби. — Жандарми не повернули їх тобі, чи не так? Я вважаю, що це несправедливо, ну, і ось...

Офелія дивилася на Ренара, на його грубо виліплене обличчя з палахкими очима під рудими бровами, на кошлату вогненну шевелюру. їй здавалося, що зараз вона розгледіла цього чоловіка набагато пильніше, ніж раніше. Торн наказував їй нікому недовіряти, але зараз вона була не здатна підкоритися його застереженню.

— Не дивися на мене так, — буркнув Ренар, відвертаючись. — У тебе очі, як у жінки... Мені навіть якось ніяково, знаєш...

Офелія повернула йому пісочний годинник. Хай би що він думав, йому вони були потрібніші, ніж їй. Ренар поперхнувся від подиву, але потім несподівано розплився в сяйливій усмішці.

— Ага, я зрозумів! Ти хочеш побачити Його і щоб Він побачив тебе, так чи що?

І він майже ліг на стіл, присунувшись до Офелії впритул, щоб ніхто, крім неї, його не почув.

— Наш монсеньйор безсмертний, — прошепотів він. — І лише аристократи можуть дивитися йому в обличчя. А ось я, хлопче, одного разу потрапив йому на очі! Це тривало лише мить. Я тоді супроводжував мадам Кло-тильду й бачив його, як оце зараз тебе, — не брешу! Можеш мені повірити, хлопче, він кинув на мене погляд. А коли безсмертний кидає на тебе погляд, це... сам розумієш!

Ренар здавався страшенно гордим — Офелія навіть не знала, усміхнутися йому чи скорчити розумну міну. Спілкуючись зі слугами, вона досить скоро помітила, що вони вкрай забобонно ставилися до Фарука й до всього, що було з ним пов’язане. Вважалося, ніби будь-який знак уваги з його боку, навіть випадковий погляд, дарує душам безсмертя. Ті, кому випало щастя бути поміченими Духом родини, були впевнені, що переживуть тілесну смерть. Решта ж приречена на небуття. Анімісти не дотримувалися віри в Артеміду. їм подобалося вважати, що вони продовжують існувати через пам’ять про предмети, що їм належали, та й по всьому.

Ренар поплескав Офелію по плечу, немов хотів її втішити.

— Я знаю, у тебе маленька роль у виставі. Але не сподівайся, що він тебе помітить. Ми з тобою невидимки в очах сильних світу цього.

Офелія міркувала над цими словами, пробираючись між слугами в коридорі першого поверху. Сьогодні вранці тут панувала шалена метушня. Лакеї, покоївки й посильні кидалися на всі боки, наступаючи одне одному на ноги. І все говорили тільки про оперу — смерть Ґюстава вже нікого не цікавила.

Кожен подих відлунював болем у ребрах Офелії. Вона стала шукати тихіші місця, але і в садах, і в салонах була та сама тиснява. Крім мешканців маєтку, сюди з’їхалися міністри, радники, світські левиці, дипломати, художники й денді. І всі вони прибули з однією лише метою — потрапити в ліфти Арчибальда, які, на відміну від інших, сполучалися з Вежею Фарука. Весняні свята давно вже стали найбільш очікуваною подією на Полюсі. Та й жандармів із цієї нагоди нагнали сюди вдвічі більше.

У музичному салоні, на жаль, також панувало гарячкове збудження. Сестри Арчибальда буквально казилися через проблеми зі сценічними костюмами. Головні убори дуже тиснули на голову, шпильок катастрофічно бракувало...

Офелія знайшла Беренільду за ширмою. Вона стояла, граційно піднявши догори руки в рукавичках. Кравець, який підносив їй для примірки атласні пояси, дратував її.

— Я ж просила замаскувати мій живіт, а не підкреслювати, що він округлився!

— Нехай це не турбує мадам. Я приготував для мадам набір вуалей, які все приховають.

Офелія розсудливо стала осторонь, але так, щоб бачити Беренільду у великому дзеркалі. Щоки красуні палали від хвилювання. Вона не прикидалася закоханою у Фарука — вона справді була в нього закохана.

Офелія чітко читала у великих прозорих очах господині її таємні думки: «Я скоро побачу його. Я повинна бути найгарнішою. Я зможу його завоювати!»

— Як прикро, мадам, що ваша матінка занедужала, — сказав кравець. — Захворіти в день вашого виходу на сцену — от уже кому не пощастило!

Офелія затамувала подих. Значить, бабуся Торна захворіла? Це не могло бути випадковим збігом. Однак Беренільда, судячи з усього, не дуже-то побивалася із цього приводу — її найдужче цікавило власне відображення в дзеркалі.

— О, у мами завжди були слабкі легені, — недбало відповіла вона. — Тому щоліта вона їздить у санаторій на узбережжя. Значить, цього року вона поїде туди раніше, ніж зазвичай, ото і все.

Офелії дуже кортіло дізнатися, яким чином Торн зміг зробити так, щоб бабуся розхворілася. Може, він погрожував їй? Правду кажучи, Офелія нарешті змогла зітхнути спокійно, і цим вона була зобов’язана Торну. Але все-таки дівчині здавалося, що над нею, як і раніше, тяжіє якась загроза. Проте вона не могла визначити, яка саме...

І тут погляд Беренільди впав на чорно-білу фігурку Міма, відображену в дзеркалі.

— А, ось і ти! Там, на банкетці, твої аксесуари. Не загуби їх, у нас немає запасних.

Офелія зрозуміла повідомлення. Цього вечора вона також з’явиться при Дворі. Навіть ховаючись під личиною слуги, вона мала справити гарне враження.

Оглянувши кімнату, Офелія побачила серед клавесинів і суконь диванчик, на якому лежали солом’яний капелюх із пласким верхом, весло гондольєра та тітка Розеліна. Розгублена і схвильована, вона була така бліда, що її шкіра втратила звичний жовтуватий відтінок.

— Перед усіма... — шепотіла тітка. — Піднести склянку перед усіма!

Тітоньці Розеліні довірили роль наперсниці Ізольди, яка, не в змозі подати своїй пані отруту, замінює її любовним напоєм. Це була зовсім маленька роль без слів, одна з тих, що довіряють слугам, але від думки про те, що їй доведеться вийти на сцену перед такою вельможною публікою, зводила тітоньку з розуму.

Одягаючи солом’яного капелюха, Офелія гадала, чи буде Торн на виставі. їй не дуже хотілося зображати весляра в нього перед очима.

Правду кажучи, їй узагалі не хотілося всього цього.

Години спливали повільно. Беренільда, сестри Арчибальда та хористки були такі зайняті своїм вбранням, що давали собі перепочинок, лише щоб випити медових настоїв. Офелії та її тітці довелося спокійно чекати на лаві.

Посеред дня до музичного салону зайшов Арчибальд. Сьогодні він напнув на себе геть старий одяг, а його шевелюра нагадувала копицю сіна. Ці ескапади зухвалості привселюдно хизуватися лахміттям стали його звичкою, і такий епатаж та ще його цілковиту відвертість і щирість Офелія цінувала в ньому найбільше.

Арчибальд дав останні розпорядження кравцям своїх сестер:

— Ці сукні здаються занадто сміливими для їхнього віку. Прикрийте їм голі руки пишними рукавами, а глибокі декольте сховайте під воланами.

— Але як же... — пробурмотіла одна з кравчинь, злякано дивлячись на годинник.

— Я хочу, щоб у них були відкриті лише обличчя! — наказав Арчибальд, ігноруючи розпачливі крики сестер. Він усміхався вже не так невимушено, як раніше, ніби думка про те, щоб представити їх Двору, була йому неприємна. Офелія визнала, що вій і справді турботливий брат.

— Це не обговорюється, — сказав він твердо, позаяк його сестри продовжували протестувати. — А я повертаюся до своїх гостей. Я щойно втратив мажордома, і в мене залишилися проблеми в інтендантстві.

Арчибальд пішов, і тепер погляд Офелії блукав між Беренільдою та тітонькою Розеліною. У лівреї лакея вона почувалася дуже напружено, здавалося, ніби в тиші години спливали у зворотному напрямку.

До початку вистави залишалося понад сім годин... Понад п’ять годин. Три. Ґюстав був уже мертвий, але дівчина незрозуміло чому досі почувалася жертвою його шантажу. Напевно, слід було б попередити Беренільду про те, що сталося у в’язниці. Вона так безтурботно сиділа напроти дзеркала, але це зовсім не заспокоювало Офелію. Вона боялася за її життя, за життя дитини, за свою тітку, попри те що тепер підстав для цього нібито й не було.

Зрештою втома взяла гору над страхами, і вона задрімала на банкетці.

Її розбудила мертва тиша. Така, що від неї заклало вуха. Сестри Арчибальда перестали щебетати, кравчині припинили роботу, щоки Беренільди втратили рожевий колір.

У музичний салон вторглися дивні чоловіки й жінки, нічим не схожі на інших вельмож Місяцесяйва. На них не було ані перук, ані вишуканого вбрання, але трималися вони так гордовито й упевнено, наче були господарями замку. їх чудовий хутряний одяг, більше пристосований до лісу, ніж до салону, не приховував татуювань на руках. І в усіх без винятку був жорсткий, сталевий, безжальний погляд. Такий самий, як у Торна.

Дракони.

Офелія підхопилася з банкетки, щоб уклонитися вельможам, як годиться лакеєві.

Торн попереджав її, що його родичі дуже запальні й що їх легко розсердити.

Випроставшись, дівчина одразу впізнала Фрею: гострий ніс і тонкі губи. Та обвела крижаним поглядом сценічні вбрання та музичні інструменти, а потім втупилася в блідих занімілих сестер Арчибальда.

— А ви чому не вітаєте нас, милі дівчата? — повільно процідила вона. — Невже вважаєте Драконів негідними запрошення на ваше свято? Нам дозволено підніматися в Місяцесяйво лише раз на рік — на один-єдиний день. Та, можливо, ви гадаєте, що й цього забагато?

Перелякані дівчата дружно, як по команді, повернулися до старшої сестри. Та з гідністю випросталася і міцно стиснула руки, приховуючи тремтіння. На відміну від сестер, вона не вирізнялася вродою, проте хоробрості їй не бракувало.

— Вибачте нас, мадам Фреє, ми не очікували такого раптового візиту. Я думаю, вам досить роззирнути-ся навколо, і ви побачите, що ми готуємося до вистави. Нам усім конче треба переодягнутися для виходу на сцену.

І вона кинула багатозначний погляд на Драконів з їхніми буйними бородами й шрамами на могутніх руках. Усі вони у білих хутряних плащах скидалися на полярних ведмедів, які увірвалися до світу людей.

Жінки з хору раптом обурено заверещали: трійнята, сини Фреї, тицяли голені голови під їхні пишні спідниці, пирскаючи від сміху. Однак сама Фрея не вимовила ані слова, щоб закликати дітей до порядку. Замість цього вона сіла на табурет перед клавесином, поставивши лікті на клавіші й усім своїм виглядом показуючи, що має намір тут залишитися. На її губах грала добре знайома Офелії посмішка — достоту така сама передувала жорстокому ляпасу у фіакрі.

— Переодягайтеся, дівчата, ми вам не завадимо. Адже це просто сімейне збіговисько, чи не так?

Стривожені жандарми увійшли в салон, щоб подивитися, чи все добре, але Ждана зробила їм знак піти, а потім попросила швачок закінчити роботу.

І вона з такою самою зміїною посмішкою звернулася до Беренільди:

— Давно ми з вами не бачилися, тітонько. По-моєму, ви постаріли.

— Так, справді, дуже давно, люба племіннице.

Прихована безликим образом Міма, Офелія нічого не пропустила у цій сцені. Роль лакея навчила помічати кожну деталь, досить було пильного погляду. Офелія не могла дивитися на Беренільду прямо, але могла зробити висновки про те, як вона почувається. З того, як та майстерно керує тембром голосу. Як зберігає непере-вершену нерухомість у прекрасному вбранні Ізольди. Як тримає затягнуті в рукавички руки вздовж тіла, щоб випадково не прикрити ними живіт.

Беренільда трималася на диво спокійно, але Офелія відчувала, яка вона напружена.

— Ти несправедлива, сестричко! Наша тітонька ще вродливіша, ніж будь-коли!

Чоловік, зовсім не знайомий Офелії, рішуче вийшов уперед, щоб поцілувати Беренільді руку. Масивне підборіддя, могутні плечі й здоровий колір обличчя... Якщо це був брат Фреї, значить, він був братом і Торну. Вони були зовсім не схожі.

Втручання велетня явно заспокоїло Беренільду, яка ласкаво поплескала його по щоці.

— Ґодфруа! Тебе неможливо витягнути з твоєї глушини! Щороку я непокоюся, чи пережив ти цю жахливу зиму в гущавині лісу!

Чоловік зареготав. Його щирий сміх не мав нічого спільного з манірним хихотінням придворних кавалерів.

— Не бійтеся, тітонько, я ніколи не дозволю собі померти, не з’явившись перед цим у вас на чаюванні.

— Беренільдо, а чому я не бачу Катерини? Хіба її немає тут, з тобою?

Це запитання поставив старий. Принаймні Офелії здалося, що він старий, хоча попри всі свої зморшки й сиву бороду він Міг похвалитися могутнім тілом. Він презирливо оглядав витончену обстановку салону. Досить було йому розтулити рота, як усі інші члени клану замовкли й повернулися до нього. Справжній патріарх.

— Ні, кузене Володимире, — м’яко відповіла Беренільда. — Мама поїхала з Небограда. Вона захворіла й не зможе брати участь у завтрашньому полюванні.

— Дракон, який відмовився від полювання, не Дракон! — буркнув старий у бороду. — Ти і твоя мати надто захопилися світським життям. Може, і ти мені зараз скажеш, що не збираєшся полювати?

— Дядечку, мені здається, у тітки Беренільди є на те поважні причини...

— Ґодфруа, якби ти не був нашим найкращим мисливцем, я б відрубав тобі руки за такі ганебні слова. Невже я повинен нагадувати, що значить для нас велике весняне полювання?! Благородне мистецтво, яким володіємо лише ми, нагадує всьому світу про те, хто ми такі! Якщо придворні щодня бачать у себе в тарілках м’ясо, то цим вони завдячують нам, Драконам!

Отець Володимир підвищував голос так, що кожен присутній у залі міг його почути. Офелії було чудово його чути, але вона майже нічого не зрозуміла.

— О, так, це дуже почесна традиція, — погодився Ґодфруа, — але наше полювання небезпечне. І тітку Беренільду в її стані...

— Дурниця! — вигукнула одна із жінок. — Я була при надії, вагітна тобою, мій хлопчику, і все-таки полювала в тундрі!

«Мачуха Торна, — зрозуміла Офелія, — і викапана Фрея, тільки риси обличчя ще різкіші. Навряд чи вона стане ставитися до нас по-дружньому». Що ж стосується Ґодфруа, то він одразу сподобався Офелії, попри те що після мерзенної зради бабусі вона не довіряла занадто симпатичним людям.

Старий Володимир здійняв величезну татуйовану руку й указав на трійнят, які в кутку залу здирали чохол з арфи.

— Дивіться на них, ви всії От хто справжні Дракони! Ще й десяти років не сповнилося, а завтра вони вже полюватимуть на звірів, озброєні лише своїми кігтями!

Фрея, яка сиділа перед клавесином, зраділа. Вона обмінялася змовницьким поглядом зі своїм сивобородим чоловіком.

— Хто з вас може похвалитися, що продовжила наш рід? — вів далі отець Володимир, роззираючись навкруги. — Може, ти, Анастасіє, яка занадто потворна, щоб знайти чоловіка? Чи, може, ти, Ірино, яка не змогла доносити жодної вагітності?

У салоні запала тиша. Усі опускали голови під його невблаганним променистим поглядом, що нагадував світло маяка, яке сягає обрію. Сестри Арчибальда вдавали, що зайняті своїм вбранням, але ловили кожне слово. Офелія не могла повірити власним вухам. Ось так змушувати жінок відчувати свою провину... Це було просто огидно. Поруч з нею тітка Розеліна так важко дихала, що Офелія чула кожен її вдих.

— Не варто так хвилюватися, кузене Володимире, — спокійно сказала Беренільда. — Завтра я, звичайно, буду з вами, як і завжди.

Старий кинув на неї гострий погляд.

— Ні, Беренільдо, ти ніколи не була з нами. Узявши під своє заступництво бастарда й зробивши з нього те, чим він став сьогодні, ти всіх нас зрадила.

— Торн належить до нашої сім’ї, кузене Володимире. У його жилах тече наша кров.

На ці слова Фрея зневажливо розсміялася. Її сміх відбився дзижчанням у струнах клавесина.

— Вискочень! Він розорить моїх дітей! Безсоромний амбітний скнара! Він позбавить моїх дітей спадку на користь своїх, коли одружиться із цією недолугою жіночкою.

— Не хвилюйся, — м’яко сказала їй Беренільда. — Ти приписуєш Торну владу, якої він не має.

— Але він суперінтендант фінансів, тітонько. І, зрозуміло, має велику владу.

Офелія вчепилася обома руками у весло гондольєра. Тепер їй стало зрозуміло, чому рідні майбутнього чоловіка так ненавидять її.

— Цей бастард не Дракон! — виголосив Володимир громовим голосом. — І нехай не пхає свого довгого носа в наше завтрашнє полювання, бо я із задоволенням залишу в нього на тілі ще один рубець. А щодо тебе, — продовжував він, тицяючи пальцем у Беренільду, — стережися! Якщо я завтра тебе не побачу, ти будеш зганьблена навіки. І не дуже покладайся на прихильність монсеньйора Фарука: вона висить на волосині.

На загрозу Беренільда відповіла солодкою усмішкою.

— Даруйте, кузене Володимире, але я повинна готуватися до вистави. Ми зустрінемося після неї.

Старий презирливо пирхнув і пішов до дверей. Усі Дракони рушили за ним. Офелія полічила їх. Дванадцятеро разом із трійнятами. Значить, це і є весь клан у повному складі.

Дракони пішли, і в музичному салоні знову зазвуча-ла світська балаканина, так ніби пташки защебетали після грози.

— Мадам, — несміливо запитав кравець, повернувшись до Беренільди, — тепер ми можемо закінчити з вашим убранням?

Беренільда не відповіла. Вона із сумною ніжністю погладжувала свій живіт.

— Чарівна сімейка, чи не так? — прошепотіла вона, звертаючись до немовляти.